Узагальнення практики застосування судами законодавства, що регулює захист прав споживачів, у справах про визнання кредитних договорів недійсними
Узагальнення проведено на виконання листа Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Гулька Б.І. вих.№93-587/0/4-16 від 29.02.2016 року.
Метою узагальнення є з’ясування причин помилок, що допускаються судами Київської області, а також спірних та проблемних питань застосування вимог законодавства, що регулює захист прав споживачів, у справах про визнання кредитних договорів недійсними протягом 2013 – 2015 років.
З цією метою з місцевих судів Київської області витребовувались статистичні дані, цивільні справи даної категорії, а також копії судових рішень, ухвалених протягом звітного періоду.
На вивчення до Апеляційного суду Київської області надійшло 52 цивільні справи з 18 місцевих судів Київської області, а також 55 копій судових рішень з 16 місцевих судів.
5 місцевих судів Київської області вказали про відсутність у їхньому провадженні протягом звітного періоду вказаних цивільних справ, а саме: Баришівський, Володарський, Рокитнянський, Сквирський, Тетіївський районні суди.
Також під час проведення узагальнення предметом вивчення була судова практика Апеляційного суду Київської області у вказаній категорії справ.
Вивчення практики застосування судами законодавства, що регулює захист прав споживачів, у справах про визнання кредитних договорів недійсними вказує на те, що суди в основному вірно вирішують вказані спори. Разом з тим у роботі судів ще мають місце певні недоліки та в поодиноких випадках різне тлумачення відповідних норм права.
1.Аналіз статистичних даних
Проведеним узагальненням встановлено, що у сфері договірних правовідносин судова практика щодо кредитних договорів є досить значною. Спори про захист прав споживачів шляхом визнання кредитних договорів недійсними є окремим різновидом вказаних цивільних справ.
Річні статистичні звіти («Звіт судів першої інстанції про розгляд справ у порядку цивільного судочинства» форма 2-ц, «Звіт апеляційної інстанції про розгляд апеляційних скарг в цивільних справах» форма 22-ц) відображають лише кількісну інформацію про розгляд місцевими судами Київської області та Апеляційним судом Київської області протягом конкретного звітного періоду цивільних справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу та, відповідно, не виокремлюють категорії справ, за позовами споживачів у сфері кредитних правовідносин.
Так, відповідно до Звіту форма 2-ц за 2013, 2014, 2015 роки встановлено, що місцевими судами Київської області розглянуто:
протягом 2013 року - 6298 цивільних справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу, що складає 18,4% від загальної кількості розглянутих судами цивільних справ;
протягом 2014 року - 7999 цивільних справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу, що складає 24,4% від загальної кількості розглянутих судами цивільних справ за вказаний період;
протягом 2015 року - 8928 цивільних справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу, що складає 26,9% від загальної кількості розглянутих судами цивільних справ.
Таким чином, спостерігаємо з кожним роком тенденцію зростання судової практики розгляду місцевими судами Київської області цивільних справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу.
Частка спорів про захист прав споживачів у сфері кредитних правовідносин є незначною, що вбачається з відповідей, наданих місцевими судами Київської області.
Так, загалом місцевими судами Київської області розглянуто протягом 2013 року 95 справ про захист прав споживачів у сфері кредитних правовідносин, що складає 1,5% від кількості розглянутих справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу. Протягом 2014 року – 95 справ, що складає 1,2% від кількості розглянутих справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу. Протягом 2015 року – 139 справ, що складає 1,6% від кількості розглянутих справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу. Більш детальну інформацію про результати розгляду вказаних справ місцевими судами Київської області відображають дані в таблиці наведеній нижче.
Таблиця 1
|
Рік
|
Перебувало в провадженні
(з урахуванням залишків)
|
Розглянуто
|
|
Усього
|
У тому числі:
|
|
з ухваленням рішення
|
із них позовні вимоги:
|
|
Задоволено
(із графи 4)
|
Відмовлено в задоволенні (із графи 4)
|
|
1
|
2
|
3
|
4
|
5
|
6
|
|
2013
|
106
|
95
|
40
|
3
|
37
|
|
2014
|
118
|
95
|
68
|
9
|
59
|
|
2015
|
156
|
139
|
70
|
7
|
63
|
|
Усього:
|
380
|
329
|
178
|
19
|
159
|
Як вбачається з відповідей місцевих судів, протягом 2013-2015 років найбільшу кількість вказаних справ розглянуто Броварським (193 справи), Білоцерківським (16 справ) міськрайонними, Ірпінським (16 справ) міським та Вишгородським (14 справ), Києво-Святошинським (16 справ), Кагарлицьким (14 справ) районними судами. Також 5 місцевих судів (як було зазначено вище) вказали про відсутність у їхньому провадженні вказаної судової практики.
З даних, наведених у Таблиці 1, видно досить незначну кількість справ, позовні вимоги у яких було задоволено. Зокрема, за 2013 рік місцевими судами було задоволено 3,2% позовних вимог, за 2014 рік – 9,5%, за 2015 рік – 5%. Загалом за звітний період задоволено 5,8% позовних вимог у вказаних справах.
Відповідно до Звіту форма 22-ц за 2013 рік встановлено, що Апеляційним судом Київської області переглянуто рішень місцевих судів за апеляційними скаргами у 858 справах за договорами позики, кредиту, банківського вкладу, що складає 19,7% від загальної кількості розглянутих Апеляційним судом Київської області справ за 2013 рік.
Відповідно до Звіту форма 22-ц за 2014 рік, Апеляційним судом Київської області переглянуто рішень місцевих судів за апеляційними скаргами у 598 справах за договорами позики, кредиту, банківського вкладу, що складає 14,1% від загальної кількості розглянутих Апеляційним судом Київської області справ за 2014 рік.
А також аналізуючи статистичні дані Звіту форма 22-ц за 2015 рік встановлено, що Апеляційним судом Київської області переглянуто рішень місцевих судів за апеляційними скаргами у 670 справах за договорами позики, кредиту, банківського вкладу, що складає 17,3% від загальної кількості розглянутих Апеляційним судом Київської області справ за 2015 рік.
Обрахунок кількості справ про захист прав споживачів у сфері кредитних правовідносин, розглянутих Апеляційним судом Київської області за звітний період здійснювався на основі даних КП Д-3 та ЄДРСР.
Так, загалом Апеляційним судом Київської області розглянуто протягом 2013 року 49 справ про захист прав споживачів у сфері кредитних правовідносин, що складає 5,7% від кількості розглянутих справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу.
Протягом 2014 року – 51 справу, що складає 8,5% від кількості розглянутих справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу.
Протягом 2015 року – 51 справу, що складає 7,6% від кількості розглянутих справ за договорами позики, кредиту, банківського вкладу. Більш детальну інформацію про результати розгляду вказаних справ Апеляційним судом Київської області відображають дані в таблиці наведеній нижче.
Таблиця 2
|
Рік
|
Розглянуто
|
|
Усього
|
У тому числі:
|
|
Залишено без змін
|
Скасовано
|
Змінено
|
|
усього
|
з них:
|
|
ухвалено нове рішення
|
|
2013
|
49
|
39
|
9
|
9
|
1
|
|
2014
|
51
|
42
|
8
|
8
|
1
|
|
2015
|
51
|
41
|
8
|
8
|
2
|
|
Усього:
|
151
|
122
|
25
|
25
|
4
|
Таким чином, спостерігаємо з кожним роком певну стабільність судової практики розгляду Апеляційним судом Київської області справ про захист прав споживачів у сфері кредитних правовідносин.
Варто відмітити, що динаміка незначного збільшення надходження позовів до місцевих судів Київської області у вказаній категорії справ в більшій мірі пов’язана зі зниженням рівня життя та платоспроможності позичальників (споживачів), аніж з порушенням їхніх прав у сфері кредитних правовідносин.
2.Законодавче врегулювання справ зазначеної категорії
Ст.42 Конституції України визначено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт.
Рішенням Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа №1-26/2011) визначено поширення дії Закону України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 року на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
При проведенні даного узагальнення встановлено, що суди під час розгляду вказаних спорів застосовують наступну нормативну базу, а саме: Конституцію України, Директиву 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС про договори споживчого кредитування і відміни Директиви Ради ЄС 87/102/ЄЕС від 23.04.2008 року, Цивільний кодекс України (далі ЦК України), Цивільний процесуальний кодекс України (далі ЦПК України), закони України «Про захист прав споживачів» від 12.05.1991 року №1023-ХІІ (далі Закон №1023-ХІІ), «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року №2121-ІІІ, «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 року №2664-ІІІ, «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003 року №1255-VI, декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року №15-93, постанову Правління Національного банку України «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» від 10.05.2007 року №168.
Також суди під час розгляду вказаної категорії справ враховують рекомендації, викладені в постановах Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12.04.1996 року №5, «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року №9, у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012 року №5.
3. Підсудність справ
Визначення підсудності цивільних справ за позовами фізичних осіб-споживачів фінансових послуг здійснюється з урахуванням можливості вибору підсудності, що закріплена у ч.5 ст.110 ЦПК України.
Відповідно до п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» споживачі за власним вибором звертаються до суду за місцем свого проживання, або за місцем знаходження відповідача, або за місцем заподіяння шкоди, або за місцем виконання договору. Жоден із цих судів не вправі
відмовити у прийнятті позовної заяви або переслати її до іншого суду з мотивів непідсудності.
У п.4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз’яснено застосування правил підсудності за позовами споживачів, що виникають із кредитних правовідносин.
У ході проведеного узагальнення встановлено те, що позови споживачів у справах про визнання кредитних договорів або окремих його пунктів недійсними розглядалися судами відповідно до ч.5 ст.110 ЦПК України в основному за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача. Випадків пред’явлення позову споживачем за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору, що також передбачено ч.5 ст.110 ЦПК України проведеним узагальненням не встановлено.
У справах за позовами банків чи інших фінансових установ про стягнення заборгованості за кредитними договорами, коли мало місце також заявлення зустрічного позову позичальниками (відповідачами за первісним позовом) про захист прав споживачів шляхом визнання кредитних договорів недійсними судами застосовувалися вимоги, передбачені ст.109 ЦПК України за місцезнаходженням відповідача.
Також судами за позовами про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки нерухомого майна укладеного як забезпечення належного виконання зобов’язання за кредитним договором застосовувались правила виключної підсудності, передбаченої ст.114 ЦПК України щодо нерухомого майна.
Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви (ч.5 ст.121 ЦПК України).
Узагальненням встановлено, що проблемних питань при визначенні підсудності у судів в основному не виникало.
Проте виявлено окремі випадки помилкового повернення позовних заяв для подачі до належного суду з підстав непідсудності.
Наприклад, ухвалою Вишгородського районного суду від 23.04.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом Д.В.Ф. до ПАТ "Родовід Банк" про визнання недійсним кредитного договору,повернуто позовну заяву для подання до належного суду на підставі ст.115 ЦПК України.
Як вбачається з матеріалів справи, суддя виходив з того, що відповідач ПАТ «Родовід Банк» не знаходився на території Вишгородського району Київської області, а у м. Києві, тобто даний позов повинен пред’являтися в суд за місцем знаходження юридичної особи у відповідності до ч.2 ст.109 ЦПК України.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 04.07.2013 року ухвалу Вишгородського районного суду від 23.04.2013 року скасовано і передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.
Як убачається з позовної заяви, позивачка просила визнати кредитний договір, укладений між нею та ПАТ «Родовід Банк» недійсним. Крім того, зазначала, що даний кредит є споживчим кредитом та укладався для купівлі автомобіля.
Інший приклад вбачається з ухвали Яготинського районного суду від 16.11.2012 року у цивільній справі (№ Інформація) за позовом Л.В.В. до Кредитної спілки «Українська кредитно-фінансова група» про визнання кредитного договору недійсним, відповідно до якої позовну заяву Л.В.В. повернуто позивачу для подання до належного суду.
Як вбачається з матеріалів справи, повертаючи позовну заяву позивачу, суд першої інстанції, виходив з того, що справа не підсудна Яготинському районному суду, оскільки місцезнаходження відповідача: м. Київ, (Інформація). Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29.01.2013 року ухвалу Яготинського районного суду від 16.11.2012 року скасовано і передано питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Апеляційний суд дійшов висновку, що згідно паспортних даних позивач зареєстрований у м. Яготин, Київської області, а правові відносини з приводу яких виник спір між сторонами у справі, з викладених у позовній заяві обставин регулюються Законом України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, позивач звернувся до належного суду, а суд першої інстанції не звернув уваги на норми ст.110 ЦПК України, чим порушив норми процесуального права.
Наприклад, ухвалою Макарівського районного суду від 17.10.2012 року у справі (№ Інформація) за позовом Д.Ю.О. до ПАТ «Кредит Європа Банк» про визнання договору про надання споживчого кредиту недійсним, цивільну справу повернуто позивачу для подання до належного суду.
Як вбачається з матеріалів справи, повертаючи позовну заяву позивачу, суд першої інстанції виходив з того, що місце знаходження відповідача територіально не відноситься до Макарівського районного суду Київської області, відтак позов подано з порушенням правил підсудності.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 31.01.2013 року ухвалу Макарівського районного суду від 17.10.2012 року про повернення позовної заяви позивачу –скасовано і передано питання про відкриття провадження у справі на новий розгляд до суду першої інстанції.
З матеріалів позовної заяви Д.Ю.О. вбачається, що між ним та відповідачем укладено договір про надання споживчого кредиту, умовами якого, як зазначав позивач, передбачено істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача.
Таким чином, між сторонами виникли правовідносини, на які поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».
Д.Ю.О. звернувся за захистом своїх порушених прав саме до Макарівського районного суду Київської області, за місцем свого проживання.
4. Особи, які приймають участь у розгляді справи
Узагальненням встановлено, що суб’єктами звернення до суду (позивачами) у справах про захист прав споживачів шляхом визнання кредитного договору недійсним були фізичні особи-позичальники, що уклали кредитний договір.
Нерідко мало місце звернення споживачів до суду із зустрічним позовом до фінансових установ про визнання кредитного договору недійсним, первісним позивачем якого була відповідно фінансова установа у справах про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Відповідачами у вказаних справах виступали фінансові установи, які були кредитодавцями.
Як встановлено проведеним узагальненням відповідачами в основному були банки, досить рідко – кредитні спілки.
Проблем у судів, пов’язаних з визначенням належності сторін у вказаних справах узагальненням не виявлено.
5. Судовий збір
Ч.3 ст.22 Закону №1023-ХІІ передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.
Ч.2 п.5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз’яснено, що від сплати судового збору за подання позовів, апеляційної/касаційної скарги у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, споживачі звільнені лише в разі, якщо вони виступають у процесуальному статусі позивачів, а не відповідачів.
П.7 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року №3674-VI передбачалося звільнення споживачів від сплати судового збору, які зверталися до суду з позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав. Проте, з 01.09.2015 року внесено зміни до вказаної норми Закону в якій відсутня будь-яка згадка про споживачів як про позивачів, які звільняються від сплати судового збору.
Але, як вбачається зі змісту ст.22 Закону №1023-ХІІ цю пряму норму спеціального Закону ніхто не скасовував.
Тому шлях вирішення спірного питання: внесення відповідних змін у один з двох Законів, які на сьогодні суперечать один одному.
З матеріалів узагальнення встановлено, що суди звільняли споживачів від сплати судового збору за їхніми позовами про визнання кредитних договорів недійсними, поданих до 01.09.2015 року. Після вказаного періоду за позовами споживачів суди перевіряли сплату судового збору за ставками визначеними ст.4 Закону України «Про судовий збір», та у випадках несплати залишали позовні заяви без руху (ст.121 ЦПК України).
6. Судова практика розгляду цивільних спорів про захист прав споживачів, у справах про визнання кредитних договорів недійсними
Абзацом 2 пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» серед іншого передбачено, що відносини, які виникають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів) регулюються положеннями Закону України «Про захист прав споживачів».
Як протлумачено у рішенні Конституційного Суду України від 10.11.2011 року №15-рп/2011 (справа №1-26/2011) дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Натомість, узагальненням судової практики встановлено випадок неправильного застосування місцевим судом Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19.06.2003 року.
Наприклад, у справі Києво-Святошинського районного суду (№ Інформація) за позовом Д.Е.В. до ПАТ "ОТП Банк", третя особа: Д.Н.М. про визнання недійсним договору про іпотечний кредит, рішенням від 26.06.2013 року в позові відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач посилався на те, що Договір про іпотечний кредит було укладено під впливом обману, шляхом цілеспрямованого навмисного введення відповідачем позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме типу та розміру процентної ставки, а відтак - сукупної вартості кредиту для позивача.
Судом першої інстанції встановлено, що вказаний кредитний договір відповідає вимогам ч.4 ст. 11 цього Закону, яка висуває вимоги до правильного оформлення кредитних договорів. Зокрема у договорі вказано суму кредиту, детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача, дату видачі кредиту, право дострокового повернення кредиту, річну відсоткову ставку за кредитом та інші умови, визначені законом, а тому позивач був належним чином повідомлений про умови надання кредиту.
Києво-Святошинський районний суд, відмовляючи у позові, серед іншого, застосував ст.ст. 1, 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», які визначають поняття «договір про іпотечний борг» та інформацію, яка оприлюднюється кредитодавцем перед укладенням договору про іпотечний борг.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 01.10.2013 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 26.06.2013 року залишено без змін.
Ухвалюючи вказані рішення суд першої інстанції не пояснив, яким чином норми вказаного Закону стосуються кредитного договору. Адже договір про іпотечний борг у розумінні Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та договір про іпотечний кредит – це різні договори. Апеляційний суд Київської області не розцінив це як неправильне застосування норм матеріального права.
Такий висновок підтверджується і постановою Верховного Суду України від 17.04.2013 року при розгляді справи № 6-8цс13, де зазначено, що предметом правового регулювання Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» є відносини, що виникають з приводу іпотечного боргу, який виникає після невиконання договору, забезпеченого іпотекою, а не для забезпечення кредитного договору.
П.14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» визначено, що суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний) або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених ч.1 ст.215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК).
Виявлено випадок помилкового тлумачення судом у вказаних справах поняття «неукладений правочин».
Наприклад, рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 09.07.2012 року у справі (№ Інформація) за позовом Ж.Г.Г. до ПАТ "Універсал Банк" про визнання договору недійсним, в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що у кредитному договорі відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для його укладення, а тому суд першої інстанції прийшов до висновку, що зазначений договір є неукладеним та не може бути визнаний недійсним.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23.01.2013 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 09.07.2012 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в позові про визнання договору недійсним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що зміст спірного кредитного договору не суперечив ЦК України, іншим нормативно-правовим актам та моральним засадам суспільства, а також з того, що у договорі передбачені усі істотні умови, щодо яких сторони досягнули згоди до укладення спірного договору.
Апеляційним судом Київської області зазначено, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що банк не надав позивачці інформацію згідно з вимогами ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту".
В укладеному сторонами кредитному договорі вказані усі умови, які сторони повинні були погодити для подальшого належного виконання зобов'язань за цим договором.
Зокрема, договором визначені усі умови, передбачені ч.4 ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів" а саме: сума кредиту (п. 1.1.); дата видачі кредиту (п.2.3); право дострокового повернення кредиту (п.4.1); річна відсоткова ставка за кредитом (п.1.1.); інші умови, визначені законодавством.
У кредитному договорі вказано значення процентної ставки - 11,45% річних (п. 1.1) та порядок її обчислення (п.2.7.); правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом (2.3) та інше.
У пункті 8.5 кредитного договору зазначено, що підписанням даного договору Позичальник підтверджував, що до укладення ним цього Договору він був ознайомлений в письмовій формі з інформацією про умови кредитування та орієнтовану сукупну вартість кредиту у Кредитора.
Тому відсутні також підстави для застосування до спірних правовідносин положень ч.1 ст.203 ЦК України щодо визнання договору недійсним.
У ході проведення узагальнення встановлено, що протягом звітного періоду спори між споживачами і фінансовими установами про визнання кредитних договорів або окремих його пунктів недійсними були поширеними серед спорів про захист прав споживачів.
Як вбачається з проаналізованої практики, що регулює захист прав споживачів, у справах про визнання кредитних договорів недійсними, можливо визначити, що значна кількість спорів виникає через неможливість своєчасного виконання взятих на себе договірних зобов’язань з повернення кредиту через зміни у фінансовому стані учасників таких правовідносин, нерідко наявний і суб’єктивний фактор, пов'язаний з небажанням однієї зі сторін з різних підстав повернути отримане за договором.
Вивчення практики, що є предметом узагальнення показало, що суди в основному вірно вирішують вказані спори, про що також свідчить невеликий відсоток скасованих судових рішень апеляційною інстанцією. Разом з тим у судів ще мають місце певні недоліки та в поодиноких випадках різне тлумачення відповідних норм права.
6.1. Які права позичальників порушуються на стадії укладення та виконання кредитного договору
Ст.4 Закону №1023-ХІІ визначено права та обов’язки споживачів.
Ст.11 Закону №1023-ХІІ встановлено права споживача в разі придбання ним продукції у кредит.
Встановлений Законом перелік прав, якими користуються споживачі не є вичерпним. Законодавчими актами і договорами, які не суперечать Закону, можуть бути передбачені й інші права споживачів.
Проведеним узагальненням вказаної судової практики встановлено, що позивачі (споживачі) зазначали наступні порушення їхніх прав на стадії укладення та виконання кредитних договорів, зокрема:
- істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків сторін на шкоду позичальника;
- введення позичальника в оману працівниками банку стосовно істотних умов договору;
- відсутність у банків необхідних документів для здійснення валютних операцій, що позбавляє їх можливості здійснювати кредитування в іноземній валюті;
- підвищення курсу валют, який ніхто не міг передбачити;
- укладення кредитного договору особою без письмової згоди другого з подружжя;
- не надання як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування повної інформації про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість кредиту та даних щодо порядку обрахунку винагороди банку за оформлення кредитного договору тощо;
- зміна банком в односторонньому порядку умов договору без попереднього повідомлення про це споживача, наприклад про підвищення відсоткової ставки;
- суперечність змісту кредитного договору вимогам п.п.2, 4 ст.11 Закону №1023-ХІІ.
Суди в переважній більшості цивільних справ не вбачали порушень прав споживачів за кредитним договором з боку фінансових установ та відмовляли у задоволенні вимог про визнання кредитних договорів недійсними, зазначаючи в основному про узгодженість між сторонами усіх його умов.
Проте, як вбачається з результатів проведеного узагальнення суди в поодиноких випадках не повно з’ясовували дійсні обставини справи, докази, надані сторонами, допускали помилок у застосуванні норм законодавства.
Узагальненням встановлено, що у вказаній категорії цивільних справ позивачі в основному посилалися на порушення їхніх прав на стадії укладення кредитного договору, що полягало у ненаданні повної інформації споживачу про умови кредитного договору.
У разі ненадання інформації споживачу на стадії укладення кредитного договору, передбаченої ст.11 Закону №1023-ХІІ, суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену ст.ст. 15, 23 цього Закону.
Як встановлено проведеним узагальненням, суди в більшості справ відмовляли у задоволенні вимог позичальників про порушення банками ст.11 Закону №1023-ХІІ та вказували, що сторонами шляхом вільного волевиявлення було укладено кредитний договір.
Наприклад, рішенням Миронівського районного суду від 04.02.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом К.В.В. до ПАТ КБ «Приватбанк», третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Т.Ю.П., про визнання недійсними кредитного договору та договору застави, в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не навів підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними. При укладенні договору сторони досягли згоди щодо всіх істотних його умов. Зокрема п.1.3 передбачено, що строк повернення кредиту, процентів та винагороди здійснюється в сумі та строки згідно з Графіком погашення кредиту, процентів, винагороди.
У порядку забезпечення зобов’язання позичальника за кредитним договором між сторонами був укладений договір застави автотранспорту. Дані договори були добровільно підписані сторонами та виконувались ними, оскільки банк надав К.В.В. кредитні кошти, а останній їх отримав та повертав протягом трьох років.
З наведеного слідувало, що позивач та відповідач при підписанні вказаних договорів погодились з їх умовами, позивач не скористався правом відкликання згоди на укладення договору та не заперечував проти надання відповідної суми кредиту та забезпечення виконання договорів.
Отже, права позивача на отримання повної та достовірної інформації щодо умов договору та порядку його сплати не порушувалися, про що свідчили наявні в матеріалах справи підписи К.В.В. на відповідних документах, які деталізують умови отримання кредиту та сплати тіла кредиту і відсотків, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24.03.2014 року рішення Миронівського районного суду від 04.02.2014 року залишено без змін.
Інший приклад вбачається зрішення Києво-Святошинського районного суду від 08.07.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом С.О.Г. до ПАТ КБ «Надра», третя особа С.С.В. про захист прав споживача, визнання недійсним кредитного договору, договору поруки, договору іпотеки, відповідно до якого у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що посилання позивача на те, що при укладенні кредитного договору він не був в достатньому обсязі ознайомлений з умовами надання кредиту були необґрунтованими, оскільки вказане спростовувалось змістом кредитного договору, який був підписаний позичальником без зауважень і заперечень.
Позичальник був ознайомлений з існуючими умовами кредитування банку і на власний розсуд обрав більш прийнятні умови - ануїтетний графік погашення кредитної заборгованості, що передбачав повернення кредитних коштів рівними частинами щомісячно та нарахування відсотків за користування кредитом за відсотковою ставкою 13,39 % річних на суму заборгованості по кредиту та не передбачав окремого графіку погашення.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19.11.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 08.07.2015 року залишено без змін.
Проте виявлено і поодинокі випадки безпідставного задоволення місцевими судами вимог споживачів про порушення банками ст.11 Закону №1023-ХІІ, в результаті вказані судові рішення було скасовано судом апеляційної інстанції.
Так, рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 30.12.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ "РОДОВІД БАНК" до К.В.С., К.К.П., К.О.В. та К.О.В. про стягнення кредитної заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на майно, а також за зустрічним позовом К.В.С. до ПАТ "РОДОВІД БАНК", треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача – К.К.П., К.О.В., К.О.В., про визнання недійсним кредитного договору, договору іпотеки, у задоволенні первісного позову ПАТ «Родовід Банк» відмовлено, зустрічний позов задоволено.
Визнано недійсним кредитний договір укладений між ПАТ «Родовід Банк» та К.В.С.
Визнано недійсним договір про внесення змін до кредитного договору. Визнано недійсною додаткову угоду до кредитного договору. Визнано недійсним договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Д.І.В. та зареєстрований у реєстрі.Зобов'язано приватного нотаріуса Білоцерківського міського нотаріального округу Д.І.В. виключити з реєстру іпотек та заборон відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження предмета іпотеки.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд виходив з того, що кредитний договір не відповідав вимогам ст.11 Закону України ‘’Про захист прав споживачів’’ тому підлягав визнанню його недійсним, також з тих підстав, що він договір не підписував, відсутні оригінали документів, на підставі яких одержані гроші.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21.07.2015 року скасовано рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 30.12.2014 року та ухвалено нове рішення, яким первісний позов ПАТ «Родовід Банк» задоволено.Стягнуто з К.В.С. на користь ПАТ «Родовід Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 44 977,34 доларів США, що еквівалентно 3 414 980 грн, з яких: 5 034,90 доларів США - нараховані проценти; 3 064 895 грн 26 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 332655 грн 38 коп. - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за процентами; три проценти річних від суми простроченого кредиту у сумі 157120 грн 52коп.; три проценти річних від суми прострочених процентів у сумі 1 708 грн 84 коп., та у рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру, яка належить на праві спільної часткової власності К.В.С., К.К.П., К.О.В., К.О.В. шляхом проведення публічних торгів.
У задоволенні зустрічного позову К.В.С. відмовлено.
Апеляційний суд виходив з того, що відповідно до кредитного договору К.В.С. отримав від банку кредит, розмір якого та факт його одержання ним не заперечувалися і такі обставини відповідно до ч.1 ст.61 ЦПК України звільняються від доказування.
При цьому К.В.С. до суду із зустрічним позовом звернувся у зв'язку зі зміною економічної ситуації у країні; факт одержання грошових коштів, розмір яких не оспорювався, визнано й іпотекодавцями; починаючи із моменту виникнення між сторонами договірних відносин умови договору позичальником виконувалися, що спростовувало зазначені К.В.С. підстави для визнання оспорюваного договору недійсним із підстав, передбачених ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».
За таких обставин доведено факт одержання позичальником грошових коштів на визначених між сторонами умовах.
Інший приклад вбачається з рішення Славутицького міського суду від 27.03.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «Банк «Київська Русь» до Б.Г.Б. про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом Б.Г.Б. до ПАТ «Банк «Київська Русь» про захист прав споживача шляхом визнання недійсним кредитного договору та застосування наслідків недійсності правочину, відповідно до якого в задоволенні позову ПАТ «Банк «Київська Русь» відмовлено, а зустрічний позов Б.Г.Б. задоволено повністю.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції зазначив, що кредитний договір не відповідав чинному законодавству, зокрема, положенням ст.11 «Про захист прав споживачів», «Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», оскільки у правочині відсутні відомості про сукупну вартість кредиту, які є невід’ємною частиною кредитного договору.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10.06.2013 року рішення Славутицького міського суду від 27.03.2013 скасовано.
Позов ПАТ “Банк “Київська Русь” задоволено.
Стягнуто з Б.Г.Б. на користь ПАТ “Банк “Київська Русь” заборгованість за кредитним договором у розмірі 7 460 318,41 грн.
У задоволенні зустрічного позову Б.Г.Б. до ПАТ “Банк “Київська Русь” про захист прав споживача шляхом визнання недійсним кредитного договору та застосування наслідків недійсності правочину відмовлено.
Апеляційний суд Київської області дійшов висновку, що відповідач за первісним позовом належним чином умов вказаного правочину не виконав, внаслідок чого в останнього виникла заборгованість.
При цьому, доводи Б.Г.Б., зокрема, про те, що кредитний договір не містив додатку про сукупну вартість кредитної лінії, правочин суперечив чинному законодавству і підлягав визнанню недійсним, не було правовою підставою для відхилення позову ПАТ«Банк «Київська Русь» та задоволення зустрічного позову, оскільки доводи повністю спростовувались належними та допустимими доказами по справі, зокрема, розрахунком сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки.
Проте встановлено випадок, коли суд першої та апеляційної інстанції дійшли передчасних висновків (на, що було звернуто увагу судом касаційної інстанції) про відсутність правових підстав для задоволення позову за вимогами про порушення прав споживача, яке полягало у ненаданні повної та достовірної інформації щодо умов договору та порядку сплати кредиту.
Наприклад, рішенням Києво-Святошинського районного суду від 03.06.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом Т.А.М., Т.Т.В. до ПАТ КБ «Надра» про визнання недійсним договору та зобов’язання здійснити зарахування коштів, в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що сторонами на власний розсуд шляхом вільного волевиявлення визначено умови договору, зокрема щодо порядку його видачі та погашення, на час укладення кредитного договору позивач Т.А.М. був ознайомлений з інформацією про умови кредитування відповідно до ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», що підтверджувалось анкетою-заявою підписаною Т.А.М., доказів того, що права позивачів на отримання повної та достовірної інформації щодо умов договору та порядку сплати кредиту були порушені, суду не було подано.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29.07.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 03.06.2015 року залишено без змін.
Ухвалою ВССУ від 03.02.2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 03.06.2015 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 29.07.2015 року скасовано.
Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій доводи позивачів належним чином не перевірили, не встановили усіх дійсних обставин справи, що мають істотне значення для правильного її вирішення, зокрема не дали належної оцінки змісту укладеного між сторонами договору, взагалі не дослідили його умови щодо розміру та порядку погашення кредиту, а саме - таблиці сукупної вартості кредиту, відповідного графіку, які були відсутні у матеріалах справи й не надані відповідачем на вимогу суду, унаслідок чого дійшли передчасних висновків про відсутність правових підстав для задоволення позову та відповідності оспорюваного кредитного договору вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, у порушення вимог ч.4 ст.10 ЦПК України суди не сприяли всебічному й повному з'ясуванню обставин справи, не роз'яснили позивачам право звернутися до суду із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, хоча Т.А.М., Т.Т.В., обґрунтовуючи позов, зазначали про те, що на їх думку дійсна сукупна вартість кредиту вища, ніж про це було повідомлено банком під час укладення кредитної угоди.
З прикладів наведених вище вбачається, що суди по-різному застосовують норми Закону №1023-ХІІ щодо порушення прав споживача, що полягають у ненаданні йому інформації на стадії укладення кредитного договору та неоднаково оцінюють докази, надані сторонами, що призводить до виникнення неоднакової судової практики у вказаних справах.
Також узагальненням встановлено, що поширеними були вимоги споживачів про визнання кредитних договорів недійсними у зв’язку з порушенням прав позичальників на стадії виконання кредитного договору, що пов’язане зі зміною кредитором в односторонньому порядку на власний розсуд без повідомлення позичальника умов договору, зокрема процентної ставки за кредитом, ліміту кредитування тощо.
З аналізу судової практики вбачається, що суди за вимогами позивачів про порушення їхніх прав, що полягало у підвищенні процентної ставки з'ясовують чи визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди тощо); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.
З аналізу матеріалів проведеного узагальнення встановлено, що у задоволенні вказаних позовних вимог суди в основному відмовляли.
Наприклад, рішенням Бородянського районного суду від 14.06.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом ТОВ «Фінансова компанія «Єврокапітал» до Л.Д.В., третя особа: Л.О.В. про розірвання договору та стягнення заборгованості, та за зустрічною позовною заявою Л.Д.В. до ТОВ «Фінансова компанія «Єврокапітал», третя особа: Л.О.В., про визнання недійсним та несправедливим окремих пунктів кредитного договору, позовну заяву ТОВ «ФК «Єврокапітал» до Л.Д.В., третя особа: Л.О.В. про розірвання договору та стягнення заборгованості, задоволено. Розірвано Кредитний договір укладений між ТОВ «ФК «Єврокапітал» та Л.Д.В.
Стягнуто з Л.Д.В. на користь ТОВ «ФК «Єврокапітал» 40 223,09, як загальну суму заборгованості та судові витрати в розмірі 402,24 гривень.
В задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що відповідач змінив плати за обслуговування кредиту не в односторонньому порядку, про що належним чином повідомив позивача, при цьому підвищена ставка за обслуговування не змінює умови укладеного договору, а є реалізацією механізму збільшення плати за кредит на умовах, погодження сторонами, не встановлює нових чи додаткових зобов’язань позичальника, а тому умови договору за пунктом 2.2.3. суд не вважав несправедливими по відношенню до позичальника.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18.09.2013 року рішення Бородянського районного суду від 14.06.2013 року залишено без змін.
Проте, рішенням Славутицького міського суду від 20.03.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом К.А.Б. до ПАТ «Райффайзен банк Аваль» про захист прав споживачів, визнання збільшення ліміту кредитування в односторонньому порядку недійсним, зобов’язання вчинити дії, у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції відмовляючи у позові виходив з того, що К.А.Б. користувався кредитними коштами враховуючи збільшений ліміт з 2006 по 2014 рік, що свідчило про прийняття ним пропозиції Банку.
Рішенням Апеляційного суду Київської області 26.05.2015 року рішення Славутицького міського суду скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Зобов'язано ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» здійснити перерахунок кредитних зобов'язань К.А.Б. за договором про надання споживчого кредиту від 20 березня 2006 року, починаючи з 26 травня 2011 року у зв'язку з неправомірним збільшенням у цей період розміру кредитного ліміту.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, виходив із того, що банк належним чином не повідомляв позичальника про збільшення кредитного ліміту, а тому не міг вважати, що позичальник прийняв пропозицію банку про таке збільшення. Зокрема, апеляційний суд дійшов висновку про те, що у справі були відсутні відомості про направлення на адресу позичальника відповідної пропозиції про збільшення кредитного ліміту.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.11.2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 26.05.2015 року скасовано, рішення Славутицького міського суду від 20.03.2015 року залишено в силі.
Як вбачається з матеріалів справи, 20 березня 2006 року між К.А.Б. та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» укладено кредитний договір, за умовами якого банк відкрив позичальнику картковий рахунок, а саме: відновлювальну кредитну лінію карткового рахунка у розмірі 10 тис. грн.
Відповідно до п. 2.7 кредитного договору зменшення розміру кредитної лінії може бути проведено кредитором без попереднього погодження з позичальником. Збільшення розміру кредитної лінії може бути проведено на підставі письмового звернення позичальника до банку про таке збільшення або акцепту позичальника, шляхом введення ПіН-коду або електронно-цифрового підпису, на пропозицію банку змінити розмір кредитної лінії за цим договором або шляхом укладення додаткової угоди (п. 2.8 кредитного договору).
Згідно із листом від 14 квітня 2014 року, направленим банком на адресу позичальника, збільшення кредитного ліміту відбулося тричі з початку дії кредитного договору, а саме: 26 травня 2011 року з 10 тис. грн до 14 тис. грн; 14 грудня 2012 року з 14 тис. грн до 17 500 грн; 16 серпня 2013 року з 17 500 до 21 800 грн.
Виходячи із положень ст.642 ЦК України, своїми діями позивач погодився із запропонованими змінами умов договору, що були здійснені відповідачем у порядку, встановленому договором, та у межах цивільного законодавства.
Крім того, зі змісту п.2.8 кредитного договору не вбачалося, що банк зобов'язаний саме письмово шляхом направлення відповідного листа повідомляти позичальника про таке збільшення.
Досить часто позивачі вказували на порушення їхніх прав, що полягало у введенні позичальника в оману стосовно істотних умов договору.
Відповідно до п.2 ст.19 Закону №1023-ХІІ підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.
Суди в основному відмовляли у задоволенні вказаних вимог з підстав їх недоведеності. Проте вбачалася незначна практика задоволення зазначених позовів. У даних випадках суди виходили з оцінки положень кредитних договорів та вказували на несправедливість його умов.
Наприклад, рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду від 24.02.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом Ч.Н.В. до ПАТ „ОТП Банк” про розірвання договору споживчого кредиту, позов задоволено. Визнано недійсним та розірвано договір про надання споживчого кредиту, укладений 07 вересня 2013 року між Ч.Н.В. та ПАТ «ОТП Банк».
Як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги полягали у визнанні кредитного договору недійсним з підстав введення позивача в оману стосовно орієнтовної сукупної вартості кредиту. Позивач зазначала, що їй було запропоновано придбати двері за ціною 2650 грн., та можливість частинами їх оплатити. Така ж ціна дверей була вказана і у товарному чеку. Аналогічна вартість товару вказана і у графіку платежів до кредитного договору, і в кредитному договорі. Крім того, в п.1.1. самого кредитного договору вказано та підкреслено кредит – 2650,00.
Разом з тим, в кредитному договорі зазначена ще одна сума кредиту – загальна – 3286 грн., а в графіку платежів – сума платежу за розрахунковий період – 5257грн. 95 коп.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачу було надано неоднозначну інформацію щодо вартості кредиту, що в свою чергу, з урахуванням стану здоров’я Ч.Н.В. призвело до підписання нею оспорюваного кредитного договору.
Проблемним залишається питання визначення судами позиції щодо вимог позичальників, які вказували на введення їх в оману банком шляхом надання грошових коштів у гривнях, хоча за кредитним договором сума кредиту була визначена у іноземній валюті.
Наприклад, рішенням Васильківського міськрайонного суду від 29.09.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом Р.Т.В. до ПАТ "ОТП Банк", ТОВ "ОТП Факторинг Україна", третя особа Національний банк України, про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, позов задоволено.
Визнано недійсним кредитний договір, укладений між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» і Р.Т.В.
Визнано недійсними договір іпотеки та додатковий договір іпотеки, укладений між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» і Р.Т.В.
Як вбачається з матеріалів справи, згідно кредитного договору, укладеного між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та Р.Т.В., банк надавав позичальнику кредит в розмірі 190000,00 швейцарських франків на придбання нерухомого майна до 25.09.2027 року, зі сплатою фіксованого відсотку 4,49% + FIDR, повернення кредиту та сплата процентів повинна здійснюватись шляхом сплати позичальником ануїтентних платежів. Відповідно до висновку судової економічної експертизи загальна кінцева вартість кредиту у визначеній та запропонованій банком Р.Т.В. сумі при базових умовах кредитування, викладених банком у договорі та в Інформації про умови кредитування, не відповідала обрахованій та вказаній Банком у кредитному договорі, графіку платежів, ануїтентний платіж в визначеній банком сумі не відповідав базовим умовам кредитування при відсотковій ставці, визначеній в розмірі 4,49% + FIDR. Надана банком Р.Т.В. інформація щодо кінцевої сукупної вартості кредиту для здійснення позичальником вибору схеми кредитування із врахуванням абсолютного значення здорожчання для неї вартості не відповідало інформації, наданій банком Р.Т.В. Графіки повернення кредиту та сплати відсотків складено без урахування вимог "Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту".
Суд першої інстанції дійшов висновку, що під час укладання кредитного договору банк приховав від позичальника інформацію щодо кінцевої сукупної вартості кредиту для здійснення позичальником свідомого вибору схеми кредитування, а також вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, чим ввів в оману позивача щодо реальної відсоткової ставки, абсолютного значення здорожчання кредиту та кінцевої загальної суми кредиту, яку позивач сплатив би банку, проводячи оплату встановленими у договорі розмірами щомісячних платежів у визначеній у договорі кількості таких платежів.
Таким чином, факт приховання банком важливої інформації перед підписанням договору, невідповідність встановлених між сторонами у договорі умов є введення в оману позивача.
В матеріалах справи відсутні та відповідачами суду не надані документи щодо визначення та документального підтвердження ставки FIDR, як на момент укладання договору 25.09.2007 р., так і у подальшому, правила, за якими змінюється реальна процентна ставка з урахуванням усіх майбутніх платежів позичальника кредитний договір також не містив.
Суд вважав, що позивачем доведено неотримання нею кредиту у швейцарських франках, оскільки банком не надані первинні бухгалтерські документи, які б підтверджували передачу ним згідно кредитного договору грошових коштів у сумі 190000 швейцарських франків .
Це підтверджувалось і висновком експерта, згідно якого документальне оформлення операцій з видачі банком кредиту у швейцарських франках на поточний рахунок Р.Т.В. чи/або видачу їй з рахунку готівкових коштів у вказаній іноземній валюті з каси ЗАТ "ОТП Банк" за кредитним договором документально та нормативно не підтверджується.
Із врахуванням всіх досліджених доказів по справі в їх сукупності суд дійшов висновку про те, що при укладанні кредитного договору банк не надав споживачу у письмовій формі усієї необхідної, достатньої та вичерпної інформації для здійснення нею свідомого вибору, повідомлена банком до укладання договору інформація була недостовірною, а відтак її волевиявлення щодо укладання договору формувалося під впливом омани з боку банку, який приховав від неї важливу інформацію, яка стосувалося плати за кредит, вказав у договорі занижені значення показників суттєвих умов договору, у тому числі щодо реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми здорожчання для неї кредиту, чим ввів в оману.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 12.03.2015 року рішення Васильківського міськрайонного суду від 29.09.2014 року скасовано, ухвалено нове рішення.
Відмовлено в задоволенні позову Р.Т.В. до ПАТ "ОТП Банк", ТОВ "ОТП Факторинг Україна", третя особа Національний банк України, про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними.
Апеляційний суд вказав, що висновок суду першої інстанції про те, що Р.Т.В. перед укладенням договору не отримала у письмовій формі необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації для здійснення нею свідомого вибору, не ґрунтувався на матеріалах справи, оскільки до укладення кредитних договорів позивач у письмові формі була ознайомлена з інформацією про умови кредитування, відповідно до вимог п.2 ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів". Права позивача на отримання повної та достовірної інформації щодо умов договору та порядку його сплати не порушувалися, про що свідчили наявні в матеріалах справи підписи Р.Т.В. на відповідних документах.
Апеляційний суд критично ставився до висновків суду першої інстанції про визнання недійсним кредитного договору як такого, що укладений внаслідок обману з боку банку, оскільки матеріали справи свідчили, що зміна розміру ставки FIDR не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, а є зміною розміру ставки, що прямо передбачено умовами двостороннього кредитного договору; інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті банку а також в приміщеннях банку на інформаційних стендах.
Висновок суду першої інстанції про наявність обману в діях банку у зв’язку з наданням Р.Т.В. кредитних коштів не у швейцарських франках, як підставу визнання недійсним кредитного договору не ґрунтувалось на матеріалах справи, оскільки згідно з матеріалами справи Р.Т.В. продала кредитні кошти за національну валюту, що відповідало умовам додаткового кредитного договору та волевиявленню сторін.
Так, кредит був наданий відповідно до умов додаткового договору від 25 вересня 2007 року, укладеного між Р.Т.В. та ЗАТ «ОТП Банк», а саме, видача кредиту було здійснено згідно кредитної заявки Р.Т.В. від 25.09.2007 року шляхом перерахування кредитних коштів в сумі 190 000,00 швейцарських франків з кредитного рахунку на поточний рахунок Р.Т.В., відкритий у ЗАТ «ОТП Банк». Для подальшого отримання кредиту готівкою, Р.Т.В. продала кредит за національну валюту на міжбанківському валютному ринку України, про що свідчила її заява про продаж іноземної валюти №1 від 25.09.2007 року та меморіальний ордер №2 від 25.09.2007 року. Після чого кредитні кошти в сумі 815 100 гривень були зараховані на поточний рахунок Р.Т.В., про що свідчив меморіальний ордер №3 від 25.09.2007 року.
Висновки судової економічної експертизи від 07.07.2014 року, викладені у відповідях на 3 та 6 питання, про те, що «документальне оформлення операцій з видачі банком кредиту Р.Т.В. у швейцарських франках на її поточний рахунок чи/або видачу з каси ЗАТ «ОТП Банк» документально та нормативно не підтверджується» колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони суперечили описовій частині цього ж висновку, що не вдавалось за можливе підтвердити чи спростувати, яка була фактично видана банком Р.Т.В. валюта.
Отже, сторони погодили між собою умови договору, відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України, про що свідчили їх підписи на договорі.
Ч.6 ст.11 Закону №1023-ХІІ визначено, що споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин. Перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору.
Встановлено поодинокі випадки звернень до судів споживачів з вимогами про розірвання кредитних договорів з підстав порушення банками права споживача на відкликання згоди на укладення договору про надання споживчого кредиту.
У вказаних випадках суди задовольняли вимоги споживачів.
Наприклад,заочним рішенням Славутицького міського суду від 06.03.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом Р.В.А. до фізичної особи-підприємця У.Д.Є., ПАТ «Акцент-Банк» про захист прав споживача, позов задоволено. Визнано відкликаною з 12 жовтня 2012 року згоду позивача на укладення договору про надання споживчого кредиту за поданою нею Заявою позичальника від 06 жовтня 2012 року до ПАТ «Акцент-Банк». Визнано розірваним з 12 жовтня 2012 року Кредитно-заставний договір, укладений між Р.В.А. та ПАТ «Акцент-Банк» на підставі Заяви позичальника від 06 жовтня 2012 року. Визнано розірваним з 12 жовтня 2012 року Договір, укладений позивачем 06 жовтня 2012 року з ФОП У.Д.Є. на виготовлення та доставку металопластикових конструкцій.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд виходив з положень ст.ст. 651-652 ЦК України, Закону України «Про захист прав споживачів» та дійшов висновку про те, що відповідачами були порушенні вимоги чинного законодавства. Оскільки позивачка відкликала свою згоду на укладення оспорюваних договорів протягом зазначеного строку, про що належним чином повідомила відповідачів.
Суд першої інстанції дійшов висновку щодо визнання відкликаною згоди Р.В.А. на укладення договору споживчого кредиту та про розірвання договору на виготовлення та доставку металопластикових конструкцій, з огляду на те, що позивач скористалась своїм правом, та протягом визначеного законодавством строку, належним чином повідомила відповідачів про відкликання своєї згоди на укладення договорів.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18.02.2014 року заочне рішення Славутицького міського суду від 06.03.2013 року залишено без змін.
6.2.Які умови кредитних договорів визнаються судами недійсними
Згідно ч.5 ст.11 Закону №1023-ХІІ до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах.
Відповідно до ст.18 Закону №1023-ХІІ продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Ч.3 ст.18 Закону №1023-ХІІ визначено перелік несправедливих умов договору, який не є вичерпним.
Ч.5 ст.18 Закону №1023-ХІІ передбачає, якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Як уже зазначалося вище суди у більшості випадків відмовляли споживачам у задоволенні вимог про визнання недійсним кредитного договору. Встановлено незначну судову практику визнання умов кредитних договорів недійсними. Вказана практика є проблемною, так як питання несправедливості умов кредитного договору оцінюється на розсуд суду на основі повного дослідження матеріалів справи, доказів, наданих сторонами.
Встановлено, що в одних випадках суди вважають умови договору несправедливими і визнають їх недійсними, а в інших випадках відмовляють у задоволенні зазначених вимог за їх невмотивованості. Зі змісту проаналізованих судових рішень у вказаній категорії справ вбачається також в окремих випадках відсутність належного мотивування судами своїх висновків.
Розглянемо, які саме умови кредитних договорів визнавались судами недійсними:
1. Установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору (п.10 ч.3 ст.18 Закону №1023-ХІІ).
Наприклад, заочним рішенням Ірпінського міського суду від 26.11.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом Л.С.М. до ПАТ «Альфа-Банк » про захист прав споживачів, позов задоволено частково. Визнано недійсним п.2.8 Кредитного Договору від 04 серпня 2014 року укладеного між ПАТ «Альфа-банк» та Л.С.М. В іншій частині позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги обґрунтовано тим, що 04 серпня 2014 року між сторонами був укладений споживчий кредитний договір строком до 05 серпня 2017 року, за яким Л.С.М. отримав кредит на суму 48 752 грн., із сплатою 17,99 % річних. Шрифт договору становив лише 6 пт, замість прийнятих 14 пт, йому довелося в несприятливих умовах підписувати цей договір, а в подальшому тривалий час вивчати його із застосуванням збільшувальних приладів.
В результаті вивчення договору у позивача виникли питання, які він намагався з’ясувати у банку, однак відповіді на свої запити не отримав. В позасудовому порядку вирішити спірні питання не вдалося.
Задовольняючи позов в частині визнання недійсним п. 2.8 кредитного договору, суд першої інстанції виходив з того, що зміст правочину не може суперечити нормам ст.ст. 203, 215 ЦК України. Вказаний пункт суперечив вимогам ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» .
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15.07.2015 року рішення Ірпінського міського суду від 26.11.2014 року скасовано в частині задоволення позовних вимог та в цій частині ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено. Рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним п.5.4 додатка 1 до кредитного договору залишено без змін.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що позивач при підписанні кредитного договору був ознайомлений з його умовами.
Ухвалою ВССУ від 04.11.2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 15.07.2015 року скасовано, рішення Ірпінського міського суду від 26.11.2014 року залишено в силі.
Колегія суддів суду касаційної інстанції дійшла вказаного висновку на підставі аналізу положень кредитного договору, керуючись нормами Директиви 2008/48/ЄС, ч.5 ст.11, ст..18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.
2. Умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором (п.5 ч.3 ст.18 Закону №1023-ХІІ).
Відповідно до ст.3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» розмір пені, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Встановлено, що суди в поодиноких випадках стягуючи з фізичної особи заборгованість за кредитним договором не повною мірою перевіряють доводи про несправедливість умов кредитного договору щодо непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Наприклад, заочним рішенням Макарівського районного суду від 01.10.2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22.04.2014 року, у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до О.В.М. про стягнення заборгованості за кредитним договором, позов задоволено. Стягнуто з О.В.М. на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість у сумі 3 731 572 грн. 21 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 369 052 грн. 71 коп., за відсотками - 161 711 грн. 38 коп., пеня - 3 200 808 грн. 12 коп.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, керувався тим, що між сторонами було укладено кредитний договір, внаслідок неналежного виконання зобов'язання за договором у відповідача утворилась заборгованість, яка відповідно до чинного законодавства підлягала стягненню.
Ухвалою ВССУ від 10.12.2014 року рішення Макарівського районного суду від 01.10.2013 року та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 22.04.2014 року скасовано.
Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.213, 214 ЦПК України не врахував положень Закону України «Про захист прав споживачів», на які у запереченнях посилався О.В.М., та не застосував їх при вирішенні спору, не перевірив його доводів щодо несправедливості умови п. 3.4 спірного договору.
Суд першої інстанції не перевірив відповідності умов п. 3.4 кредитного договору вимогам справедливості, а тому не звернув уваги на те, що передбачена в договорі у разі прострочення строків або суми повернення кредиту чи процентів пеня в розмірі 1% від суми несвоєчасно виконаних боргових зобов'язань за кожен день прострочення в перерахунку становила 365% річних.
Положення ч.3 ст.551 ЦК України, з урахуванням положень ст.3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та ч.4 ст.10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав, дають право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.
Рішенням Макарівського районного суду від 05.05.2015 року позов ПАТ «Альфа-Банк» до О.В.М. задоволено частково. Стягнуто з О.В.М. на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором – 2 624 718,54 гривень, з яких: заборгованість за кредитом – 1 076 507,49 грн., по відсотках – 471 703,56 грн. та пеня – 1 076 507,49 грн., а також стягнуто судові витрати в розмірі 3 219,00 грн.
Як вбачається з мотивувальної частини рішення, суд першої інстанції, посилаючись на положення ч.3 ст.551 ЦК України, з урахуванням того, що розмір неустойки, нарахований позивачем, значно перевищував розмір збитків, зменшив розмір пені до розміру заборгованості по кредиту, визначивши її в сумі 1 076 507,49 грн.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 28.10.2015 року рішення Макарівського районного суду від 05.05.2015 року залишено без змін.
Інший приклад вбачається з рішення Києво-Святошинського районного суду від 04.04.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «РОДОВІД БАНК» до І.А.Г. про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом І.А.Г. до ПАТ «РОДОВІД БАНК» про визнання частково недійсним кредитного договору, позов ПАТ «РОДОВІД БАНК» задоволено частково.
Стягнуто з І.А.Г. на користь ПАТ «РОДОВІД БАНК» заборгованість за кредитом в розмірі 98 999,40 доларів США, заборгованість по відсотках за користування кредитом - 26 017,30 доларів США, три проценти річних від суми простроченої кредитної заборгованості – 47 575,82 грн. та судовий збір - 3 219 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Зустрічний позов І.А.Г. задоволено. Визнано недійсним п. 4.5. кредитного договору від 21 грудня 2007 року, укладеного між ВАТ «РОДОВІД БАНК» та С.( І. ) А.Г.
Як вбачається з матеріалів справи, І.А.Г. вимоги мотивувала тим, що пунктом 4.5 кредитного договору від 21 грудня 2007 року передбачено, що за порушення строків (термінів) повернення кредиту або сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов'язаний сплачувати кредитору пеню за кожен день прострочки у розмірі 1,6 % від суми простроченої заборгованості. Зазначала, що указаний пункт кредитного договору порушував її права.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач порушила взяті на себе за кредитним договором зобов’язання щодо сплати процентів та щомісячних платежів, а тому за правочином виник обов’язок повністю повернути кредит та сплатити нараховані проценти незалежно від настання строку зобов’язання.
Відмову у задоволенні первісного позову у частині стягнення пені та задоволення зустрічного позову мотивовано тим, що банк намагався здійснити нарахування компенсації своїх вимог у вигляді пені, що складала 1 171% від суми заборгованості за кредитним договором, в той момент як Закон України «Про захист прав споживачів» імперативно врегульовано обмеження у 50% від суми вартості продукції.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 12.08.2013 року рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позовних вимог ПАТ «Родовід Банк» про стягнення пені та задоволення зустрічного позову скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення.
Стягнуто з І.А.Г. на користь ПАТ «Родовід Банк» суму пені у розмірі 5 867 645 грн 81 коп.
У задоволенні зустрічного позову І.А.Г. відмовлено.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісного позову про стягнення пені, задовольняючи первісний позов у цій частині та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, виходив з того, що оспорюваний кредитний договір було укладено між сторонами відповідно до вимог чинного законодавства, відповідач частково виконувала взяті на себе зобов'язання.
Кредитний договір був укладений сторонами у повній відповідності до чинного законодавства, з дотриманням вимог щодо форми, змісту правочину, виходячи із принципу виконання, у т.ч. І.А.Г., взятих на себе зобов’язань у т.ч. сплати пені. При цьому, задоволення зустрічного позову, апеляційний суд вважав необґрунтованим.
Обставини, зазначені у позові І.А.Г., зокрема про несправедливі умови кредитного договору щодо сплати пені, які суперечили положенням Закону України «Про захист прав споживачів», відсутність повідомлень з цього приводу, незнання методики нарахування штрафних санкцій, наявність рішення Конституційного суду України від 10.11.2011 року, на переконання апеляційного суду, спростовувались зазначеними належними та допустимими доказами по справі, та не свідчили про обґрунтованість заявлених позовних вимог.
3. За положеннями ч.5 ст.11, ст.18 Закону №1023-ХІІ до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
В ході проведення узагальнення встановлено різне тлумачення судами вказаних норм Закону про визначення несправедливості умов кредитних договорів є різною.
Наприклад, заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 02.08.2012 року у справі (№ Інформація) за позовом С.О.В. до ПАТ «Універсал Банк» про визнання недійсними пунктів кредитного договору на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» та зобов’язання здійснити перерахунок заборгованості, позов задоволено. Визнано недійсним п.2.4. кредитного договору та пункт «Підвищена процентна ставка (у разі прострочення платежу)» додатку 1 до кредитного договору, які встановлювали підвищену процентну ставку за користування кредитом понад установлений строк (прострочення терміну сплати щомісячного платежу). Зобов'язано ПАТ «Універсал Банк» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором та зарахувати в погашення тіла кредиту грошові кошти, зараховані раніше в погашення нарахованих підвищених процентів.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що наявність п.2.4. кредитного договору та пункту «Підвищена процентна ставка (у разі прострочення платежу)» додатку 1 до кредитного договору призвела до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позивача як споживача, у зв'язку з чим ці умови кредитного договору є несправедливими.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 06.12.2012 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 02.08.2012 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із правомірності встановлення банком підвищеної процентної ставки, оскільки, підписуючи кредитний договір, сторони досягли домовленості про те, що банк має право встановлювати підвищену процентну ставку (у разі прострочення платежу) і встановлювати її на рівні 72 % річних.
Ухвалою ВССУ від 24.04.2013 року рішення Апеляційного суду Київської області від 06.12.2012 року скасовано, заочне рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 02.08.2012 року залишено в силі.
Колегія суддів ВССУ дійшла висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
З матеріалів справи вбачається, що визначений у додатку 1 до кредитного договору розмір підвищеної процентної ставки - 72 % річних, перевищує розумну межу плати за послугу, яка встановлена законом.
Крім того, з 25 червня 2008 року банк у односторонньому порядку збільшив як основну процентну ставку з 24 % до 30 % річних, так і підвищену - з 72 % до 90 % річних.
Таким чином, апеляційний суд, неправильно застосувавши норми матеріального та процесуального права, дійшов помилкового висновку про те, що банком правомірно встановлено підвищену процентну ставку.
Інший приклад вбачається з рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 01.12.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом Г.Ю.М. до ПАТ «ОТП Банк» про визнання положень договору несправедливими та зміну умов правочину, відповідно до якого позов задоволено частково. Виключено пункт 3.4 з Додаткового договору від 20.12.2011 р. до кредитного договору від 15.08.2007р., укладеного між Г.Ю.М. та ПАТ "ОТП Банк".
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з положень Закону України «Про захист прав споживачів», та прийшов до висновку, що пункт 3.4 Додаткового договору був несправедливим і підлягає виключенню з додаткового договору як недійсний, так як позивачка, виконавши свої зобов’язання перед банком, повернула йому суму більшу, ніж була отримана нею в якості кредиту, тобто, збільшення загального майнового стану чи приросту активів у тій чи іншій формі у розумінні положень ст. 14, п. 163.1 ст. 163, п. 164.1 ст. 164 ПК України у позивача не відбулося, а відтак, об’єкт оподаткування відсутній. Крім того, позивачка під час укладення додаткового договору спеціальними знаннями в галузі податкового законодавства не володіла.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 04.03.2015 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 01.12.2014 року в частині задоволення позовних вимог Г.Ю.М. скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про виключення пункту 3.4 з додаткового договору до кредитного договору від 15 серпня 2007 року, укладеного між Г.Ю.М. та ПАТ «ОТП Банк», відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Скасовуючи рішення Білоцерківського міськрайонного суду та відмовляючи у задоволенні позову про визнання несправедливим пункту 3.4 додаткового договору до кредитного договору від 15 серпня 2007 року, апеляційний суд на підставі доказів, поданих сторонами, дійшов висновку про те, що згідно зі ст. ст. 626, 627 ЦК України сторони є вільні в укладанні договору та визначенні його умов, а тому відсутні підстави, передбачені ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», для визнання наведеного вище пункту додаткового договору несправедливим, з яким позивач була ознайомлена.
4. Ст.6 п.14 Закону України «Про третейські суди» визначено, що третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Суди визнавали у вказаних випадках недійсними умови кредитних договорів, які передбачали можливість розгляду спорів за позовами споживачів у кредитних правовідносинах у третейському суді.
Наприклад, рішенням Таращанського районного суду від 15.09.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом О.А.В. до ПАТ «Ідея Банк» про визнання недійсним кредитного договору, визнано недійсним п.5.4 кредитного договору укладеного між ПАТ «Ідея Банк» та О.А.В.
В решті позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, пункт 5.4 кредитного договору визначав, що всі вимоги, які виникають при виконанні даного Договору або у зв’язку з ним, або випливають з нього та становлять предмет спору, підлягають розгляду у постійно діючому Третейському суді Асоціації українських банків, згідно з регламентом третейського суду, який є невід’ємною частиною даної третейської угоди.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що п.5.4 кредитного договору суперечив ст.6 п.14 Закону України «Про третейські суди» і підлягав визнанню недійсним.
6.3.Доведення (доказування) вимог, що становлять предмет узагальнення
Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Як встановлено матеріалами проведеного узагальнення у вказаній категорії справ сторони посилалися на такі докази:
1. Копії кредитних договорів, договорів поруки, іпотеки, додаткових договорів до кредитного договору;
2. Копії розрахунків платежів та заборгованості, квитанцій, графіків повернення кредитів, виписки по особовим рахункам, копії вимог про дострокове повернення кредитів, заяви про відмову від кредитного договору;
3. Копії банківських ліценцій, генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій;
4. Висновки економічних, судово-почеркознавчих експертиз.
Встановлено поодинокі випадки того, що суди не аналізували належним чином усі докази, подані сторонами, не встановлювали змісту кредитного договору, необґрунтовано відмовляли у проведенні судових експертиз за клопотанням споживачів, тим самим позбавляючи сторону можливості довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, відповідно до ст.69 ЦПК України.
Наприклад, як вбачається з матеріалів справи (№ Інформація) Києво-Святошинського районного суду за позовом Д.Е.В. до ПАТ “ОТП Банк”, третя особа – Д.Н.М. про визнання недійсним договору про іпотечний кредит, суд відхилив клопотання позивача про проведення судово-економічної експертизи.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду від 26.06.2013 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд виходив з положень ст. ст. 6, 11, 13, 16, 203, 215, 216, 228, 638 ЦК України та прийшов до висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що відповідач увів його в оману під час укладання договору про іпотечний кредит.
Позивачем по справі вказані обставини не доведені, а посилання на ненадання йому банком достовірної інформації щодо процентної ставки по іпотечному кредиту, не можуть розцінюватися судом як навмисне введення в оману, оскільки у позивача існувала можливість при належній турботливості та обачності при підписанні договорів отримати всю необхідну йому інформацію та передбачити розмір процентної ставки та сукупну вартість кредиту.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 01.10.2013 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 26.06.2013 року залишено без змін.
Висновок:
Результати проведеного узагальнення свідчать, що судами Київської області в основному правильно застосовуються норми законодавства, що регулює захист прав споживачів, у справах про визнання кредитних договорів недійсними.
Проте, аналіз вказаної судової практики дає змогу зробити висновок про наявність неоднакового вирішення судами вказаних спорів, різної оцінки доказів та тлумачення поняття «нечесна підприємницька практика».
Суддя Апеляційного суду
Київської області Я.С. Мельник
_03_03.png)
