Узагальнення судової практики застосування судами законодавства, яке регулює іпотеку як заставу нерухомого майна за 2015 рік
Узагальнення проведено на виконання плану роботи Апеляційного суду Київської області на перше півріччя 2016 року з метою з’ясування помилок, що допускаються судами Київської області, а також спірних та проблемних питань при застосуванні вимог законодавства, що регулює іпотеку як заставу нерухомого майна протягом 2015 року.
З цією метою з місцевих судів Київської області витребовувались статистичні дані та цивільні справи даної категорії.
На вивчення до Апеляційного суду Київської області надійшло 90 цивільних справ з 19 місцевих судів Київської області.
5 місцевих судів Київської області вказали про відсутність у їхньому провадженні протягом звітного періоду вказаних цивільних справ, а саме: Богуславський, Згурівський, Сквирський, Ставищенський, Таращанський районні суди. Також під час проведення узагальнення предметом вивчення була судова практика Апеляційного суду Київської області у вказаній категорії справ.
Проведеним узагальненням встановлено, що законодавством, яке регулює спірні правовідносини є: Конституція України, Цивільний кодекс України, Земельний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, закони України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року № 898-ІV, «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня 2003 року № 979-IV, «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 року № 978-IV, «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 року № 3425-ХІІ, «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року № 1952-IV.
Під час розгляду вказаної категорії справ суди застосовують, відповідно до ст.3607 ЦПК України, правові висновки Верховного Суду України.
Також суди враховують рекомендаційні роз’яснення постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».
1. Аналіз статистичних даних
Річні статистичні звіти («Звіт судів першої інстанції про розгляд справ у порядку цивільного судочинства» форма 2-ц, «Звіт апеляційної інстанції про розгляд апеляційних скарг в цивільних справах» форма 22-ц) відображають лише загальну кількісну інформацію про розгляд місцевими судами Київської області та Апеляційним судом Київської області протягом конкретного звітного періоду цивільних спорів, що виникають з договорів та, відповідно, не виокремлюють категорії справ у сфері іпотечних правовідносин.
Так, відповідно до Звіту форма 2-ц за 2015 рік встановлено, що місцевими судами Київської області розглянуто 11757 цивільних спорів, що виникають з договорів, що складає 35,5% від загальної кількості розглянутих судами цивільних справ позовного провадження.
Порівняно з даними Звіту форми 2-ц за 2014 рік виявлено, що кількість цивільних справ, що виникають з договорів у 2015 році збільшилась на 917 справ (за 2014 рік місцевими судами розглянуто 10840 спорів, що виникають з договорів) або на 7,8%.
Таким чином, варто відмітити, що категорія спорів, які виникають з договорів є досить значною та з кожним роком спостерігається зростання їх кількості.
Зведена інформація, відповідно до відомостей, наданих місцевими судами за запитом Апеляційного суду Київської області щодо кількості розглянутих спорів, що виникають з договорів іпотеки за звітний період відображена у Додатках 1 – 2 до узагальнення.
З інформації наведеної у таблицях вбачається, що у 2015 році загалом місцевими судами Київської області розглянуто 549 цивільних справ, які виникають з договорів іпотеки, з них задоволено 280 позовних вимог (51%).
Також варто вказати, що найбільше цивільних спорів, що виникають з іпотечних правовідносин протягом звітного періоду розглянуто Броварським, Фастівським, Васильківським, Бориспільським міськрайонними та Києво-Святошинським, Вишгородським, Обухівським районними судами, а також Ірпінським міським судом. Інші суди вказали про незначне надходження вказаної категорії позовів або про їх відсутність.
З даних таблиці в Додатку 1 вбачається, що найбільшу кількість справ розглянуто місцевими судами за спорами щодо звернення стягнення на майно, передане в іпотеку – 392 справ (або 71,4% від загальної кількості розглянутих справ за договорами іпотеки за 2015 рік). Дещо меншу кількість справ розглянуто місцевими судами за спорами щодо розірвання договорів іпотеки та визнання їх недійсними – 146 справ (або 26,6%).
Також встановлено, що лише 11 справ було розглянуто протягом звітного періоду за спорами щодо відступлення прав за іпотечним договором.
У ході аналізу статистичних даних, що відображають інформацію про предмет, переданий в іпотеку (Додаток 2) встановлено, що переважну більшість справ розглянуто місцевими судами в яких предметом іпотеки були земельні ділянки (274 справ), квартири (123 справ) та житлові будинки (107 справ).
Встановлено невелику кількість справ у яких предметом іпотеки були нежитлові будівлі (розглянуто 25 справ), об’єкти незавершеного будівництва, майнові права на них (розглянуто 11 справ) тощо.
Аналіз статистичних даних розгляду Апеляційним судом Київської області скарг на рішення судів першої інстанції у цивільних справах, що виникають з договорів іпотеки проводився на основі програми документообігу Д-3 та даних Єдиного державного реєстру судових рішень шляхом ручного підрахунку, адже щорічний статистичний звіт апеляційної інстанції не виокремлює вказану категорію цивільних справ, а включає їх до категорії - «Спори, що виникають з договорів».
Інформація щодо статистичних даних розгляду Апеляційним судом Київської області спорів, що виникають з договорів іпотеки за звітний період відображена в наведених після аналізу статистичних таблицях (Додатки 3 – 4).
З даних «Звіту апеляційної інстанції про розгляд апеляційних скарг в цивільних справах» форма 22-ц за 2015 рік вбачається, що загалом Апеляційним судом Київської області переглянуто 1524 рішень місцевих судів за спорами, що виникають з договорів, що складає 39,3% від загальної кількості переглянутих рішень у цивільних справах позовного провадження.
Порівняно з даними Звіту форми 22-ц за 2014 рік виявлено, що кількість цивільних справ, що виникають з договорів, переглянутих Апеляційним судом Київської області у 2015 році збільшилась на 204 справи (за 2014 рік Апеляційним судом Київської області переглянуто 1320 рішень у спорах, що виникають з договорів) або на 13,4%.
З таблиці в Додатку 3 вбачається, що Апеляційним судом Київської області за 2015 рік переглянуто 245 рішень місцевих судів Київської області за апеляційними скаргами у цивільних спорах, що виникають з договорів іпотеки, з них 133 рішення місцевих судів залишено без змін (54,3%), 99 рішень скасовано (40,4%) та 13 рішень змінено (5,3%).
Встановлено, що найбільшу кількість справ Апеляційний суд Київської області переглянув за спорами щодо звернення стягнення на майно, передане в іпотеку – 178 справ (або 72,7% від загальної кількості справ за договорами іпотеки за 2015 рік). Дещо меншу кількість справ переглянуто за спорами щодо розірвання договорів іпотеки та визнання їх недійсними – 65 справ (або 26,5%).
Лише 2 справи було розглянуто Апеляційним судом Київської області за спорами щодо відступлення прав за іпотечним договором.
Відповідно до даних, наведених в Додатку 4, встановлено, що у більшості випадків предметами, переданими в іпотеку виступали житлові будинки (у 60 справах), квартири (у 73 справах), земельні ділянки (у 84 справах).
2. Підсудність справ
У ході проведеного узагальнення встановлено, що позови у спорах, які виникають з договорів іпотеки розглядалися судами в порядку виключної підсудності, відповідно до ст.114 ЦПК України.
Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (пункт 4 частини третьої, частина п'ята статті 121 ЦПК України).
У пункті 4 (абз. 4) постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз`яснено, що правила статті 114 ЦПК про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).
Узагальненням встановлено, що суди також враховували роз’яснення, викладені в п.2 (абз.5) постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 року №5, зокрема, що правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об'єкти нерухомості, об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
Випадків порушення судами вимог підсудності узагальненням не встановлено.
3. Суб’єкти правовідносин
Суб’єктами іпотечних правовідносин Закон України «Про іпотеку» визначає іпотекодавця та іпотекодержателя.
Відповідно до визначень, що містяться в ст. 1 цього Закону, іпотекодержателем є кредитор за основним зобов’язанням.
Іпотекодавець – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов’язання або зобов’язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
Майновий поручитель – особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов’язання іншої особи – боржника.
Згідно зі ст. 546 ЦК України порука та застава визначені як окремі види забезпечення зобов’язань. Поручитель і майновий поручитель є суб’єктами різних за змістом цивільних правовідносин. Поручитель є суб’єктом такого виду забезпечення виконання зобов’язання, як порука, а майновий поручитель є суб’єктом іншого виду забезпечення виконання зобов’язання – застави. Правовий статус поручителя й майнового поручителя врегульовано окремо, із суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення та для вирішення спорів за їхньої участі шляхом безпосередного застосування відповідних норм цивільного закону.
Оскільки договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов’язань, регулювання якого здійснюється статтями 572-593 гл. 49 ЦК України і спеціальним законом, то до іпотечних правовідносин за участі майнового поручителя не підлягають застосуванню положення § 3 гл. 49 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 р. у справі № 3-43гс12).
В п.23 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз’яснено, що при вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України "Про заставу", статей 1, 11 Закону України "Про іпотеку" майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 - 559 ЦК), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.
До іпотечних правовідносин також не застосовуються положення ч. 4 ст. 559 ЦК України стосовно строку пред’явлення вимог до поручителя.
Узагальненням виявлено поодинокі випадки того, що суди безпідставно застосовують до іпотечних правовідносин нормативні положення, що регулюють поруку.
Наприклад, заочним рішенням Обухівського районного суду від 04.06.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ "Банк Національний Кредит" до М.М.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки, у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що укладений між сторонами договір не містив чітких норм, які б надавали право позивачеві вимагати задоволення своїх вимог як іпотекодержателя шляхом передачі права власності на об’єкт іпотеки, обраний позивачем спосіб захисту своїх інтересів не узгоджувався із положеннями п.11 іпотечного договору, а посилання в позовній заяві на п.11.3.1 цього ж договору були безпідставними, оскільки договір не містив такого пункту.
Крім того, суд вважав безпідставними позовні вимоги в частині переходу до позивача права власності на земельну ділянку «за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент укладення іпотечного договору», оскільки вони не ґрунтувались на законі, не були конкретизовані і суду не надано будь-яких доказів оціночної (ринкової) вартості предмету іпотеки.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 14.09.2015 року заочне рішення Обухівського районного суду від 04.06.2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення. Позов задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ПАТ "Банк Національний Кредит" право власності на земельну ділянку вартістю 2 681712 грн.
Апеляційний суд дійшов висновку, що в силу ст.37 Закону України «Про іпотеку», іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
У зв’язку з чим, висновок суду про те, що укладений між сторонами договір не містив чітких норм, які б надавали право позивачеві вимагати задоволення своїх вимог як іпотекодержателя шляхом передачі права власності на об’єкт іпотеки спростовувався, зокрема, змістом та умовами іпотечного договору від 17 серпня 2007 року. Крім того, позивач обґрунтовував вимоги саме положеннями п. 3.1.9, 5.1, 5.2, 5.3 іпотечного договору , а не п.11, який взагалі відсутній у зазначеному договорі.
Колегія суддів вказала, що суд першої інстанції безпідставно послався на положення ст.559 ЦК України, якою регламентовано порядок припинення поруки. Між позивачем і відповідачем договір поруки не укладався, а отже до спірних правовідносин не могли застосовуватись положення, які стосуються такого виду забезпечення виконання зобов'язання, як порука. Кредитні зобов’язання М.М.В. на суму 15 090 000 грн. забезпечено договором іпотеки від 17.08.2007 року.
Крім того, апеляційний суд дійшов висновку, що посилання суду першої інстанції на безпідставність позовних вимог в частині переходу до позивача прав власності на земельну ділянку «за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент укладання іпотечного договору» не відповідали обставинам справи.
В позовній заяві позивач зазначав, що відповідно до звіту про ринкову вартість предмету іпотеки, здійсненого суб’єктом оціночної діяльності ТОВ «Б.», його ринкова вартість станом на 22 грудня 2014 року становила 2 681 712,00 грн.
Інший приклад вбачається з заочного рішення Обухівського районного суду від 02.04.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до Ф.Р.В., треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу З.І.П., управління Держземагенства в Обухівському районі Київської області про звернення стягнення на майно, відповідно до якого у задоволенні позову відмовлено повністю.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд виходив з того, що позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження обставин набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку, що на думку суду, унеможливлювало задоволення вимог про звернення стягнення на такий об’єкт нерухомого майна, оскільки цим могли порушуватись права інших осіб, наприклад дійсного власника майна.
Судом встановлено, що заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12.02.2014 року стягнуто із Ф.Р.В. на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за кредитними договорами. 28.10.2014 року позивач звертався до відповідача із письмовою вимогою про усунення порушень умов кредитного договору, що підтверджувалося листом, повідомленням про вручення поштового відправлення.
Крім того, суд вказував на те, що кінцевий строк повернення кредиту у спірних правовідносинах – 17.08.2013 року, а з позовом позивач звернувся 03.12.2014 року, а тому, дійшов висновку, що враховуючи положення ст.559 ЦК України, позивач звернувся до суду із позовними вимогами до майнового поручителя із пропуском встановленого законом строку.
Також, обґрунтовуючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд, зокрема, посилаючись на положення ч.1 ст.591 ЦК України, ст.19, ч.ч.1, 6 ст.20, ст.21 Закону України "Про заставу", ч.2 ст.25, п.2 ч.1 ст.26 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», дійшов висновку, що укладений між сторонами договір не містив чітких норм, які б надавали право позивачеві вимагати задоволення своїх вимог як іпотекодержателя шляхом передачі права власності на об’єкт іпотеки і, що обраний позивачем спосіб захисту своїх інтересів не узгоджувався із положеннями іпотечного договору.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16.11.2015 року заочне рішення Обухівського районного суду від 02.04.2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення.
Позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» – задоволено.
В рахунок погашення заборгованості Ф.Р.В. перед ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» за кредитним договором від 18 серпня 2008 року в сумі 831 189 грн. 96 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить на праві приватної власності Ф.Р.В. шляхом визнання за ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» права власності на земельну ділянку, площею 0,0871 га, за ціною, визначеною на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на момент проведення державної реєстрації права власності на зазначене майно, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Апеляційний суд дійшов висновку, що за наявності договору купівлі-продажу частини земельної ділянки від 29.12.2005 року та Державного акту від 08.10.2007 року на право власності на земельну ділянку, виданого Обухівським районним відділом земельних ресурсів наявність права власності відповідача на іпотечне майно було підтвердженим. Будь-які дані, що зазначене майно на час укладення іпотечного договору та на час розгляду даної справи належало іншій особі матеріали справи не містили.
Згідно п.11 іпотечного договору звернення стягнення за цим договором на предмет іпотеки здійснюється на розсуд Іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або Іпотекодержателем самостійно на умовах цього договору.
Відповідно до п.п.12.3.1 задоволення вимог здійснюється шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання за кредитним договором у порядку, встановленому ст.37 Закону України «Про іпотеку».
Колегія суддів вказала, що суд першої інстанції безпідставно послався на положення ст.559 ЦК України, якою регламентовано порядок припинення поруки.
По справі встановлено, що між позивачем і відповідачем договір поруки не укладався, а отже до спірних правовідносин не могли застосовуватись положення, які стосуються такого виду забезпечення виконання зобов'язання, як порука. Кредитні зобов'язання Ф.Р.В. забезпечено договором іпотеки від 18.08.2008 року.
Крім того, згідно умов іпотечного договору сторони обумовили право банку на задоволення вимог шляхом передачі Іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання за кредитним договором та узгодили ринкову вартість предмета іпотеки, яка враховуючи оцінку визначену у звіті про експертну оцінку, становить 170736 грн. При цьому, сторони дійшли взаємної згоди, що звернення стягнення на предмет іпотеки повинно здійснюватись за ліквідаційною вартістю предмета іпотеки. Узгоджена сторонами ліквідаційна вартість предмету іпотеки становила 153662 грн. (п.5 іпотечного договору).
4. Судова практика розгляду цивільних справ за спорами, що виникають з іпотечних договорів
Визначення іпотеки передбачено ст. 575 ЦК України, згідно з якою іпотека – це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
З результатів проведеного узагальнення вбачається, що підставами виникнення вказаних спорів в основному були наслідки порушення договору у частині виконання зобов’язання належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору. Встановлено, що у більшості випадків ця обставина пов’язувалась з відсутністю коштів у іпотекодавця для виконання умов договору.
Вивчення практики застосування судами законодавства, що регулює іпотеку як заставу нерухомого майна вказує на те, що суди в основному вірно вирішують вказані спори. Разом з тим у роботі судів ще мають місце певні недоліки та в поодиноких випадках різне тлумачення відповідних норм права.
4.1. Звернення стягнення на предмет іпотеки
Відповідно до ст.33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Проведеним узагальненням встановлено, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки протягом звітного періоду були найбільш поширеними серед вимог у спорах, що виникають з договорів іпотеки.
Варто відмітити, що в більшості випадків (Додаток 1) суди на підставі відповідних доказів, задовольняли зазначені позовні вимоги.
З матеріалів узагальнення вбачається, що суди в окремих випадках припускаються помилок під час вирішення справ щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.
Резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки повинна відповідати вимогам як ст.39 Закону України «Про іпотеку», так і положенням п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України. Зокрема, у ній в обов’язковому порядку повинно бути зазначено: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; конкретний спосіб реалізації предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Під час розгляду справ за позовними вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки суди в основному дотримуються вказаних вище вимог Закону. Проте проведеним узагальненням встановлено поодинокі випадки, порушень судами вимог ст.39 Закону України «Про іпотеку». Так, зокрема, у судів виникають проблеми під час визначення початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Одні суди визначають початкову ціну, ураховуючи ту вартість, яку сторони вже узгодили в договорі іпотеки. Інші суди встановлюють початкову ціну за результатами оцінки, проведеної незалежним оцінювачем на дату пред’явлення позову до суду або на дату ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Деякі суди зазначають у резолютивній частині рішення, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності – незалежним експертом, на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Наприклад, рішенням Фастівського міськрайонного суду від 17.12.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «Державний ощадний банк України» до П.В.О. про звернення стягнення на майно, передане в іпотеку у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із наявності підстав для відмови у позові про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до ст.39 Закону України «Про іпотеку».
Судом зазначено, що рішенням Фастівського міськрайонного суду від 26.09.2014 року стягнуто з П.В.О. і П.М.О. в солідарному порядку на користь Банку заборгованість в сумі 211 629,15грн. і виконання рішення суду розстрочено строком на три роки ухвалою цього ж суду від 17.12.2014 року.
Крім цього, суд вказав, що у спірній квартирі з 2007 року зареєстрована неповнолітня дитина відповідача, П.В.О. та його сім’я не мають іншого нерухомого майна для проживання.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31.03.2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
В рахунок погашення заборгованості П.В.О. перед ПАТ «Державний ощадний банк України» за кредитним договором від 20.08.2008 року у сумі 211629 грн. 15 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки, зазначений в договорі іпотеки від 20.08.2008 р. у вигляді двокімнатної квартири № 46 у буд. Інформація, загальною площею 44,1 кв.м., житловою площею 31,2 кв.м., яка належить П.В.О. на праві особистої власності, шляхом його продажу ПАТ «Державний ощадний банк» від свого імені будь-якій особі-покупцю на умовах та в порядку, передбаченому ст.38 Закону України "Про іпотеку" за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд вважав, що невиконання боржником зобов’язання за кредитним договором є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
Ухвалою ВССУ від 09.09.2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 31.03.2015 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегією суддів ВССУ вказано, що апеляційний суд, звертаючи стягнення на предмет іпотеки, не врахував ст.39 Закону України «Про іпотеку», в резолютивній частині рішення не зазначив початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 23.12.2015 року рішення Фастівського міськрайонного суду від 17.12.2014 року залишено без змін.
Інший приклад вбачається з рішення Обухівського районного суду від 17.02.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «Дельта Банк» до П.Є.В., третя особа: ТОВ «Е.» про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до якого позов задоволено частково.
Стягнуто в рахунок погашення заборгованості ТОВ «Е.» перед ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором від 03 червня 2011 року, яка станом на 30 вересня 2014 року складала 22 418 410,06 Євро, що за офіційним курсом НБУ на час проведення розрахунку становила 368 710 209 грн. 79 коп. та 4 621 314 грн. 26 коп. і складалася із заборгованості за кредитом 17 240 180,34 євро, що за офіційним курсом НБУ на час проведення розрахунку становить 283 545 108 грн. 41 коп., відсотків 5 178 229,72 євро, що на час проведення розрахунку становить 85 165 101 грн. 38 коп., пені за несвоєчасне повернення кредиту 1 236 232 грн. 60 коп., пені за несвоєчасне повернення відсотків 385 081 грн. 66 коп.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки за Іпотечним договором від 03 06.2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу В.I.A., а саме на: земельну ділянку площею 0,108га., що знаходиться за адресою: Інформація, цільове призначення для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, та будинок №20, що знаходиться за адресою: Інформація, який розташований на вищевказаній земельній ділянці та належить на праві власності П.Є.В.
Визначено спосіб звернення стягнення - реалізацію предмета іпотеки через прилюдні торги.
Визначено початкову ціну реалізації окремо кожного із зазначених предметів іпотеки на рівні не нижче за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальником за кредитним договором порушено строк та порядок виконання зобов'язань, позивач мав право на звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Також районний суд до вимоги про стягнення пені застосував положення п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, оскільки пеня нарахована позивачем за період понад один рік.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21.10.2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості ТОВ «Е.» за кредитним договором від 3 червня 2011 року, яка складає 21 303 533 Євро 71 євроцент, що за курсом Національного банку України становить 350 357 915 грн. 39 коп. та 4 621 314 грн. 26 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - земельну ділянку та будинок, розташовані Інформація. Визначено спосіб звернення стягнення - реалізацію предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів. Визначено початкову ціну реалізації окремо кожного із зазначених предметів іпотеки на рівні не нижче за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. У задоволенні решти вимог відмовлено.
Апеляційний суд погодився з висновками районного суду щодо звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, змінюючи рішення суду в частині розрахунку пені, виходив із того, що встановлення розміру пені з розрахунку облікової ставки Національного Банку України можливе лише щодо грошової одиниці - гривні.
Ухвалою ВССУ від 23.12.2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 21.10.2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів ВССУ дійшла висновку, що апеляційний суд не зазначив початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до ч. 6 ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Посилання апеляційного суду у резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки на час проведення виконавчих дій, суперечить вимогам ст.ст. 39, 43 Закону України «Про іпотеку».
Крім того, апеляційний суд, стягуючи заборгованість за кредитним договором у розмірі, визначеному висновком судово-економічної експертизи від 7 серпня 2015 року, не перевірив, за який період нарахована заборгованість, у порушення вимог ст.ст. 214, 316 ЦПК України. При цьому звернення стягнення на предмет іпотеки можливе лише у разі вірного обчислення розміру кредитної заборгованості.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 05.04.2016 року рішення Обухівського районного суду від 17.02.2015 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позов ПАТ «Дельта Банк» задоволено частково.
В рахунок погашення заборгованості ТОВ «Е.» перед ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором від 03 червня 2011 року, яка станом на 30 вересня 2014 року становить - 21 303 533, 71євро, та складається: з загальної суми заборгованості по кредиту 17 240 180,34 євро., заборгованість по кредитах, наданих на цілі, вказані у п.2.2.1 цього договору, на суму 14 970 180, 34 євро., заборгованості по кредитам, наданих на цілі вказані у п.2.2.2-п.2.2.3 цього договору, на суму 2 270 000,00 євро., загальної суми заборгованості по відсоткам 4 063 353, 36 євро., заборгованості по відсоткам по кредиту згідно п.2.2.1 - 3 513 582, 41євро., заборгованості по відсоткам по кредиту згідно п.2.2.2-п.2.2.3 на суму 549 770, 95 євро, що за офіційним курсом Національного Банку України на час проведення розрахунку становить 350 357 915,39 гривень, звернуто стягнення на предмет іпотеки у вигляді земельної ділянки площею 0,108 га, що знаходиться за адресою: Інформація, цільове призначення для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та будинку № 20, що знаходиться за адресою: Інформація та розташований на вищевказаній земельній ділянці і належить на праві власності П.Є.В., шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», встановивши початкову ціну предмету іпотеки для його подальшої реалізації у грошовому вираженні в розмірі 36 104 644 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи частково позов ПАТ «Дельта Банк», суд обґрунтовував свої висновки тим, що відповідач позичальник не виконував передбачених кредитним договором обов’язків по поверненню отриманих кредитних коштів шляхом внесення відповідних платежів і мав прострочену заборгованість, чим у свою чергу порушував права товариства як нового кредитора, які підлягають до захисту шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Крім того, районний суд до вимоги про стягнення пені застосував положення п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України, оскільки пеня нарахована позивачем за період понад один рік.
Колегія суддів Апеляційного суду Київської області погодилася з вказаними висновками суду першої інстанції, проте дійшла висновку, що вимоги банку в частині розміру заборгованості, в рахунок якої повинно бути звернуто стягнення, підлягають задоволенню частково з урахуванням результатів судової економічної експертизи щодо розрахунку заборгованості. Крім того, задовольняючи позов і звертаючи стягнення на предмет іпотеки, шляхом його продажу на прилюдних торгах, суд допустив порушення норм матеріального права, прийшовши до помилкового висновку про можливість встановлення початкової ціни продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначену на підставі оцінки майна, проведеної суб’єктом оціночної діяльності.
При цьому суд залишив поза увагою вимоги ст.39 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду в тому числі має бути зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Враховуючи вказані вимоги закону, а також те, що матеріали справи містили висновок суб’єкта оціночної діяльності ТОВ «Р.» про оцінку предмета іпотеки, а саме домоволодіння до складу якого входили житловий будинок розташований на земельній ділянці, площею 0,108 га, за адресою: Інформація, який станом на 1 жовтня 2015 року становить 36 104 644 грн., колегія суддів встановила початкову ціну реалізації у грошовому вираженні в розмірі 36 104 644 грн.
Ще один приклад вбачається з рішення Броварського міськрайонного суду від 25.12.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «ВТБ Банк» до К.В.Г., третя особа: К.О.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідно до якого в задоволені позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було доведено наявність іншого житла у відповідача та вважав, що відповідно до вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» позов не підлягав до задоволення.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 31.03.2015 року рішення Броварського міськрайонного суду від 25.12.2014 року скасовано і ухвалено нове рішення:
позов ПАТ «ВТБ Банк» до К.В.Г., третя особа: К.О.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки - задоволено.
В рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на заставлене відповідно до Іпотечного договору від 10.05.2007 року нерухоме майно, а саме: - земельну ділянку, житловий будинок з відповідними будівлями та спорудами: огорожа, гараж, шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» та встановлено початкову ціну предмета іпотеки на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
В частині стягнення заборгованості за кредитним договором – відмовлено.
При перегляді справи в апеляційному порядку колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи та неправильно застосував норму матеріального права.
Також колегією суддів встановлено, що у спірному житловому будинку відповідач не проживав.
Крім того, рішенням Апеляційного суду Київської області від 14.03.2012 рокуза позовом ПАТ «ВТБ Банк» до К.О.В., К.В.О., К.І.П. про стягнення заборгованості за договором кредиту, позов задоволено частково та стягнуто солідарно з К.О.В., К.В.О., К.І.П. на користь ПАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором від 25 квітня 2007 року в сумі 47907.7 доларів США, що по курсу НБУ становить 382629грн. 32коп. та кредитним договором від 22 травня 2007 року на суму 14476,47 доларів США, що по курсу НБУ становить 115620 грн. 72 коп., а всього стягнуто заборгованості на суму 62 384,17 доларів США, що по курсу НБУ становить 498 250 грн. 04 коп. Вказане рішення не виконано.
Крім цього, колегія суддів вказувала, що мораторій на примусове стягнення (відчуження без згоди власника) житлових приміщень, що є предметом іпотеки за кредитами в іноземній валюті не може бути підставою для відмови у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки і поширюється на стадію виконання рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Оскільки відповідачі взятих на себе зобов’язань щодо повернення кредиту та відсотків за користування ним в порядку, передбаченому кредитним договором не виконали, станом на час ухвалення рішення мали заборгованість перед Банком, відповідно до ст.35 Закону України позивач повідомив відповідачів про наявність заборгованості, яку необхідно погасити у тридцятиденний строк, попередив про звернення стягнення на предмет іпотеки, то позовні вимоги в частині стягнення заставного майна були обґрунтованими і підлягали задоволенню, в іншій частині рішення не підлягало до задоволення, оскільки заборгованість за кредитом стягнуто рішенням Апеляційного суду Київської області від 14.03.2012 року.
Ухвалою ВССУ від 16.09.2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 31.03.2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів ВССУ дійшла висновку, що апеляційний суд помилково вказав про визначення початкової ціни реалізації предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, оскільки це суперечить вимогам ст.ст.39, 43 Закону України «Про іпотеку».
Таким чином, суд апеляційної інстанції у порушення ст.ст. 212-213, 303, 316 ЦПК України не визначив початкову ціну предмета іпотеки у грошовому вираженні за процедурою, передбаченою ч.6 ст.38 Закону України «Про іпотеку», а також не встановив розміру кредитної заборгованості станом на день ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки та не перевірив, чи виконав боржник за основним зобов'язанням чи його поручитель рішення Апеляційного суду Київської області від 14.03.2012 року про стягнення кредитної заборгованості, яке апеляційний суд взяв за основу визначення розміру заборгованості, що забезпечена іпотекою.
З аналізу судової практики застосування судами законодавства, що регулює іпотеку як заставу нерухомого майна, підготовленого Верховним Судом України вбачається, що у вказаних справах суди повинні виходити з того, що ціна предмета іпотеки встановлюється в самому договорі – відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або шляхом проведення оцінки предмета іпотеки відповідним суб’єктом оціночної діяльності у випадках, встановлених законом або договором. Якщо під час розгляду справи сторони з такою оцінкою погоджуються, то суд не має підстав її не брати до уваги, оскільки вона є умовою договору.
Про необхідність зазначення в рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації зазначено в постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1935цс15, прийнятих в порядку Глави 3 Розділу V ЦПК України.Зокрема,виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону «Про іпотеку», судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли правового висновку, що у розумінні норми статті 39 Закону «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.
Верховним Судом України також викладено правовий висновок від 23.12.2015 року у справі №6-1205цс15, від 09 грудня 2015 року у справі №6-2479цс15 відповідно до якого у разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам частини шостої статті 38, статті 39 Закону України «Про іпотеку» і положенням пункту 4 частини першої статті 215 Цивільного процесуального кодексу України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).
Наприклад, заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду від 24.09.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «МАРФІН БАНК» до К.А.С., третя особа ТОВ «Є.» про звернення стягнення на предмет іпотеки, позов задоволено.
В рахунок погашення заборгованості ТОВ «Є.» за Кредитним договором від 28.03.2008 року в розмірі 34 688 190,47 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на нерухоме майно: домоволодіння та земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, на користь ПАТ «МАРФІН БАНК» шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, визначивши початкову ціну предмету іпотеки відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку».
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15.10.2015 року скасовано заочне рішення Києво-Святошинського районного суду від 24.09.2014 року. Ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ПАТ «Марфін Банк» відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції виходив з того, що ТОВ «Є.» було ліквідовано, у зв'язку із чим зобов'язання за кредитним договором припинилось внаслідок ліквідації юридичної особи-боржника, що також припинило і зобов'язання за іпотечним договором щодо погашення за рахунок іпотечного майна кредитної заборгованості, яка виникла станом на 31 січня 2014 року.
Ухвалою ВССУ від 20.01.2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 15.10.2015 року скасовано, заочне рішення Києво-Святошинського районного суду від 24.09.2014 року залишено в силі.
Колегія суддів суду касаційної інстанції вказала, що внаслідок порушення позичальником своїх кредитних зобов'язань станом на 20 листопада 2013 року утворилась заборгованість у розмірі 33 129 259 грн. 40 коп.
ПАТ «Марфін Банк» надсилав як на адресу К.А.С., так і позичальнику претензію, згідно з якою вимагав погасити указану суму заборгованості протягом 30-ти днів з дня отримання цієї претензії.
У зв'язку із тим, що позичальник та іпотекодавець не виконали своє зобов'язання із погашення кредитної заборгованості, яка утворилась 20 листопада 2013 року, ПАТ «Марфін Банк» у червні 2014 року звернувся до суду із цим позовом.
ТОВ «Є.» було ліквідовано ухвалою господарського суду Київської області від 04 березня 2015 року, яка залишена без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 травня 2015 року.
Отже, до моменту набрання законної сили судового рішення про ліквідацію ТОВ «Є.», тобто до 26 травня 2015 року, останнє мало належним чином здійснити своє зобов'язання за кредитним договором, виконання якого забезпечено договором іпотеки, а кредитор станом на момент звернення до суду із даним позовом та ухвалення судом рішення мав передбачене умовами іпотечного договору право задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна, якому кореспондує відповідний обов'язок відповідача задовольнити відповідні вимоги у момент їх виникнення.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» стосовно припинення іпотеки у разі припинення основного зобов'язання.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що внаслідок неналежного виконання ТОВ «Є.» своїх кредитних зобов'язань станом на 31 січня 2014 року утворилась кредитна заборгованість на суму 34 688 190 грн. 47 коп., що призвело до порушення прав кредитора.
При визначенні способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах судом першої інстанції правильно зазначено, що початкову ціну предмета іпотеки необхідно визначати відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку», що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у справі № 6-1205цс15 від 23 грудня 2015 року.
Відповідно до ст.ст.1, 3, 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року № 1304-VII, протягом дії цього Закону: 1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку; 2) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) інше майно (майнові права), яке відповідно до законодавства або кредитного договору підлягає стягненню з позичальника, зазначеного у підпункті 1 цього пункту, при недостатності коштів, одержаних стягувачем від реалізації (переоцінки) предмета застави (іпотеки); 3) кредитна установа не може уступити (продати, передати) заборгованість або борг, визначений у підпункті 1 цього пункту, на користь (у власність) іншої особи.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 09 вересня 2015 року (справа № 6-483цс15) поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).
Оскільки вказаний Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (справа № 6-58цс15).
Узагальненням встановлено непоодинокі випадки помилкової відмови судів у задоволенні позовів про звернення стягнення на предмет іпотеки з підстав набрання чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Наприклад, рішенням Бородянського районного суду від 17.06.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до І.Ю.М., яка діє у своїх інтересах та інтересах малолітнього М.П.П. про звернення стягнення на предмет іпотеки, в позові відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції врахував те, що спадкоємиця М.П.П. – відповідачка І.Ю.М. зареєстрована в спірній квартирі, яка є предметом іпотеки і яка використовувалася останньою як місце постійного проживання, доказів того, що у І.Ю.М. у власності знаходилося інше нерухоме житлове майно позивачем суду не надано, та зважаючи на те, що згідно умов кредитного договору від 23 жовтня 2007 року кредитні кошти надавались померлому М.П.П. в іноземній валюті на споживчі цілі, призначенням яких було придбання відповідачем спірної квартири, загальною площею 53,8 кв. м, що відповідно не перевищує 140 кв. м, дійшов висновку, що з урахуванням положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», майно, яке є предметом іпотеки, не може бути примусово стягнуте.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 08.10.2015 року рішення Бородянського районного суду від 17.06.2015 року скасовано і ухвалено нове рішення.
Позов ТОВ "ОТП Факторинг Україна" до І.Ю.М., яка діє у своїх інтересах та інтересах малолітнього М.П.П. про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено частково.
3вернуто стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки від 23 жовтня 2007 року, посвідченого 23 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу З.І.І., а саме на квартиру № 2 в будинку Інформація, яка належить по 1/2 частині І.Ю.М. та М.П.П. шляхом проведення прилюдних торгів в межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною 528400 гривень в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23.10.2007 року.
В решті позовних вимог відмовлено.
Рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконанню не підлягає на період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03.06.2014 року № 1304-VII.
Відповідно до вимог ст. 1282 ЦК України, яка передбачає, що спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину, оскільки відповідачка відмовилася від одноразового платежу, то суд за позовом кредитора накладає стягнення на спірну квартиру, яка була передана спадкоємцям у натурі, в межах її вартості у розмірі 528400 грн.
Оскільки рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки виконанню не підлягало на період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03.06.2014 року № 1304-VII та враховуючи те, що позивачем не надано доказів надання відповідачам жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до вимог частини четвертої статті 109 ЖК УРСР, то позовні вимоги в частині виселення задоволено не було.
В разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
За змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.
При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).
Саме до цього зводяться правові висновки, зроблені Верховним Судом України в постановах від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-875цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-1469цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6- 1449цс15.
Наприклад, рішенням Києво-Святошинського районного суду від 24.10.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до В.Т.І. про виселення, позов задоволено. Виселено В.Т.І. з житлового будинку, що розташований за адресою: Інформація.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд виходив з положень ст.ст.109, 116 ЖК України, ст.40, 41 ЗУ «Про іпотеку» та прийшов до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Ухвалюючи рішення про виселення відповідачки, суд виходив з того, що банк дотримався передбаченої законом процедури повідомлення іпотекодавця та направив В.Т.І. повідомлення про звільнення житлового будинку і на підтвердження даної обставини послався на копії рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення адресату 27 лютого 2014 року та 05 березня 2014 року. При цьому суд вважав доведеним, що 25 лютого 2014 року ПАТ КБ «Приватбанк» була направлена вимога В.Т.І. про необхідність в 30-денний строк з дня отримання даної вимоги, згідно із ст. 40 Закону України «Про іпотеку» добровільно звільнити нерухоме майно разом з усіма членами сім’ї та іншими мешканцями. Дана вимога була отримана В.Т.І. 05 березня 2014 року, що підтверджувалося рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, а також копією форми 8, що була направлена Північним поштамтом Київської міської дирекції УДППЗ «Укрпошта» на запит суду. Також дана вимога була направлена В.Т.І. 25 лютого 2014 року та отримана нею 27 лютого 2014 року, що підтверджувалося рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23.12.2014 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 24.10.2014 року скасовано та ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову ПАТ КБ «Приват Банк» до В.Т.І. про виселення - відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, повідомлення про виселення було датоване 28 березня 2014 року, копії повідомлень про вручення поштових відправлень датовані 5 березня 2014 року та 27 лютого 2014 року, а позовна заява до суду подана 15 квітня 2014 року, копія вимоги про виселення від 25 лютого 2014 року в матеріалах справи відсутня і судом першої інстанції не досліджувалась.
Оскільки можливість примусового виселення іподекодавця з переданого в іпотеку житлового будинку на підставі рішення суду чинним законодавством поставлені в пряму залежність від вручення іподекодавцю письмової вимоги іпотекодержателя, то апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції про виселення відповідачки В.Т.І. було передчасним.
Ухвалою ВССУ від 18.03.2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 23.12.2014 року скасовано, рішення Києво-Святошинського районного суду від 24.10.2014 року залишено в силі.
Суд касаційної інстанції виходив з того, що апеляційний суд переоцінив докази, досліджені місцевим судом, і, не вивчивши нових доказів у справі, дійшов помилкового висновку про необґрунтованість позовних вимог.
Постановою ВСУ від 02.09.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 24.10.2014 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 23.12.2014 року та ухвалу ВССУ від 18.03.2015 року скасовано.
У задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк» про виселення відмовлено.
Суди встановили, що в іпотеку передано житловий будинок, який не був придбаний за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому висновок про наявність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цього будинку без надання їм іншого постійного житла був помилковим.
Інший приклад вбачається з рішення Києво-Святошинського районного суду від 03.09.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» до Д.Х.А., О.М.М., які діють в своїх інтересах та інтересах малолітньої Д.Д., треті особи – Києво-Святошинський відділ Державної міграційної служби України у Київській області, служба у справах дітей Києво-Святошинської районної державної адміністрації у Київській області про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання втрати права на користування нерухомим майном, виселення та зняття з реєстрації, відповідно до якого ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відмовлено у задоволенні позову.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази про отримання відповідачами письмових вимог іпотекодержателя про звільнення житлового приміщенні, а відтак строк на добровільне звільнення житлового приміщення у відповідачів не почав перебіг. Вимоги позивача щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування майном також не підлягали задоволенню, оскільки з набуттям ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» права власності на спірне майно, відповідачі втратили право користування цим майном, разом із втратою права власності на це майно.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 17.11.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 03.09.2015 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позов ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» задоволено частково.
Виселено Д.Х.А. 29.01.1967 року народження, О.М.М. 02.09.1970 року народження та Д.Д.Х. 08.02.2000 року народження з житлового будинку за адресою: Інформація.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відмовлено.
Апеляційний суд виходив з того, що хоча в матеріалах справи відсутні відомості отримання письмової вимоги іпотекодержателя про добровільне звільнення квартири, однак суд вважав, що з моменту пред'явлення позову до суду до моменту ухвалення рішення пройшло більше року і, враховуючи те, що відповідачі добровільно не виселилися і банк як новий власник житла не надав згоди на користування відповідачами його майном, були законні підстави для задоволення позову про виселення.
Ухвалою ВССУ від 17.02.2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 17.11.2015 року скасовано, а справу передано на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції вказав, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР).
Проте апеляційний суд, ухвалюючи рішення, дійшов передчасного висновку про виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.
Наведені вище приклади судових рішень також є підтвердженням того, що в поодиноких випадках суди помилково застосовують норми законодавства в частині необхідності направлення іпотекодержателем письмової вимоги про добровільне звільнення житла як обов’язкової умови задоволення відповідних позовів.
Зі змісту ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», ч. 3 ст. 109 Житлового кодексу Української РСР убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців із переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку». З урахуванням ч. 2 ст. 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до ст.16 ЦК України, кожна сторона має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суди повинні розглядати питання можливості застосування звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, заявлений у позовній вимозі.
Судам, вирішуючи такі справи, необхідно чітко дотримуватись вимог законодавства та враховувати способи захисту, визначені договором, не виходячи за їх межі.
Крім того, у п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз’яснено, що право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (ч. 1 ст. 20 ЦК України, ст. ст. 3,4 ЦПК України).
Ст. 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст.38 цього Закону.
Встановлено поодинокі випадки, коли місцеві суди безпідставно змінювали спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки і, таким чином, вийшовши за межі позовних вимог, відмовляли позивачу у виборі способу реалізації предмету іпотеки.
Наприклад, рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 29.08.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ КБ «Надра» до Б.В.М. про звернення стягнення на предмет іпотеки, позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено частково. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 липня 2008 року у розмірі 415 781 долар 87 центів США, який складається з боргу по поверненню кредиту у розмірі 203 473 долари 98 центів США, боргу по сплаті відсотків за користування кредитом у розмірі 169 334 долари 59 центів США та заборгованості по сплаті пені у розмірі 22 419 доларів 47 центів США, штрафу у розмірі 20 553 долари 83 центи США, звернуто стягнення на нерухоме майно, а саме: земельну ділянку площею 0,2500 га, земельну ділянку площею 0,2480 га, земельну ділянку площею 0,1988 га, цільове призначення яких для будівництва та обслуговування жилого будинку, що розташовані у Інформація, шляхом продажу їх на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження». У задоволенні решти позовних вимог ПАТ «КБ «Надра» відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник порушив умови взятого на себе зобов’язання щодо своєчасного погашення суми кредиту та відсотків за його користування в порядку і на умовах, зазначених у кредитному договорі, у зв’язку з чим відповідно до іпотечного договору, Закону України «Про іпотеку» та норм цивільного законодавства кредитор вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23.06.2015 року рішення Бориспільського міськрайонного суду від 29.08.2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ "Надра" задоволено.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки від 22.07.2008 року посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу П.Г.Ю., а саме на нерухоме майно: земельна ділянка площею 0,2500 га, земельна ділянка площею 0,2480 га, земельна ділянка площею 0,1988 га, які розташовані за адресою – Інформація, з метою погашення заборгованості Б.В.М. за кредитним договором від 22.07.2008 р. в розмірі 415 781 доларів США 87 центів, що в еквіваленті по курсу НБУ на 10.06.2014 р. дорівнює 4 907 689 гривень 99 коп., яка складається з: заборгованості за кредитом - 203 473,98 дол. США, що дорівнює - 2 401 709,40 грн.; заборгованості за відсотками - 169 334,59 дол. США, що дорівнює - 1 998 744,39 грн.; пеня за прострочення сплати кредиту - 22 419,47 дол. США, що дорівнює - 264 628,68 грн.;штрафу - 20 553,83 дол. США, що дорівнює - 242 607,52 грн., - шляхом його продажу ПАТ КБ "Надра" з застосуванням процедури продажу, передбаченої ст. 38 Закону України "Про іпотеку", з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу нерухомого майна із будь-якою особою-покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, на умовах та в порядку, викладеному в ст. 38 Закону України "Про іпотеку", з наданням ПАТ КБ "Надра" всіх повноважень продавця предмета іпотеки. Передано ПАТ КБ "Надра" в управління предмет іпотеки – вказані земельні ділянки, на період до їх реалізації.
Апеляційний суд дійшов висновку, за яким місцевий суд помилково вважав, що звернення стягнення на предмет іпотеки мало відбуватись лише шляхом прилюдних торгів, тоді як такий спосіб, як надання права позивачу укладати від свого імені договори купівлі-продажу нерухомого майна із будь-якою особою покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, з наданням позивачу всіх повноважень продавця предмету іпотеки, не був належним способом захисту права у розумінні ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Із позовної заяви вбачалося, що ПАТ "КБ "Надра" просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з застосуванням процедури, передбаченої ст. 38 Закону України "Про іпотеку", з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу нерухомого майна із будь-якою особою-покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, на умовах та в порядку, визначеному ст. 38 Закону України "Про іпотеку", з наданням банку всіх повноважень продавця предмету іпотеки.
Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, визначений позивачем в позовній заяві, передбачена і умовами укладеного між сторонами іпотечного договору, а саме п. 5.3., відповідно до якого звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; домовленості сторін на передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону України "Про іпотеку"; права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 Закону України "Про іпотеку".
Задовольняючи позов ПАТ "КБ "Надра" в частині звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку, передбаченому ст. 38 Закону України "Про іпотеку", колегія суддів задовольнила і вимогу позивача про передачу предмета іпотеки на час його реалізації в управління банку, оскільки така можливість передбачена ст. 34 Закону, відповідно до якої після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки і з метою отримання продукції, плодів та доходів, забезпечення належного господарського використання переданого в іпотеку нерухомого майна згідно з його цільовим призначенням, предмет іпотеки на підставі договору між іпотекодавцем та іпотекодержателем або рішення суду може бути переданий іпотекодержателю або іншій особі в управління на період до його реалізації у порядку, встановленому цим Законом.
Інший приклад вбачається з рішення Києво-Святошинського районного суду від 22.09.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ КБ «Надра» до А.Ю.О. про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до якого позов задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості А.Ю.О. за кредитним договором в розмірі 13 330 642,73 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на нерухоме майно: домоволодіння № 64, що знаходиться: Інформація, що належить А.Ю.О. на підставі договору купівлі-продажу на користь ПАТ «КБ «Надра», шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах, визначивши початкову ціну предмету іпотеки відповідно до положень Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про іпотеку».
В решті позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи в частині вимог звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від імені позивача та у вимогах щодо надання позивачу всіх повноважень продавця іпотеки та передання предмета іпотеки в управління позивачу, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Закону України «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріусом, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього закону.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 26.03.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 22.09.2014 року скасовано та ухвалено у справі нове рішення, яким позов ПАТ КБ «Надра» задоволено.
Звернуто стягнення на предмет іпотеки за Договором іпотеки від 6 листопада 2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу С.В.О., а саме на нерухоме майно: домоволодіння загальною площею 442,0 кв.м., житловою площею 147,5 кв.м., яке знаходиться за адресою: Інформація, та належить А.Ю.О.на підставі Договору купівлі-продажу від 6 листопада 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу С.В.О., з метою погашення заборгованості А.Ю.О. за кредитним договором від 6 листопада 2007 року в сумі - 1 122 338,11 доларів США, що за офіційним курсом НБУ складає 13 330 642,73 грн., яка складається з заборгованості за кредитом у сумі – 585 054,81 доларів США, що еквівалентно 6 949 025,95 грн.; заборгованості за відсотками – 416 791,64 доларів США, що еквівалентно 4 950 469,38 грн.; пені у сумі – 60 491,66 доларів США, що еквівалентно 718 493,56 грн. та штрафу у розмірі – 60 000 доларів США, що еквівалентно 712 653,84 грн., шляхом його продажу ПАТ КБ «Надра» з застосуванням процедури продажу, передбаченої ст. 38 Закону України «Про іпотеку», з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу нерухомого майна із будь-якою особою-покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, на умовах та в порядку, викладеному в ст. 38 Закону України «Про іпотеку», з наданням ПАТ КБ «Надра» всіх повноважень продавця предмета іпотеки.
Передано ПАТ КБ «Надра» в управління на період до його реалізації предмет іпотеки.
Апеляційний суд дійшов висновку, що враховуючи доведеність факту невиконання боржником А.Ю.О. основного зобов’язання, законним та обґрунтованим був висновок суду першої інстанції про задоволення позову та звернення стягнення на предмет іпотеки, однак, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм процесуального права.
Із позовної заяви вбачалося, що ПАТ «КБ «Надра» просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з застосуванням процедури, передбаченої ст. 38 Закону України «Про іпотеку», з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу нерухомого майна із будь-якою особою-покупцем за ціною, визначеною на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності, на умовах та в порядку, визначеному ст.38 Закону України «Про іпотеку», з наданням банку всіх повноважень продавця предмета іпотеки.
Вибір способу реалізації предмета іпотеки за позивачем (кредитором), передбачений також умовами укладеного між сторонами іпотечного договору.
Колегія суддів задовольнила також вимогу позивача про передачу предмета іпотеки на час його реалізації в управління банку, оскільки така можливість передбачена ст. 34 Закону.
З проведеного аналізу вбачається, що суди в поодиноких випадках припускаються помилок у вирішенні питання про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом набуття іпотекодержателем його у власність.
Відповідно до роз’яснень Верховного Суду України (узагальнення) та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (п. 39 постанови Пленуму ВССУ № 5), якщо в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі передбачений такий спосіб звернення стягнення, як набуття права власності на предмет іпотеки, іпотекодержатель на підставі ст. 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом. Ця позиція підтримується практикою Верховного Суду України (постанови: від 26 грудня 2011 р. у справі № 3-139гс11/33/14; від 11 грудня 2013 р. у справі № 6-124цс13). При цьому резолютивна частина судового рішення повинна містити формулювання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності.
Наприклад, рішенням Києво-Святошинського районного суду від 20.10.2014 року у справі (№ Інформація) у справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до Г.Н.С., третя особа ТОВ «Е.» про звернення стягнення на предмет іпотеки, позов задоволено частково. Ухвалено в рахунок погашення боргу за кредитом в розмірі 178039721,99 грн. звернути стягнення на земельну ділянку в с.Чайки шляхом її продажу на прилюдних торгах, визначивши початкову ціну предмета іпотеки згідно положень законів України «Про виконавче провадження», «Про іпотеку».
Як вбачається з матеріалів справи, вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позичальник ТОВ «Е.» не виконав передбачених кредитним договором обов’язків по поверненню кредиту і мав заборгованість, що у свою чергу відповідно до вимог закону, умов кредитного і іпотечного договорів, а також договору купівлі-продажу прав вимоги порушувало права нового кредитора ПАТ «Дельта Банк».
Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, вказав про неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття на нього права власності банком.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16.04.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 20.10.2014 року скасовано і ухвалено нове.
Позов задоволено. В рахунок погашення боргу ТОВ «Е.» перед ПАТ «Дельта Банк» за кредитним договором від 12 квітня 2007 року в розмірі 178039721 гривень 99 коп., з яких тіло кредиту – 129892944 гривні 51 коп., відсотки – 36917894 гривні 44 коп., пеня за несвоєчасне повернення кредиту – 8743752 гривні 45 коп., пеня за несвоєчасне повернення відсотків – 2485130 гривень 59 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки у вигляді земельної ділянки площею 0,8326 га для будівництва багатоповерхових будинків, що розташована в с.Чайки, вартістю 3011540 гривень, що зазначена в договорі іпотеки від 12 квітня 2007 року, яка належить Г.Н.С., шляхом визнання права власності на вказану ділянку за ПАТ «Дельта Банк».
В решті рішення залишено без змін.
Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції залишив поза увагою положення ст.37 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
Наведеним приписам закону відповідає п.4.3 іпотечного договору (в редакції від 6 серпня 2007 року), який містив застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття банком права власності на майно.
Судом встановлено, що ТОВ «Е.» не виконав своїх обов’язків, покладених на нього кредитним договором від 12 квітня 2007 року, після закінчення терміну надання кредиту кошти не повернув, станом на 25 липня 2014 року мав заборгованість в розмірі 178039721,99 грн.
Письмові вимоги про погашення боргу та наслідки їх невиконання у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки, направлені 10 грудня 2013 року ТОВ «Е.» і 11 грудня 2013 року Г.Н.С., залишені ними без задоволення.
При цьому колегія суддів врахувала наданий банком суду Звіт про експертну грошову оцінку земельної ділянки, виконаний 8 серпня 2014 року ТОВ «К.» і ТОВ «Е.» про вартість спірної ділянки в розмірі 3011540 грн.
Проте, Верховний Суд України під час розгляду справи №6-1851цс15 у постанові від 30.03.2016 року виклав правовий висновок, відповідно до якого при вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.
Під час проведення аналізу були виявлені випадки порушення вимог, передбачених абз. 2 ч. 3 ст. 36 та ч. 5 ст. 38 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, деякі суди задовольняють позови про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем з укладенням від імені відповідачів –іпотекодавців договору купівлі-продажу будь-яким способом із наданням іпотекодержателю всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу. При цьому не враховувалось, що відповідно до зазначеної норми право продажу предмета іпотеки повинне здійснюватись іпотекодержателем від свого імені, а не від імені відповідачів – іпотекодавців, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.
Наприклад, заочним рішенням Фастівського міськрайонного суду від 26.11.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до Б.В.С., третя особа: Б.О.О., про звернення стягнення, позов задоволено.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 31 березня 2008 року звернути стягнення на квартиру, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ «КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вказаній квартирі зі зняттям з реєстраційного обліку, а також стягнути з відповідача судові витрати.
Задовольняючи позовні вимоги позивача в частині звернення стягнення на предмет іпотеки – квартиру в рахунок погашення заборгованості по договору про іпотечний кредит від 31 березня 2008 року, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що Б.В.С., Б.О.О. зобов’язання за укладеними ними договорами не виконували, тому були законні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитними договором.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 14.09.2015 року заочне рішення Фастівського міськрайонного суду від 26.11.2013 року про звернення стягнення скасовано.
Ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк».
В рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 31 березня 2008 року в сумі 49 680,26 доларів США, що еквівалентно по курсу НБУ 396 945,24 грн., що складається з 22 892,46 доларів США - заборгованість за кредитом; 10 266,03 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 2 200,84 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 1 925,40 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов’язань за договором; 31,29 долар США - штраф (фіксована частина) відповідно до договору; 2 364,24 доларів США - штраф (процентна складова) відповідно до договору, звернуто стягнення на квартиру, заставна вартість якої на день укладення договору іпотеки від 01 квітня 2008 року за згодою сторін становить 157 434,00 грн., яка належить на праві приватної власності Б.В.С., шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк», з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, за ціною, встановленою незалежним суб’єктом оціночної діяльності, не нижчою за ціну на час продажу.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Відповідно до Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 07 червня 2014 року, зупинено виконання рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області від 14.09.2015 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення дії вказаного мораторію.
Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що спосіб реалізації предмета іпотеки, який застосований Фастівським міськрайонним судом був неправильним, так як продаж предмета іпотеки іпотекодержателем від імені іпотекодавця, не передбачений ні договором іпотеки, ні ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Пунктом 4.3 договору іпотеки передбачено, що даний пункт цього договору є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке надає право іпотекодержателю звернути стягнення на предмет іпотеки, на підставі цього договору, шляхом продажу від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Колегія суддів також вказала, що резолютивна частина заочного рішення не відповідала вимогам ст. 39 Закону України «Про іпотеку». В рішенні суду першої інстанції не було вказано складових заборгованості, що підлягала сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, опису нерухомого майна, за рахунок якого підлягали задоволенню вимоги іпотекодержателя, початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку», у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
У частині 2 вказаної статті зазначено, що положення частини 1 цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.
З такої редакції вбачається, що додержання виписаної в ній процедури попередження є обов’язковим для випадку звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору (ст. 36 Закону № 898-ІV), який є лише одним із трьох основних, передбачених ч. 3 ст. 33 цього Закону, способів звернення стягнення на предмет іпотеки (за рішенням суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Невиконання іпотекодержателем указаної вимоги закону у разі пред’явлення ним до суду позову не є підставою для відмови в позові, оскільки позивачем реалізується не позасудовий, а судовий порядок звернення на заставлене нерухоме майно. Підтвердженням цієї тези є ч. 2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що положення ч. 1 цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися в будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду в установленому законом порядку.
П.37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз’яснено, що невиконання вимог ч.1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» про надіслання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (на відміну від інших способів звернення стягнення (частина 3 ст. 33 цього Закону), оскільки іпотекодавець у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог іпотекодержателя, що відповідає положенням ст. 124 Конституції України.
Узагальненням встановлено поодинокі випадки помилкової відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв’язку з недодержанням положення ч.1 ст.35 Закону України «Про іпотеки», якою передбачено обов’язок іпотекодержателя надіслати іпотекодавцю повідомлення про порушення основного зобов’язання як обов’язкової умови звернення стягнення на предмет іпотеки.
Наприклад, рішенням Києво-Святошинського районного суду від 19.02.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ «Кредит Європа Банк» до Т.Г.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки, позов задоволено та звернено стягнення на об’єкт незавершеного будівництва, що розташований на земельній ділянці за адресою: Інформація, яка належить на праві власності Т.Г.В. Встановлено спосіб реалізації предмету застави шляхом проведення аукціону (публічних торгів) у межах процедури виконавчого провадження.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач набув права вимагати від відповідача погашення боргу достроково, а за рахунок майна іпотекодержатель мав право задовольнити свої вимоги у повному обсязі, розмір яких визначається на момент фактичного їх задоволення, що передбачено п. 4.5 договору кредитування та п. 5.2 договору іпотеки.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 15.07.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 19.02.2013 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Кредит Європа Банк» до Т.Г.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Апеляційний суд виходив із того, що позивач не направляв відповідачу досудові вимоги, а їх направлення є обов'язковою умовою перед зверненням до суду, а тому звернення стягнення на предмет іпотеки було незаконним, таким що суперечить договору іпотеки та не узгоджується з нормами законодавства України
Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що на земельній ділянці були відсутні об'єкти незавершеного будівництва, оскільки рішенням Виконавчого комітету Малютянської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 27 грудня 2008 року було затверджено акт прийняття в експлуатацію індивідуального житлового будинку на ім'я Т.Г.В. за адресою: Інформація, скасовано право власності на незавершений будівництвом побудований на 54% житловий будинок Т.Г.В., згідно з договором купівлі-продажу від 01 грудня 2006 року, визнано право приватної власності на житловий будинок за Т.Г.В.
Ухвалою ВССУ від 16.12.2015 року рішення Апеляційного суду Київської області від 15.07.2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів касаційного суду вказала про хибність висновку апеляційного суду щодо неможливості задоволення вимог про звернення стягнення не предмет іпотеки без направлення досудової вимоги.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 10.03.2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 19.02.2013 року скасовано і ухвалено нове рішення.
Позов ПАТ «Кредит Європа Банк» до Т.Г.В. про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено повністю.
В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27.08.2008 року у розмірі 451526,83 доларів США (чотириста п’ятдесят одна тисяча п’ятсот двадцять шість доларів США 83 цента), яка за курсом НБУ складає 3608828,19 грн. (три мільйона шістсот вісім тисяч вісімсот двадцять вісім грн. 19 коп.), а саме: заборгованості за кредитом – 68389,74 доларів США (шістдесят вісім тисяч триста вісімдесят дев’ять доларів США 74 цента), що складає 525923,94 грн. (п’ятсот двадцять п’ять тисяч дев’ятсот двадцять три грн. 94 коп.), заборгованості за відсотками – 28142,04 долари США (двадцять вісім тисяч сто сорок два долари США 04 цента), що складає – 224925,26 грн. (двісті двадцять чотири тисячі дев’ятсот двадцять п’ять грн. 26 коп.), пені в розмірі 2837297,93 грн. (два мільйони вісімсот тридцять сім тисяч двісті дев’яносто сім грн. 93 коп.) звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки від 27.08.2008 року, а саме: домоволодіння, розташоване за адресою Інформація, будинок 35 загальною площею 267,7 кв.м., житловою площею 99,1 кв.м., з надвірними будівлями та спорудами, що належить Т.Г.В. на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 13.01.2009 року виконавчим комітетом Малютянської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, із застосуванням процедури продажу, передбаченої ст.38 Закону України «Про іпотеку» шляхом проведення прилюдних торгів із початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/ незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Апеляційний суд дійшов висновку, що оскільки на час пред’явлення позову 13.06.2012 року будівництво спірного житлового будинку завершено і даний житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами з 14.01.2009 року належав відповідачці на праві приватної власності, то відповідно до ч. 3 ст. 16 Закону України «Про іпотеку» даний житловий будинок залишається предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору.
Доводи апеляційної скарги щодо неможливості задоволення вимог про звернення стягнення не предмет іпотеки без направлення досудової вимоги були також безпідставними.
Суд першої інстанції на вказані положення закону та вимоги позивача уваги не звернув, у результаті чого ухвалив рішення, резолютивна частина якого не відповідала вимогам ст. 39 Закону України «Про іпотеку», оскільки не містила загального розміру вимог та всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опису нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Інший приклад вбачається з рішення Броварського міськрайонного суду від 13.01.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом ПАТ Банк «Контракт» до Ц.Ю.Р. про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідно до якого в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що при розгляді даної справи судом встановлено, що позивач умов договору щодо направлення письмової вимоги про усунення порушень та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки не виконав і звернення до суду із даним позовом було передчасним.
Крім того, суд відмовив у задоволенні позову, оскільки в провадженні Шевченківського районного суду м. Києва розглядався позов ПАТ Банк «Контракт» про солідарне стягнення з Л.Ю.Р. та Л.Р.Г. заборгованості за кредитним договором від 28 березня 2011 року в цій же сумі і за цей же період.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21.04.2015 року рішення Броварського міськрайонного суду від 13.01.2015 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позов ПАТ Банк «Контракт» до Ц.Ю.Р. про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено.
В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором про відкриття кредитної лінії від 28 березня 2011 року у розмірі 18224440,05 грн., яка складається з основного боргу 14794772,03 грн., процентів 2621171,22 грн., пені за несвоєчасне повернення кредиту 498912,59 грн., пені за несвоєчасну сплату процентів 309584,21 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки від 11 липня 2012 року – житловий будинок з прибудованим гаражем, що знаходиться за адресою Інформація, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Богданівської сільської ради 11 травня 2010 року, зареєстрованого КП Київської обласної ради «Броварське міжміське бюро технічної інвентаризації» 11 травня 2010 року, та на предмет іпотеки від 07 вересня 2012 року – земельну ділянку, яка розташована за адресою Інформація, яка належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, шляхом визнання за іпотекодержателем ПАТ Банк «Контракт» права власності на предмет іпотеки, а саме на житловий будинок з прибудованим гаражем, що знаходиться за адресою Інформація, вартістю 760000 грн., та земельну ділянку, яка розташована за адресою Інформація, вартістю 26000 грн.
Апеляційний суд дійшов висновку, що за кредитним договором, укладеним між позивачем і відповідачем Л.Ю.Р., утворилася заборгованість внаслідок порушення умов кредитного договору, забезпеченого договорами іпотеки, укладеними між Л.Ю.Р. та ПАТ Банк «Контракт».
Розмір заборгованості відповідача за кредитним договором та вартість іпотечного майна відповідачем заперечені не були, підстав, які б унеможливлювали звернення стягнення на предмет іпотеки в заявлений позивачем спосіб, наведено не було.
Сума заборгованості за кредитом 18224440,05 грн. була співмірною із сумарною вартістю предметів іпотеки, визначеної в звітах про оцінку нерухомого майна, в розмірі 786000 грн..
4.2. Розірвання договорів іпотеки, визнання їх недійсними
Статтею 18 Закону України «Про іпотеку» передбачено обов’язкові істотні умови, які повинні міститись в договорі, за відсутності хоча б однієї з яких договір іпотеки може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.
Варто зазначити, що при вирішенні судами спорів, які виникають з іпотечних правовідносин та стосуються розірвання договорів іпотеки, визнання їх недійсними узагальненням виявлено поодинокі випадки помилкового застосування судами норм матеріального та процесуального права.
Згідно ч. 1 ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.
У разі смерті боржника за кредитним договором, який одночасно є і іпотекодавцем, за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника у зобов'язанні, а отже до спадкоємців переходять не лише права та обов'язки іпотекодавця, а й обов'язки за основним зобов'язанням у межах вартості спадкового майна.
Аналогічні роз’яснення містить п.36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", згідно якого у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, суди мають враховувати, що іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (стаття 23 Закону України "Про іпотеку"). Проте якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Якщо боржник та іпотекодавець - одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця переходять не лише права та обов'язки іпотекодавця, а й обов'язки за основним зобов'язанням у межах вартості спадкового майна.
Крім того, така ж правова позиція про те, що у разі смерті боржника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в зобов'язанні, викладена в постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року № 6-18цс13.
Проведеним узагальненням встановлено поодинокі випадки помилкового застосування судами норм права, якими врегульовано правовідносини щодо забезпечення виконання зобов’язання іпотекою у випадку смерті боржника при переході його прав та обов’язків до спадкоємців.
Наприклад, рішенням Вишгородського районного суду від 16.04.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом П.О.М. до ПАТ «Універсал Банк» про визнання договору іпотеки частково припиненим, визнання іпотеки такою, що втратила силу в частині, позов задоволено. Визнано договір іпотеки від 20 серпня 2008 року частково припиненим та іпотеку такою, що втратила силу в частині задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок частки П.О.М. у спільному майні, яке є предметом іпотеки.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим що співвласниками предмету іпотеки були П.О.С. і П.О.М., які за взаємною згодою передали майно в іпотеку, а тому після смерті чоловіка (боржника за основним кредитним зобов’язанням) у позивачки виникло право погоджувати забезпечення виконання зобов’язання новим боржником, як це передбачено ч.1 ст.523 ЦК України. З огляду на те, що позивачка не погодилася забезпечувати зобов’язання новими боржниками (спадкоємцями померлого), то договір частково припинився, а іпотека втратила свою силу в частині вимог до 1/2 частки майна позивачки.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23.07.2015 року рішення Вишгородського районного суду від 16.04.2015 року скасовано і ухвалено нове.
Відмовлено у задоволенні позову П.О.М. до ПАТ «Універсал Банк» про визнання договору іпотеки припиненим.
Апеляційний суд дійшов висновку, що вирішуючи спір, суд порушив норми матеріального права, помилково застосувавши до спірних правовідносини ч.1 ст.523 ЦК України, яка вказує, що порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не дали згоди відповідати за нового боржника.
В даній нормі йдеться про припинення застави, встановленої іншою особою, тобто особою відмінною від боржника за основним зобов’язанням.
Суд не врахував, що в даному спорі, як боржник за кредитним договором (основне зобов’язання), так і іпотекодавець (забезпечувальне зобов’язання) був однією і тією ж особою – П.О.С., що унеможливлювало застосування ч.1 ст.523 ЦК України до спірних правовідносин.
В даному випадку застосуванню підлягала ч.2 ст.523 ЦК України, яка встановлює правові наслідки заміни боржника у зобов’язанні, який одночасно є заставодавцем (іпотекодавцем) і згідно якої застава, встановлена первісним боржником, зберігається після заміни боржника, якщо інше не встановлене договором або законом.
Крім того, висновки суду про часткове припинення іпотеки суперечили положенням ст.23 Закону України «Про іпотеку».
Поскільки судом встановлено, що в даному спорі боржник та іпотекодавець одна й та сама особа – П.О.С., який помер, то у зв’язку із наявністю у нього спадкоємців відбулася заміна боржника у зобов'язанні і до спадкоємців перейшли права та обов'язки іпотекодавця (ч.2 ст.523 ЦК, ч.1 ст.23 Закону України «Про іпотеку»), а відтак іпотека не припинилася.
При укладенні між банком і П.О.С. 20 серпня 2008 року договору іпотеки, П.О.С. перебував у зареєстрованому шлюбі із позивачкою П.О.М., яка як співвласник майна дала нотаріально посвідчену письмову згоду на передачу майна в іпотеку, що відповідало положенням ст.578 ЦК України та ст.6 Закону України «Про іпотеку», згідно яких майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.
Посилання позивачки на те, що вона, будучи спільним із чоловіком іпотекодавцем, не погоджується забезпечувати виконання зобов’язання новими боржниками (їх дітьми), а тому згідно ч.1 ст.523 ЦК України договір іпотеки частково припинив свою дію і іпотека втратила силу в частині її частки у спільному майні у вигляді житлового будинку та земельної ділянки колегія суддів вважала необґрунтованими, оскільки дана норма не регулює спірних відносин. В ній йдеться про встановлення поруки або застави іншою особою, а не боржником. В даному спорі і боржник і іпотекодавець був однією особою – П.О.С. В даному випадку застосуванню підлягала ч.2 ст.523 ЦК України, а також ст.23 Закону України «Про іпотеку», які вказують на те, що якщо боржник та іпотекодавець - одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємців переходять не лише права та обов'язки іпотекодавця, а й обов'язки за основним зобов'язанням у межах вартості спадкового майна.
Інший приклад вбачається з рішення Києво-Святошинського районного суду від 02.09.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом С.В.О. до ПАТ «Родовід Банк», треті особи С.Р.С., Л.Ж.А. про визнання договору іпотеки припиненим, визнання іпотеки припиненою та зобов’язання вчинити дії, відповідно до якого позов задоволено. Визнано припиненим договір іпотеки, укладений 30 липня 2008 року між С.А.В., з наступними змінами і доповненнями, визнано припиненою іпотеку за договором іпотеки, укладеним 30 липня 2008 року між С.А.В. та ПАТ «Родовід Банк» з наступними змінами і доповненнями, скасовано заборону відчуження нерухомого майна у вигляді житлового будинку та присадибної земельної ділянки, накладену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу П.Ю.В. 30 липня 2008 року, у зв’язку із укладенням договору іпотеки від 30 липня 2008 року та вилучено вказаний запис із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що відмова у задоволенні позовних вимог банку про стягнення боргу за кредитним до спадкоємців померлого позичальника договором через пропуск строку позовної давності впливає на реальність його виконання.
При цьому суд виходив з того, що втрата кредитором права на примусове виконання зобов’язання за основним договором тягне за собою припинення основного зобов’язання, а згідно ст.266 ЦК України зі спливом строків позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги за забезпечувальним договором іпотеки.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24.12.2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 02.09.2015 року скасовано і ухвалено нове.
Відмовлено у задоволенні позову С.В.О. до ПАТ «Родовід Банк», треті особи С.Р.С., Л.Ж.А. про визнання договору іпотеки припиненим, визнання іпотеки припиненою та зобов’язання вчинити дії.
Судом встановлено, що 29 квітня 2009 року помер С.А.В., який був одночасно і боржником за кредитним договором (основне зобов’язання) і іпотекодавцем. Спадщину після його смерті за законом прийняли в рівних частинах батьки померлого, які отримали свідоцтва про право на спадщину за законом на 1/4 частину майна, переданого в іпотеку.
Поскільки судом встановлено, що в даному спорі боржник та іпотекодавець одна й та сама особа – С.А.В., який помер, то у зв’язку із наявністю у нього спадкоємців відбулася заміна боржника у зобов'язанні і до спадкоємців перейшли права та обов'язки іпотекодавця (ч.2 ст.523 ЦК, ч.1 ст.23 Закону України «Про іпотеку»), а відтак іпотека не припинилася.
Апеляційний суд дійшов висновку, що посилання позивача С.В.О. на припинення договору іпотеки у зв’язку із відмовою суду у задоволенні позову до нього про стягнення боргу за кредитним договором через пропуск строку позовної давності не ґрунтуються на вимогах закону, які не передбачають такої підстави для припинення зобов’язання.
Таким чином, договір іпотеки було укладено між банком і позичальником 30 липня 2008 року та є дійсним для набувачів відповідного нерухомого майна, в даному випадку для спадкоємців померлого іпотекодавця.
Майнове право, що є предметом іпотечного договору, - це обумовлене право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно (право під відкладальною умовою), яке виникає тоді, коли виконані певні, але не всі правові передумови, що є необхідними й достатніми для набуття речового права.
Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України «Про іпотеку».
Ст.6 вказаного Закону зобов'язує іпотекодавця до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані в установленому законом порядку.
Згідно ст.ст. 1, 5 Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною до набрання чинності Закону України від 25 грудня 2008 року № 800-VI, застава майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Вказаним Законом визначено, що предметом іпотеки може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна в майбутньому. Положеннями ст.5 Закону України «Про іпотеку» не визначалося, що предметом іпотеки можуть бути майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено.
Узагальненням встановлено, що суди правильно застосовують положення ст.ст. 203, 215 ЦК України, Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, а також правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, зокрема від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, 17 квітня 2013 року у справі № 6-8цс13, 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, 2 грудня 2015 року у справах №№ 6-1502цс15, 6-1732цс15.
Наприклад, рішенням Обухівського районного суду від 26.08.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом Ш.М.О. до ТОВ «Ф.», ТОВ «С.», треті особи ПАТ АКБ «Київ», ТОВ «Р.», ТОВ «С.–І.» про визнання частково недійсним іпотечного договору та договору про відступлення права вимоги, позов задоволено.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов, суд виходив з того, що позивач виконав свої зобов'язання за договором про відступлення права вимоги та повністю сплатив вартість об'єкта будівництва, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт. ТОВ «С.» та АКБ «Київ» передали в іпотеку на підставі оспорюваних іпотечного договору та договорів про внесення змін до нього майнові права на об'єкт нерухомості, що будуть створені у майбутньому, зокрема і майнові права на квартиру. Передаючи в іпотеку без згоди Ш.М.О. зазначені майнові права на об'єкт нерухомості в незавершеному будівництвом житловому будинку відповідачі діяли без належних правових підстав.
Майнові права на спірну квартиру в незавершеному будівництвом жилому будинку, вартість якої сплачена позивачем за інвестиційним договором повністю, відповідно до положень Закону України «Про іпотеку» у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не могли бути предметом іпотеки та ТОВ «С.» неправомірно передало в іпотеку зазначені майнові права, так як вже не було їх власником, а тому спірний договір іпотеки, який укладений без згоди позивача на передачу майнових прав на спірну квартиру в іпотеку судом визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 203, 215 ЦК України, як такий, що укладений в порушення ч. 2 ст. 583 ЦК України та ст. 5 Закону України «Про іпотеку».
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 15.10.2015 року рішення Обухівського районного суду від 26.08.2015 року залишено без змін.
Ч.1 ст. 65 СК України встановлено, що чоловік та дружина розпоряджаються майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Зважаючи на те, що договір іпотеки підлягає нотаріальному посвідченню, а іпотека як обтяження нерухомого майна – державній реєстрації, згода другого з подружжя згідно із п. 2 ч. 3 ст. 65 СК України повинна бути нотаріально засвідчена. Другий з подружжя у разі укладення договору іпотеки без його згоди має право в судовому порядку оскаржити дійсність цього договору в силу ч. 2 ст. 65 СК України.
Відмова у визнанні договору іпотеки недійсним у зв’язку з відсутністю згоди другого з подружжя, який є співвласником цього майна, з підстав неналежності договорів іпотеки до правочинів щодо розпорядження майном за змістом ст. 65 СК України не відповідає вимогам чинного законодавства.
Встановлено поодинокі випадки неправильного застосування судами вказаних норм.
Наприклад, рішенням Броварського міськрайонного суду від 01.10.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом С.М.Г. до С.Г.М., ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», третя особа: М.Д.І., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ш.З.М. про визнання недійсним договору іпотеки, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки до кредитного договору від 06.07.2007 року, укладений між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та С.Г.М. 06 липня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ш.З.М., в частині передачі в іпотеку будинку, який знаходиться за адресою: Інформація.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про визнання договору іпотеки недійсним суд першої інстанції керувався нормами ст.ст. 62, 65 СК України, ст.ст. 6, 17 Закону України «Про іпотеку», а також встановленими обставинами, а саме, що будинок з надвірними будівлями, який був предметом іпотеки, належав на праві спільної сумісної власності С.М.Г. та С.Г.М., а, отже, розпорядження ним відбувалося за взаємною згодою, яка має бути нотаріально засвідчена.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 13.01.2015 року рішення Броварського міськрайонного суду від 01.10.2014 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову С.М.Г. до С.Г.М., ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», третя особа: М.Д.І., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ш.З.М. про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено.
Апеляційний суд дійшов висновку, що на момент вчинення правочину, а саме підписання договору іпотеки від 06 липня 2007 року, будинок, який був переданий в іпотеку, належав С.Г.М. на праві приватної власності на підставі договору дарування.
Спірний будинок, що був переданий в іпотеку, був визнаний об’єктом спільної сумісної власності подружжя рішенням Броварського міськрайонного суду від 10.12.2012 року, тобто після спливу 5 років з дня укладення договору іпотеки, а тому даний факт не міг бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним, в момент якого С.Г.М. мала право вільно розпоряджатися майном, що належало їй на праві приватної власності.
Згідно зі ст.32 ЦК України, ст.177 СК України та ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.
У п. 44 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року за №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки чи право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.
Ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» передбачено, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
Наприклад, рішенням Вишгородського районного суду від 04.06.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом К.О.С. до К.С.О., К.Д.І., третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу К.Е.А. про визнання договору іпотеки квартири недійсним, позов задоволено повністю.
Визнано договір іпотеки квартири від 07 квітня 2014 року укладеного між К.Д.І. та К.С.О., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу К.Е.А., недійсним.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов шляхом визнання Договору іпотеки від 07.04.2014 р. недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що на момент укладення його позивач мав статус неповнолітньої дитини, внаслідок чого відчуження майна, де зареєстрований позивач, здійснювалося без згоди органу опіки та піклування, що свідчить про недотриманням закону при укладенні вказаного договору та відповідно до ст.215 ч.1 ЦК України, та ст. 203 ч.1-3, 5, 6 ЦК України було підставою для визнання правочину недійсним.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 28.07.2015 року рішення Вишгородського районного суду від 04.06.2015 року скасовано та ухвалено нове рішення.
У задоволенні позову К.О.С. до К.С.О., К.Д.І., третя особа – приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу К.Е.А. про визнання договору іпотеки квартири недійсним відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач зареєстрований за адресою: Інформація.
Згідно свідоцтва про право власності на житло власником квартири за вищезазначеною адресою був К.С.О.
07.04.2014 р. між К.С.О. та К.Д.І. укладено Договір іпотеки, відповідно до якого іпотекодавець, у забезпечення виконання зобов’язань, передав в іпотеку вказану квартиру.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень право власності на квартиру за вищевказаною адресою, починаючи з 05.02.2015 р. зареєстровано за К.Д.І.
Згідно виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, що знаходиться в матеріалах справи, К.О.С. з 24.03.2014 р. зареєстровано суб’єктом підприємницької діяльності.
Отже, враховуючи ту обставину, що К.О.С., 27.10.1996 року народження, який був зареєстрований за адресою предмета іпотеки, з 24.03.2014 р. набув повної цивільної дієздатності відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦК України, то на момент укладення оспорюваного договору, підстав для витребування дозволу Органу опіки та піклування не було.
Колегія суддів апеляційного суду вказала, що під час укладення Договору, що є предметом спору, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, тому посилання позивача на положення Закону України «Про охорону дитинства» були безпідставними, оскільки поширювались на осіб, які мають статус дитини, яким позивач не являвся на той момент, оскільки набув права повноліття раніше.
Інший приклад вбачається з рішення Броварського міськрайонного суду від 05.11.2014 року (№ Інформація) за позовом Б.Л.О., яка діє в інтересах малолітнього сина П.А.Р., 22.06.2003 року народження до ПАТ «УкрСиббанк», треті особи ТОВ «К.», Г.А.В., Б.О.О., Ф.(З.)Г.І., орган опіки та піклування Броварської міської ради Київської області, приватний нотаріус Броварського міського нотаріального округу П.В.Г. про визнання недійсним договору іпотеки, відповідно до якого позов задоволено.
Визнано недійсним договір іпотеки від 15.11.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу П.В.Г., укладений між акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», Б.Л.О., Б.О.О., Ф.Г.І.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що на час укладення оспорюваного правочину в спірній квартирі був зареєстрований малолітній П.А.Р., 22.06.2003 року народження, що підтверджувалося довідкою №240 від 05.03.2013 року, виданою КП «Служба замовника».
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 18.02.2015 року рішення Броварського міськрайонного суду від 05.11.2014 року скасовано і ухвалено нове рішення.
В задоволенні позову Б.Л.О., яка діє в інтересах малолітнього сина П.А.Р., 22.06.2003 року народження до ПАТ «УкрСиббанк», треті особи ТОВ «К.», Г.А.В., Б.О.О., Ф.(З.)Г.І., орган опіки та піклування Броварської міської ради Київської області, приватний нотаріус Броварського міського нотаріального округу П.В.Г. про визнання недійсним договору іпотеки, відмовлено.
Апеляційний суд вказав, що відповідно до п.1.3 договору іпотеки від 15.11.2006 року іпотекодавці свідчили, що укладанням цього договору не порушені права та інтереси третіх осіб, в тому числі і малолітніх та неповнолітніх дітей.
Відповідно до письмової заяви від 15.11.2006 року на ім'я приватного нотаріуса П.В.Г., Б.О.О., Б.Л.О., Ф.Г.І., повідомляли, що в квартирі не були зареєстровані та не мали права користування малолітні та неповнолітні та інші особи.
Із довідки, виданої КП «Служба замовника, 13.11.2006 року за №1035, вбачалося, що на момент укладення договору іпотеки в квартирі були зареєстровані Ф.Г.І. та Б.Л.О.
Дані про те, що в зазначеній квартирі, на час укладання договору іпотеки був зареєстрований малолітній П.А.Р., 22.06.2003 року народження, в зазначеній вище довідці, відсутні.
Позивачкою, як доказ, була надана суду довідка від 05 березня 2013 року за №240, видана КП «Служба замовника» про те, що її малолітній син П.А.Р., 22.06.2003 року народження, був зареєстрований в спірній квартирі з 16.09.2003 року до 09.04.2008 року.
Зазначена вище довідка отримана позивачкою майже через 7 років після укладення оспорюваного правочину.
Проте дана довідка жодним чином не спростовувала довідки, виданої КП «Служба замовника, 13.11.2006 року за №1035, з якої вбачалося, що на момент укладення договору іпотеки в квартирі були зареєстровані Ф.Г.І. та Б.Л.О.
Для оформлення договору іпотеки нотаріусу було надано всі необхідні документи. З поданих та отриманих документів не встановлено, що за адресою майна, яке передавалося в іпотеку, дитина позивача мала право власності чи користування або будь-які інші майнові права на майно (його частку). Відповідно, нотаріус не мав підстав для отримання попередньої згоди органів опіки та піклування на передачу такого майна в іпотеку, а отже перешкод у посвідченні оскаржуваного договору у нотаріуса не було.
Висновок
Результати проведеного узагальнення показали, що в основному суди дотримуються норм матеріального та процесуального права при вирішенні справ, що виникають з договорів іпотеки, проте наявність помилок та неоднакової судової практики свідчать, що суди не завжди достатньо повно з'ясовують фактичні обставини справи, дають правильну юридичну оцінку доказам, належним чином перевіряють пояснення сторін. Також встановлено, що суди не завжди враховують рекомендаційні роз’яснення постанови Пленуму ВССУ від 30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», узагальнення вказаної судової практики,проведеного Верховним Судом України в якому детально проаналізовано проблемні питання практики застосування законодавства, що регулює правовідносини іпотеки, а також правові висновки Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладені у відповідних постановах.
Секретар судової палати
з розгляду цивільних справ
Апеляційного суду Київської області Лащенко В.Д.
_03_03.png)
