flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Узагальнення судової практики розгляду справ щодо втрати особою права користування житлом, на підставі ст. 405 Цивільного кодексу України

 
 
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року Апеляційним судом Київської області на перше півріччя 2017 року заплановано узагальнення судової практики розгляду справ щодо втрати особою права користування житлом, на підставі ст. 405 Цивільного кодексу України.
 
Право користування жилим приміщенням, а також втрата такого права членом сімї власника є складовою частиною права власності.
Цивільний кодекс визначає чотири види власності: право власності народу України, приватну, державну і комунальну.
«Право власності на житло є одне з цивільних прав фізичних та юридичних осіб, об’єктом якого є жилий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання у них» (І.М. Кучеренко «Право власності на житло». Юридична Енциклопедія 5 том. Вид. «Українська енциклопедія» імені М.П. Бажана 2003).
«Правом користування є юридично забезпечена можливість власника одержувати з належного йому майна корисні властивості для задоволення своїх особистих і майнових потреб. Є складовим елементом права власності. Тісно пов’язане з правом володіння: без володіння речами, тобто їх фактичного утримання, неможливо здобути їх корисні властивості. Право користування є одним з повноважень власника і здійснюється ним у межах, установлених законом. Власник має право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить законові…
Власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений у здійсненні загальними вимогами закону, а правомочності інших користувачів мають ще й спеціальні обмеження  - встановлені власником або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача» (І.Ф. Севрюкова, там само.).
 
 
 
Статистичні дані
 
Відповідно до Загальних показників цивільного судочинства (Перша інстанція) Звіту ТУ ДСА України в Київській області, за 2016 рік в місцевих судах Київської області перебувало на розгляді 50638 цивільних справ.
З них, 48304  цивільні справи надійшли у звітному періоді (2016 року).
Протягом звітного періоду (2016 року) місцеві суди розглянули 47430 цивільних справ, з яких:
-         були повернуті 5683 цивільні справи;
-         залишено без розгляду 260;
-         відмовлено у відкритті провадження, у задоволенні заяви, скарги, клопотання, не виконано доручень – 2785 ;
-         видано (скасовано) наказів, відкрито провадження, задоволено заяв, скарг, клопотань, виконано доручень – 38422;
З них, з порушенням строків встановлених ЦПК України – 905, залишок нерозглянутих на кінець звітного періоду (2016 рік) склав 3208 цивільних справ, що на 874 цивільні справи більше залишку за звітний період 2015 року, (50638-48304=2334 – залишок на початок 2016 року).
3208-2334=874 – різниця залишку між звітними періодами 2015 та 2016 років.
За звітний період (2016 року) було розглянуто із ухваленням судового рішення справ про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням – 651, з них 356 з ухваленням заочного рішення, що складає більше половини зазначеної категорії справ.
 
Особливості розгляду судових справ з ухваленням заочного рішення та практика ухвалення таких рішень були описані в «Узагальненні судової практики судами першої та апеляційної інстанції процесуального законодавства при розгляді цивільних справ у порядку заочного розгляду», підписано 31 жовтня 2016 року.
 
 
Практика розгляду цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ст. 405 ЦК України
 
Стаття 405 Цивільного кодексу (далі ЦК або Кодекс) передбачає право членів сімї власника житла на користування цим житлом.
Друга частина вказаної статті визначає втрату права користування членом сімї  власника житловим приміщенням.
Аналізуючи положення ст. 405 Кодексу, можна виділити наступні структурні елементи правовідносин, з яких складаються вимоги під час виникнення спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ст. 405 ЦК України.
Так, виходячи зі змісту ч. 1 даної статті необхідно розуміти, що правовідносини в даній категорії спорів можуть виникати лише між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їх сім’ї.
Отже категорія спорів про виселення з наданням іншого житла або без такого при користуванні гуртожитками або квартирами, які не належать користувачеві на праві приватної власності, а також між власниками житлового приміщення (за умови наявності права приватної власності на таке жиле приміщення) з вимогами виселення осіб, які не є членами сімї власника в даній категорії спорів не застосовується.
Також дана стаття регламентує втрату права користування жилим приміщенням за відсутності понад один рік члена сім’ї  власника, а отже, положення цієї статті не передбачають безпосереднього виселення члена сім’ї  власника житлового приміщення.
 
Як приклад, можна навести цивільну справу за позовом про вселення до квартири власника та за зустрічним позовом відповідача про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на підставі ст. 405 Цивільного кодексу України Вишгородського районного суду Київської області, № 363/4186/16-ц.
Суд по вказаній цивільній справі ухвалив рішення, яким первісну позовну заяву про вселення позивача було задоволено, а у задоволенні позовних вимог зустрічної позовної заяви відповідача про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на підставі ст. 405 Цивільного кодексу України відмовлено.
Мотивуючи своє рішення, місцевий суд посилався, зокрема на те, що позивач була виселена власником квартири з порушенням вимог ч. 3 ст. 825 ЦК України, а саме повідомлення наймача про розірвання договору найму не пізніше, ніж за два місяці.
Достатні та допустимі докази, які передбачені вимогами ст. ст. 57-58 Цивільного процесуального кодексу України, що за 2 місяці до вселення у квартиру відповідача позивач належним чином повідомлена про необхідність виселення суду не було представлено.
Також суд зазначив, що навіть в разі відмови наймача звільнити жиле приміщення у разі припинення договору найму, той підлягає виселенню виключно у судовому порядку згідно ст. 47 Конституції України, ст. 169 Житлового кодексу України та ст. 826 Цивільного кодексу України.
Крім того, посилання відповідача, позивача за зустрічним позовом на положення ч. 2 ст. 405 ЦК України в цій справі не підлягають застосуванню, оскільки стосуються виключно прав користування житлом членами сімї  його власника, до яких позивач за первісним позовом не входить, про що зазначав сам відповідач (позивач за зустрічним позовом) у зустрічній позовній заяві.
 
Таким чином, діяльність власника вказаної квартири була обмежена судом, оскільки виселення позивача відбулося з порушенням норм цивільного законодавства, зокрема в обхід нормам ст. ст. 825, 826 Цивільного кодексу України, оскільки навіть у разі розірвання договору найму житла, наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла, на підставі рішення суду. Крім того, власник житла зобов’язаний попередити наймача про звільнення такого житлового приміщення не пізніше ніж за два місяці.
 
Стаття 124 Конституції України наголошує, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Абзацом третім вказаної статті визначено, що Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Ч. 3 ст. 825 та ст. 826 Цивільного кодексу України є імперативними нормами і не підлягають двозначному тлумаченню. Дані норми законодавства чітко визначають порядок повідомлення та подальшого виселення осіб, які не є членами сімї власника.
Місцевий суд роз’яснив відповідачу (позивачу за зустрічним позовом) неможливість застосування норм ст. 405 ЦК України через відсутність родинних відносин між позивачем за зустрічним позовом та відповідачем (за зустрічним позовом).
 
Ч. 2 ст. 405 Цивільного кодексу України визначає умови втрати права користування жилим приміщенням членами сім’ї власника такого приміщення за умов відсутності такого члена сім’ї власника без поважних причин понад один рік за умови відсутності домовленості між власником житла та членом його сім’ї або законом.
Отже, якщо член сім’ї власника житла був відсутній менше одного року в житловому приміщенні, або був відсутній понад один рік з поважних причин (строкова служба, догляд за батьками), або якщо між власником та членом сім’ї є домовленість про користування певним майном власника, яка затверджена у встановленому законом порядку, суд може відмовити власнику житла у визнанні особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
 
Цивільна справа Ірпінського міського суду Київської області № 367/2651/16-ц за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позивач подала позовну заяву про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням як законний представник малолітньої особи, якій на праві приватної власності належить квартира, яка була отримана в дар від відповідача, який є батьком власника.
Обґрунтовуючи позовні вимоги законний представник позивача посилалась на те, що відповідач з’являється періодично, у квартирі постійно не проживає, комунальні послуги не сплачує, чим заважає користуванню майном.
Місцевий суд ухвалив заочне рішення, яким в задоволенні позовної заяви про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовив в повному обсязі.
Мотивуючи своє рішення, суд І інстанції виходив з того, що позивач не надала достатніх та допустимих доказів факту перешкоджання користування майном.
Не погодившись з рішенням Ірпінського міського суду Київської області, позивач подала апеляційну скаргу.
Апеляційний суд Київської області ухвалив рішення, яким відмовив у задоволенні позовної заяви, змінивши мотивувальну частину рішення суду І інстанції.
Колегія суддів Апеляційного суду Київської області прийшла до правового висновку про те, що відмовою у задоволенні позовної заяви є не факт доказування перешкоджання користування майном, а той факт, що відповідач придбав дану квартиру, і після оформлення договору дарування він проживав у даній квартирі як член сім’ї власника.
Оскільки позивач не надала доказів зворотного, а позивач є малолітньою особою, до членів сім’ї якої відносяться її батьки, то суд приходить до висновку, що припинення шлюбних відносин із законним представником позивача не позбавляє відповідача права користування спірним жилим приміщенням.
 
Поняття сім’ї міститься в багатьох нормативних актах України, зокрема в ст. 3 Сімейного кодексу України.
Сімейний кодекс України (далі СК України) визначає сім’ю як осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Крім того, подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина і чоловік, у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми з інших поважних причин не проживають спільно (ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України).
 
Житловий кодекс України (далі ЖК України) також визначає, що членами сім’ї можуть бути визнані, окрім дружини (чоловіка), дітей, батьків - інші особи, які постійно проживають з наймачем (власником) і ведуть з ним спільне господарство (ч. 2 ст. 64 в контексті ч. 4 ст. 156 Житлового кодексу України).
Таким чином, визначення складу осіб, які є членами сім ї не є вичерпним.
Однак, на відміну від Житлового кодексу України та положень ст. 74 Сімейного кодексу України, ч. 2 ст. 21 останнього визначає, що проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
 
Конституція України та Цивільний кодекс України визначають, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст. 41 Конституції України, ст. 321 Кодексу).
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 319 ЦК України).
Зміст права власності визначає право власника на володіння, користування та розпоряджання своїм майном на власний розсуд (ст. 317 ЦК).
Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні особи та юридичні особи (ст. ст. 2, 318 ЦК України).
Відповідно до Статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Так, наприклад, ст. 176 Сімейного кодексу України та ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІІ визначає, що діти – члени сім’ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
 
Цивільний процесуальний кодекс України (далі ЦПК України) передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Також ЦПК України наголошує на важливості належності доказів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ст. ст. 57-58 ЦПК).
Таким чином, якщо при наймі житла був укладений усний договір, це не звільняє сторону від надання документального підтвердження вчинення дій щодо усунення перешкод у користуванні своїм майном відповідно до закону.
Так само, якщо між власником та членом його сімї немає письмово оформленої домовленості, щодо особливості користування майном, суд виходить з того, що такої домовленості щодо особливостей користування майном не існує.
 
Так, у цивільній справі за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на підставі ст. 405 ЦК України Ржищівського міського суду Київської області № 374/41/16-ц позивач в своєму позові посилалася на те, що не може реалізувати своє право власності (можливість обміну) житла в зв’язку із тим, що в даному будинку прописаний малолітній син особи, яка втратила право користування даним житловим приміщенням, на підставі рішення суду від 10 серпня 2015 року по справі № 374/319/15-ц, про що в домовій книзі не зазначено, а позов щодо вказаної малолітньої особи не подавався.
29 березня 2016 року Ржищівський міський суд в своєму рішенні про відмову у задоволенні позову посилається на те, що позивачем не надано доказів про реєстрацію вказаної малолітньої особи, в зв’язку з чим, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог.
Таким чином, ненадання належних доказів є основною причиною відмови у задоволенні позовних вимог.
 
Відповідно до положень ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
 
Цивільна справа Обухівського районного суду Київської області № 372/4969/15-ц за позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, на підставі ст. 405 ЦК України.
Позивач в позовній заяві посилається на те, що з часу реєстрації відповідачів по справі у квартирі позивача та третіх осіб по справі, які є співвласниками спірної квартири, не проживали і не проживають у даній квартирі. Обов’язків, передбачених ст. 156 ЖК України не несуть. Участі у витратах по утриманню квартири і придомової території та проведенню ремонту не приймають.
15 лютого 2016 року Обухівський районний суд Київської області ухвалив заочне рішення, про задоволення позовних вимог.
24 лютого 2016 року до Обухівського районного суду Київської області надійшла заява про перегляд заочного рішення від 15 лютого 2016 року.
02 березня 2016 року місцевий суд постановив ухвалу про скасування заочного рішення та призначення справи до розгляду.
24 листопада 2016 року Обухівський районний суд Київської області ухвалив рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовив в повному обсязі.
Мотивуючи своє рішення, суд виходив з того, що позивачка має право власності лише на ¼ частину спірної квартири, а також, що особи, які є відповідачами по справі не перебувають у родинних відносинах з позивачкою в розумінні ст. 64 ЖК України.
Судом також встановлено факт, що відповідачі були зареєстровані у спірній квартирі з дозволу всіх її власників, а тому підстав застосування норм ст. 405 ЦК України, на яку посилається позивач, немає.
Також суд роз’яснив позивачу, що законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоча і правомірно вселилися у квартиру (будинок) власника, але на час розгляду справи не є членами його сімї. Тому в даному випадку власник має право звертатися до суду з позовом про усунення перешкод  у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом в порядку ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 319, ч. 1 ст. 321, ст. 391 ЦК України, а не про визнання особи такою, що втратила право користування житлом з підстав, передбачених ст. 405 ЦК України.
Позивачем по справі була подана апеляційна скарга.
17 січня 2017 року колегія суддів Апеляційного суду Київської області постановила ухвалу про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду без змін.
Повністю погодившись з рішенням Обухівського районного суду, апеляційний суд також вказав про сервітутне правовідношення, яке виникає відповідно  до ч. 1 ст. 402 ЦК України.
 
Щодо ситуації, яка склалася у вказаній цивільній справі Верховний Суд України виклав наступну правову позицію.
«Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Ця стаття свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.
Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв’язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 6-1500цс15» (Правові висновки Верховного Суду України зі І півріччя 2016 року).
 
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виклав наступну правову позицію з питань реалізації права власності, зокрема щодо спорів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням: «щодо позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, попередніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї попереднього власника житла. Так, власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (пункт 3 частини першої статті 346 ЦК) із зняттям останнього з реєстрації.
Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Задовольняючи позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, суд має право як заборонити відповідачу вчиняти певні дії, так і зобов'язати відповідача усунути наслідки порушення права позивача» (Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року).
 
Також Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначає, що «члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК.» (Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року).
 
Так, у справі № 363/5162/15-ц, за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на підставі ст. 405 ЦК України, Вишгородський районний суд Київської області задовольнив позовні вимоги позивача, ухваливши заочне рішення від 27 вересня 2016 року.
В позовній заяві у вказаній цивільній справі позивач посилався на те, що його батько не користується спірним житлом та не несе жодних витрат по його утриманню.
Таким чином, просив визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, посилаючись на ст. 150 ЖК України, ст. ст. 16, 392, ч. 2 ст. 405 ЦК України.
Суд надіслав сторонам судові повістки про розгляд справи в суді. Відповідач повістку, разом із позовною заявою за зазначеною адресою не отримав.
У регіональній газеті від 04 березня 2016 року «Час Київщини» було розміщене оголошення про виклик відповідача по вказаній цивільній справі. Відповідач в судове засідання не зявився вдруге.
 
Вивчивши та проаналізувавши надані місцевими судами матеріали цивільних справ, можна прийти до висновку, що розгляд справ про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням в зв’язку із втратою статусу члена сім’ї власника (після розірвання шлюбу) не має певних особливостей розгляду. Суди, в основному, ухвалюють рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі, якщо є достатні та допустимі докази не проживання особи понад один рік у вказаному житловому приміщенні.
 Однак, дані випадки стосуються лише категорії цивільних справ, в яких власником житлового приміщення не є один з подружжя на праві сумісної власності, в тому числі подружжя.
 
31 серпня 2016 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення по цивільній справі № 359/4258/16/ц за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яким відмовив у задоволенні позовних вимог позивачу.
Мотивуючи своє рішення суд посилався на те, що спірний будинок, який є предметом спору між колишнім подружжям, побудований спільними зусиллями подружжя, а тому належить кожному з колишнього подружжя на праві сумісної власності.
За таких обставин, суд відмовляє позивачу у задоволенні позовних вимог про визнання особи (колишнього чоловіка) такою, що втратила право користування жилим приміщенням на підставі ч. 2 ст. 405 Цивільного кодексу України.
Місцевий та апеляційний суди прийшли до однакового висновку про те, що положення ч. 2 ст. 405 ЦК України не поширюється на дані правовідносини.
Апеляційний суд Київської області апеляційну скаргу відхилив, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області залишив без змін.
 
Аналогічне рішення було ухвалене Білоцерківським міськрайонним судом Київської області у цивільній справі № 357/4268/15-ц за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Апеляційна скарга була відхилена апеляційним судом. Рішення місцевого суду залишено без змін.
 
Особливої уваги заслуговує цивільна справа № 373/2666/15-ц Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та за зустрічною позовною заявою про усунення перешкод у користуванні житлом.
Позивачам за первісним та зустрічним позовами були відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Позивач за первісним позовом подала апеляційну скаргу, а 20 січня 2016 року Апеляційний суд Київської області постановив ухвалу про залишення рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду без змін.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних заяв суди І та апеляційної інстанцій посилалися на положення ст. ст. 9, 156 ЖК України, ст. ст. 319, 383, 405 ЦК України.
Суд апеляційної інстанції також підкреслив, що апелянтом, позивачем за первісним позовом не доведено факт відсутності відповідача за первісним позовом в даному жилому приміщенні більше одного року, крім того, відповідачу за первісним позовом чиняться перешкоди у користуванні спірним жилим приміщенням.
Таким чином, Апеляційний суд Київської області поставив під сумнів належність доказів по справі.
Місцевий суд не вирішив по суті питання зустрічного позову, оскільки відмовляючи у задоволенні позовних вимог зустрічної позовної заяви, суд не вирішив питання щодо усунення перешкод у користуванні майном позивачем за зустрічним позовом.
Апеляційна скарга відповідачем (позивачем за зустрічним позовом) до Апеляційного суду Київської області не подавалася.
 
 
Проблемні питання, які виникли під час аналізу ухвалення судових рішень місцевими судами Київської області
 
Аналізуючи матеріали цивільних справ, можна побачити, що в основному, суди задовольняють позовні заяви про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі представлених актів депутатів сільських або міських рад, виконавчих комітетів.
 
Як приклад, можна привести матеріали цивільної справи Васильківського міськрайонного суду Київської області № 362/7886/15-ц про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Матеріали даної цивільної справи на аркуші № 11 наявний акт Депутата Васильківської міської Ради VII скликання «Про обстеження матеріально-побутових умов».
Крім обстеження матеріально-побутових умов, акт містить висновок про те, що відповідачка у спірній квартирі не проживає, речей відповідачки у спірній квартирі немає.
Яким чином депутат дійшов такого висновку – незрозуміло.
Аналогічний доказ був представлений Бородянському районному суду Київської області у справі про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням № 360/2010/16.
 
Положення ЦПК України, зокрема ст. ст. 57-58 наголошують на достатніх та допустимих доказах.
Виходячи з наведених норм Цивільно-процесуального кодексу України виникають цілком логічні запитання:
Чи є (можна вважати) належним доказом акт депутата сільської або міської ради, виконавчого комітету достатнім доказом по справі?
Однак, для відповіді на це запитання необхідно дати відповідь на наступні логічні запитання: «Чи може депутат сільської або міської Ради знати про  дійсну відсутність особи понад один рік? Чи може депутат з’ясувати належність тих чи інших речей у квартирі, як такі, що належать або не належать особі, яка визнається такою, що втратила право користування житловим приміщенням? Чи не може власник присвоїти собі речі, які належать особі, яка визнається такою, що втратила право користування житловим приміщенням?
При вирішенні таких питань необхідно розуміти, що збереження речей особи, яка проживає (проживала) у спірному житловому приміщенні є одним із способів користування майном власника – житловим приміщенням, яке не зобов’язує особу, яка визнається такою, що втратила право користування житловим приміщенням особисто бути присутньою у спірному житловому приміщенні.
 
За таких обставин цілком логічно поставити під сумнів належність таких доказів по справам про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст. 405 ЦК України. Таким чином, суд має право вимагати докази, які є суттєвими для вирішення спору по суті і нададуть об’єктивну інформацію, щодо предмета спору.
 
Важливо зазначити, що процесуальний закон не містить чітких ознак належності та допустимості доказів.
Глава 5 ЦПК України «Докази» містить вичерпний перелік способів доказування. Так, крім письмових доказів, щодо предмету доказування, суд також  може на підставі ст. ст. 62-63 ЦПК України опитати сторони та свідків по цивільній справі.
Як зазначають в своїй монографії «Докази та доказування в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», вид. Поливода А.В., Київ 2012 О.І. Сліпченко, В.А. Кройтор (ст. 44) «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, у якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті (ст. 212 ЦПК України)».
 
Таким чином в кожному конкретному випадку суд має виходити з основ процесуального законодавства при дослідженні та наданні оцінки доказам по справі.
 
 
Висновки
 
Вивчивши та проаналізувавши надані місцевими судами матеріали цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст. 405 ЦК України можна прийти до наступних висновків.
Суди І та суд апеляційної інстанцій при вирішенні питання щодо втрати особою права користування житловим приміщенням на підставі ст. 405 ЦК України ухвалюють судові рішення про задоволення позовних вимог лише за підстав відсутності без поважних причин більше одного року особи, при наданні позивачем доказів, які суд оцінює як належні.
 
Суди задовольняють позовні заяви на підставі наданих доказів неможливості реалізувати право власності на житлове приміщення, при цьому враховуючи не тільки факт родинних відносин позивача і відповідача, наявність права власності у особи на таке нерухоме майно, а також факт можливої спільної сумісної власності подружжя, або спільної власності інших власників такого житлового приміщення.
Однак, не всі представлені суду докази можна вважати належними.
Проблемним залишається питання щодо належності як доказу Актів обстеження житлових умов у справах про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст. 405 Цивільного кодексу України.
 
Не маловажним є факт наявності або відсутності домовленості про особливості користування житловим приміщенням членом сім’ї власника.
 При цьому, суди відмовляють у задоволенні позовних вимог на підставі ст. 405 ЦК України у випадках ненадання достатніх та допустимих доказів, або надання недостатніх та недопустимих доказів, факту відсутності родинних відносин або за умов, коли особа, яка є членом сім’ї власника житла не проживає у спірному житловому приміщенні через перешкоджання у користуванні майном власником або членами його сім’ї.
 
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в Постанові Пленуму № 5 від 07 лютого 2014 року зазначив, що при розгляді цивільних справ даної категорії суди повинні звертати увагу не тільки на причини відсутності особи, члена сім’ї власника у певному житловому приміщенні, а також з’ясувати природу правових відносин. Крім того, в даній категорії цивільних справ необхідно застосовувати Главу 32 Цивільного кодексу України, а не норми Житлового кодексу України.
 
 Аналізуючи положення ст. 405 Цивільного кодексу України, зокрема вимоги щодо обов’язковості відсутності особи, члена сім’ї власника без поважних причин понад один рік, враховуючи практику ухвалення судових рішень місцевих та Апеляційного суду Київської області стає очевидним, що  дана категорія спорів не передбачає собою виселення осіб, які є членами сім’ї власника житлового приміщення, а є лише засобом реалізації права власності, який тісно пов'язаний з інститутом реєстрації місця проживання (місця знаходження особи), а також може стати додатковим тягарем в утриманні майна.
 
 
 
 
Суддя Апеляційного суду
Київської області                                                                    Є.М. Суханова