flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Аналіз причин скасування судових рішень місцевих судів Київської області, винесених у 2014 році та вжиття заходів щодо недопущення у подальшій роботі подібних порушень

 А Н А Л І З

причин скасування судових рішень місцевих судів Київської області, винесених у 2014 році та вжиття заходів щодо недопущення у подальшій роботі подібних порушень.
 
         Даний аналіз проведено на виконання плану роботи Апеляційного суду Київської області на1–ше півріччя 2015 року та на виконання п.п. 2, 3, 6 пункту 2 рішення №1 ради голів апеляційних судів при Голові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2012 року, з метою недопущення порушень, констатованих Європейським судом з прав людини.
         З цією метою проаналізовані статистичні дані, матеріали судової практики, наряди скасованих рішень місцевих судів за 2014 рік.
1.                Всього до Апеляційного суду Київської області в 2014 році надійшло на розгляд 2031 кримінальна справа і кримінальне провадження, в 2013 році - 1898, що на 6,55 % більше.
         Всього скасовано вироків за КПК 1960 – 83, із них:
              у зв’язку із істотним порушенням вимог кримінально – процесуального закону – 31;
              неправильним застосуванням кримінального закону -18;
              невідповідністю висновків суду викладених у вироку фактичним обставинам -10;
              неповнотою досудового і судового слідства -19;
              у зв’язку із м’якістю призначеного покарання – 5.
Із цих справ:
              направлено на новий судовий розгляд - 39 справ;
              направлено на додаткове розслідування -21 справу;
              закрито провадження – 14 справ;
              постановлено новий вирок – 9 справ.
Всього скасовано вироків за КПК 2012 – 119, із них:
              у зв’язку із неправильним застосуванням кримінального процесуального закону – 39;
              неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність – 49;
              у зв’язку із м’якістю призначеного покарання – 31.
Із цих справ:
              призначено новий розгляд у суді першої інстанції -40 проваджень;
              закрито провадження -9 проваджень;
              постановлено новий вирок – 70 проваджень.
Всього скасовано ухвал слідчих суддів118, із них:
              ухвал про обрання запобіжного заходу – 27;
     ухвал про повернення скарг - 52;
     ухвал про відмову в задоволенні скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження- 27;
     ухвал про надання дозволів на застосування заходів забезпечення кримінального провадження (окрім запобіжних заходів) - 12.
2. Причини скасування вироків.
         Підстави для скасування вироків визначені у ст. 367 КПК 1960 та ст. 409 КПК 2012. Необхідно відмітити те, що указані правові норми є подібними за своїм змістом та формою, за виключенням тих особливостей, які передбачені відповідними кодексами.
         Так, відповідно до ст. 367 КПК 1960, підставами для скасування судових рішень місцевих судів, в тому числі і вироків, при розгляді справи в апеляційному порядку є:
1)                однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства;
2)                невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові), фактичним обставинам справи;
3)                істотне порушення кримінально - процесуального закону;
4)                неправильне застосування кримінального закону;
5)                невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.
         Аналогічна норма у КПК 2012, а саме ч.1 ст.409 визначає те, що підставами для скасування судового рішення, в тому числі і вироку, при розгляді справи у суді апеляційної інстанції є:
1)                неповнота судового розгляду;
2)                невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження;
3)                істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
4)                неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Частиною 2 ст. 409 КПК 2012 визначено те, що підставою для скасування вироку суду першої інстанції може бути також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.
Обидві правові норми передбачають неможливість скасування виправдувального вироку із мотивів лише істотного порушення прав обвинуваченого (ч.2 ст.367 КПК 1960, ч.3 ст.309 КПК 2012).
Указані норми законів необхідно мати на увазі при застосуванні положень ч.2 ст.370 КПК 1960 та ч.2 ст.412 КПК 2012, які передбачають підстави для безумовного скасування судових рішень, в тому числі і із підстав порушення прав обвинуваченого (підсудного) таких, як: право на захист, право на рідну мову тощо.
Проте, при вирішенні питань про застосування відповідної норми, необхідно мати на увазі те, що положення ч.2 ст.367 і ч.2 ст.370 КПК 1960 та ч.3 ст.409 і ч.2 ст.412 КПК 2012 конкурують між собою як спеціальна норма і загальна, тому в будь-якому разі при розгляді апеляційних скарг (апеляцій) на виправдувальні вироки при встановленні тільки порушення прав підсудного (обвинуваченого), необхідно застосовувати положення саме ч.2 ст.367 КПК 1960 і ч.3 ст.409 КПК 2012.
Протягом 2014 року Апеляційним судом Київської області було скасовано 202 вироки, постановлені місцевими судами Київської області, із них:
         - вироків постановлених за КПК 1960 - 83;
         - вироків ухвалених за КПК 2012 – 119.
         Вироки за КПК 1960 скасовувались із наступних підстав:
- істотне порушення кримінально - процесуального закону;
- неправильне застосування кримінального закону;
- невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого;
- однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства;
Вироки за КПК 2012 скасовувались із наступних підстав:
- неповнота судового розгляду;
- невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження;
- істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;
- неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
2.1. Причини скасування вироків із підстав істотного порушення вимог кримінально – процесуального закону (ст. 370 КПК 1960) та істотного порушення вимог кримінального процесуального закону (ст. 412 КПК 2012).
Обидва процесуальні закони містять поняття істотного порушення вимог процесуальних законів.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 370 КПК 1960, під істотним порушенням вимог кримінально–процесуального закону, необхідно розуміти такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову.
Аналогічна норма міститься і у КПК 2012. Відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК 2012, істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
         Порівняльний аналіз указаних норм закону указує на те, що КПК 2012 істотним порушенням вимог процесуального закону визнає ті порушення, які перешкодили чи могли перешкодити ухвалити законне та обґрунтоване рішення, на відміну від КПК 1960, який істотними порушеннями вимог процесуального закону окрім тих, які перешкодили чи могли перешкодити постановити законне, обґрунтоване і справедливе рішення (вирок чи постанову), визнавав і ті порушення, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу.
         Указана вище редакція ч. 1 ст. 412 КПК 2012, на нашу думку не може указувати на те, що порушення вимог процесуального закону, які були допущенні на стадії розгляду відповідного провадження, не можуть бути підставою для скасування судового рішення, оскільки виходячи із положень ст. 370 КПК 2012 щодо законності, обґрунтованості і вмотивованості судового рішення, наявність допущених у ході судового провадження порушень вимог кримінального процесуального закону указує на неможливість визнання законним рішення, постановленого за наслідками розгляду указаного провадження.
         Зазначені вище норми закону, а саме ч. 1 ст. 370 КПК 1960 та ч. 1 ст. 412 КПК 2012 указують на такі порушення цих Кодексів, які потребують оцінки з точки зору того, вплинули чи могли вони істотно вплинути на всебічний та повний розгляд справи та постановлення законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення.
         Поряд із цим, обома процесуальними законами визначений перелік таких порушень цих законів, при наявності яких судові рішення підлягають скасуванню у будь-якому разі.
         Відповідно до ч. 2 ст.370 КПК 1960 такими порушеннями є:
1)               за наявності підстав для закриття справи її не було закрито;
2)               вирок винесено незаконним складом суду;
3)               порушено право обвинуваченого на захист;
4)               порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;
5)               розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу;
6)               справу розглянуто у відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого частиною другою ст. 262 цього Кодексу;
7)               порушено правила підсудності;
8)               порушено таємницю наради суддів;
9)               вирок (постанову) не підписано будь – ким із суддів;
10)          у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу у передбачених цим Кодексом випадах не фіксувався технічними засобами;
11)          порушено вимоги статей цього Кодексу про обов’язковість пред’явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;
12)          обвинувальний висновок не затверджений прокурором чи він не був вручений обвинуваченому;
13)          порушено вимоги статей цього Кодексу, які встановлюють незмінність складу суду, надання підсудному права виступати в дебатах і з останнім словом.
Аналогічний перелік за КПК 2012 визначений у ч. 2 ст. 412. Відповідно до цієї норми закону такими порушеннями є:
1)               за наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито;
2)               судове рішення ухвалено незаконним складом суду;
3)               судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених частиною третьою статті 323 чи статтею 381 цього Кодексу, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов’язковою;
4)               судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов’язковою;
5)               судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання;
6)               порушено правила підсудності;
7)               у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.
Посилання у обох процесуальних законах на те, що судові рішення за наявності таких порушень підлягають скасуванню у будь–якому разі, дають підстави стверджувати те, що судові рішення за наявності указаних порушень процесуальних законів скасовуються навіть за відсутності посилання на це у відповідних апеляціях/апеляційних скаргах.
Протягом 2014 року, Апеляційним судом Київської області із підстав істотного порушення процесуальних законів було скасовано 79 вироків, із них: за КПК 1960 - 31 вирок і за КПК 2012 - 39 вироків.
Необхідно звернути увагу на те, що із підстав істотного порушення вимог кримінальних процесуальних законів (КПК 1960 та КПК 2012) була скасована найбільша кількість вироків. Характер допущених порушень закону дає підстави стверджувати те, що судді місцевих судів у недостатній мірі враховують положення процесуальних законів, особливо КПК 2012, не уміють застосовувати ці закони, а у окремих випадках свідомо їх ігнорують.
Із допущених порушень вимог КПК 1960 та КПК 2012 найбільшу кількість складають порушення, які регламентують викладення мотивувальної частини вироку.
Вирок є найбільш важливим процесуальним рішенням у кримінальному проваджені, оскільки ним закінчується розгляд справи (провадження), приймається рішення про винність чи не винність особи, до винних осіб застосовується несприятливі для них наслідки у виді призначення покарання, розв’язуються матеріальні спори. Не випадково у КПК 1960 і КПК 2012 питанням постановлення вироку, його структурним частинам та викладенню вимог до цих частин приділяється значна увага (глава 28 КПК 1960, глава 29 КПК 2012).
Вимоги до мотивувальної частини вироку викладені у ст. 334 КПК 1960 та ч. 3 ст. 374 КПК 2012.
За своїм змістом указані правові норми є майже однаковими. За змістом указаних норм обох процесуальних законів, мотивувальна частина вироку повинна містити: формулювання обвинувачення визнаного судом доведеним із зазначенням місця, часу і способу вчинення злочину, наслідків злочину, форми вини, мотивів злочину, закону про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, докази на підтвердження обвинувачення, мотиви із яких суд прийняв одні і відхилив інші докази, мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання, мотиви призначеного покарання тощо.
Причому, якщо за КПК 1960 передбачалась необхідність мотивування призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція статті передбачає інші види покарання то КПК 2012 передбачає необхідність мотивування призначення будь-якого покарання.
Зазначених вимог закону при постановленні вироків суди дотримуються не у повному обсязі.
Характерними порушеннями вимог кримінальних процесуальних законів в частині складання мотивувальної частини вироку є те, що у вироку взагалі не формулюється обвинувачення, яке судом визнане доведеним. Відповідно до вимог закону, зазначене формулювання повинне бути викладене від імені суду у стверджувальній формі констатації факту, який мав місце у дійсності. Натомість в багатьох випадках суди при формулюванні обвинувачення указують на те, що підсудний (обвинувачений) «органом досудового розслідування обвинувачується» із наступним викладенням обставин вчинення злочину. Формулювання обвинувачення у такій формі не можливо визнавати як таке, яке визнане судом доведеним, оскільки із нього не можливо зробити висновок саме про факт доведення будь–якого обвинувачення. Окрім порушення ст. 334 КПК 1960 та ч. 3 ст. 374 КПК 2012, факт відсутності у вироку формулювання обвинувачення визнаного судом доведеним, призводить до порушення права підсудного (обвинуваченого) на захист. Указані порушення процесуальних законів є істотними і є підставами для скасування вироків.
Як приклад, можливо навести вирок Васильківського міськрайонного суду Київської області від 13 вересня 2013 року, щодо Щ.М.О., К.Д.Д. та С.В.М., яких було засуджено за ч. 2 ст. 332 КК України до покарання у виді позбавлення волі із застосуванням щодо усіх засуджених ст. ст. 75 і 76 КК України. У мотивувальній частині вироку при формулюванні обвинувачення судом було зазначено, що підсудні обвинувачувалися у вчиненні незаконного переправлення громадян Китайської Народної Республіки через державний кордон України та викладені обставини цього злочину. Колегією суддів Апеляційного суду Київської області указане порушення закону було визнане істотним, у зв’язку із чим ухвалою від 05.06.2014 цей вирок був скасований із направленням справи на новий судовий розгляд (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Аналогічні порушення закону місцевими судами допускаються і при розгляді справ за КПК 2012.
Так, у справі про обвинувачення Ф.О.О. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, Березанський міський суд Київської області у вироку від 05.09.2014 вказав на те, що Ф.О.О. обвинувачується у завданні Г.М.М. тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть останнього. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 20.11.2014 цей вирок був скасований у зв’язку із істотним порушенням ч. 3 ст. 374 КПК 2012 (справа № ІНФОРМАЦІЯ). Із аналогічних підстав, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18.12.2014 був скасований вирок Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13.10.2014, а ним за ч. 1 ст. 190 КК України було засуджено П.П.В. (справа № ІНФОРМАЦІЯ) та ряд інших вироків, які були постановлені як за КПК 1960, так і за КПК 2012.
Необхідно мати на увазі, що дотримання положень ч. 3 ст. 374 КПК 2012 має важливе значення з огляду на те, що наявність указаного порушення закону, не є підставою для призначення нового судового розгляду у суді першої інстанції, які передбачені ст. 415 КПК 2012.
Іншим, характерним порушенням вимог процесуальних законів, пов’язаних із викладенням мотивувальної частини вироку, є формулювання обвинувачення визнаного судом доведеним без зазначення часу, місця, способу злочину, форми вини та мотивів злочину, формулювання обвинувачення, яке не відповідає фактичним обставинам справи (провадження), або за наявності інших порушень, які указують на неконкретність сформульованого обвинувачення.
Із указаної причини, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 30.10.2014 був скасований вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 25.03.2014 щодо К.І.І. Цим вироком К.І.І. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки і 6 місяців із позбавленням права керування транспортними засобами строком на 2 роки.
К.І.І. було визнано винним у тому, що він 29.11.2009 близько 21.00 керуючи автомобілем марки «Мерседес-С200», рухаючись із швидкістю, яка перевищувала 100 км/год., грубо порушивши вимоги п.п. 1.5, 2.3 «б», 12.1, 12.6 «г» ПДР України, не впорався з керуванням, допустив виїзд автомобіля з проїзної частини дороги, з наступним з’їздом автомобіля у кювет та наступним його перекиданням. Внаслідок цієї ДТП один пасажир отримав тяжкі тілесні ушкодження, а інший отримав тілесні ушкодження від яких помер.
Скасовуючи указаний вирок, колегія суддів указала на неконкретність сформульованого обвинувачення, а саме на те, що судом не указано, які саме порушення вимог ПДР України перебувають у прямому причинному зв’язку із наслідками у виді смерті особи та отримання тілесних ушкоджень іншою особою, чому із обвинувачення був виключений факт порушення К.І.І. п. 2.8 «а» ПДР України та із яких підстав судом у обвинуваченні був зазначений п. 12.6. «г» ПДР України, який у обвинуваченні не зазначався (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Із таких же підстав ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19.11.2014 був скасований вирок Іванківського районного суду Київської області від 09.09.2014 щодо П.І.П., засудженого за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки із застосуванням до цього покарання вимог ст. 75 і ст. 76 КК України. В ухвалі колегією суддів Апеляційного суду Київської області було зазначено те, що у мотивувальній частині вироку, при формулюванні обвинувачення суд не зазначив наслідків злочину та наявність причинного зв’язку між порушенням вимог конкретних пунктів ПДР України та наслідків що настали (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Необхідно відмітити те, що об’єктивна сторона злочинів, передбачених ст. 286 КК України, полягає у вчиненні певних порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту та певних наслідків, які є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони указаних злочинів.
Дана обставина указує на те, що наявність прямого причинного зв’язку між діями винної особи та наслідками, що настали, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони указаного злочину, а тому наявність такого причинного зв’язку повинна в обов’язковому порядку зазначатися у вироку при формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним. Це стосується не тільки злочину, передбаченого ст. 286 КК України, а інших злочинів, обов’язковими ознаками об’єктивної сторони яких є дія (бездіяльність) та настання певних наслідків.
Іншим прикладом засудження особи із формулюванням неконкретного обвинувачення, є вирок Ірпінського міського суду Київської області від 23.08.2013 року щодо П.М.А., яку цим вироком засуджено за ч. 4 ст. 358 КК України до покарання у виді штрафу у розмірі 850 грн.
П.М.А. було визнано винною у тому, що вона 17 липня 2012 року, виконуючи свої функціональні обов’язки пов’язані із обслуговуванням населення, перебуваючи на своєму робочому місці у закладі торгівлі на вимогу працівників міліції надала завідомо підроблену медичну книжку. Скасовуючи указаний вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області в ухвалі від 22.01.2014 указала на неконкретність сформульованого обвинувачення в частині дати вчинення злочину, оскільки матеріали справи містять докази того, що медична книжка у П.М.А. була вилучена 17.02.2012, тобто злочин був вчинений не 17.07.2012, а 17.02.2012, що указує на формулювання неконкретного обвинувачення у вчиненні злочину (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
Характерним порушенням ст. 334 КПК 1960 та ч. 3 ст. 374 КПК 2012 є неналежне викладення доказів у мотивувальній частині вироку, відсутність належної мотивації того, чому суд приймає одні докази і відхиляє інші, відсутність належних мотивів визнання необґрунтованою частини кваліфікації та мотивів перекваліфікації дій винної особи.
Особливо це стосується виправдувальних вироків. Вимоги мотивувальної частини виправдувального вироку, викладені у ч. 4 ст. 334 КПК 1960 та ч. 3 ст. 374 КПК 2012. Зазначеними правовими нормами передбачено те, що суди, при визнанні недоведеним пред’явленого обвинувачення, повинні мотивувати чому ними не приймаються докази, якими обґрунтовувалось обвинувачення. Проте, у значній кількості випадків указані вище норми законів, як щодо виправдувальних, так і щодо обвинувальних вироків не дотримуються взагалі, чи дотримуються у неповному обсязі.
Як приклад таких порушень закону, можливо привести вирок Бородянського районного суду Київської області від 16.12.2013, яким А.Р.В. було засуджено за ч. 2 ст. 125 КК України. Скасовуючи цей вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області в ухвалі від 12.03.2014 указала на те, що органом досудового слідства А.Р.В. було пред’явлене обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК України та яке було обґрунтоване доказами. Суд належним чином доказів не проаналізував, мотивів із яких він ці докази відхилив, у вироку не навів, необхідність перекваліфікації дій підсудного на ч. 2 ст. 125 у вироку не мотивував (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
У вироках, які ухвалювались за КПК 2012, судами також допускалися зазначені порушення закону.
Так, вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26.11.2013 Г.О.М. було засуджено за ч. 1 ст. 125 КК України до покарання у виді громадських робіт. Г.О.М. визнано винним в тому, що він 19.08.2012 близько 03 години, на ґрунті особистих стосунків, умисно наніс В.Є.С. удар кулаком правої руки в область голови, завдавши йому легких тілесних ушкоджень. Скасовуючи цей вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на те, що судом не було наведено мотивів перекваліфікації дій обвинуваченого із ч. 1 ст. 119 КК України на ч. 1 ст. 125 КК України, мотивів із яких суд відхилив докази обвинувачення у мотивувальній частині вироку не навів (ухвала Апеляційного суду Київської області від 26.03.2014, справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Іншим прикладом порушення вимог закону, які регламентують вимоги до мотивувальної частини вироку, є справа щодо П.А.В., якого вироком Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 14.04.2014 засуджено за ст.128, ч. 1 ст. 119 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки із застосування ст.ст. 75 і 76 КК України.
Цим вироком П.А.В. було визнано винним у тому, що він 25.08.2013 близько 21.00 перебував на зупинці громадського транспорту, перебуваючи у збудженому стані, наніс численні ножові поранення громадянам К.М.М., Н.М.О. та К.В.М., завдавши К.М.М. та Н.М.О. тяжких тілесних ушкоджень із необережності, а К.В.М. тяжкі тілесні ушкодження із необережності, які призвели до його смерті, чим вчинив вбивство із необережності К.В.М. Колегією суддів Апеляційного суду Київської області при розгляді справи за апеляційними скаргами прокурора, потерпілих та захисника встановлена наявність істотних порушень вимог кримінального-процесуального закону, яке проявилось у порушенні ст. 374 КПК 2012. Так, судом у мотивувальній частині вироку не наведено належних мотивів перекваліфікації дій П.А.В. на ст. 128 та ч. 1 ст. 119 КК України, оскільки органом досудового розслідування П.А.В. обвинувачувався у завданні тілесних ушкоджень умисно. Судом, у вироку не наведено мотивів із яких були відхиленні докази обвинувачення, які указували на наявність умисної форми вини П.А.В. у завданні потерпілим тілесних ушкоджень. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17.06.2014 зазначений вирок був скасований (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Особливої актуальності, необхідність дотримання вимог закону, які регламентують вимоги до мотивувальної частини вироку набуває при постановленні виправдувального вироку. За змістом зазначених вище правових норм, суди у мотивувальній частині виправдувального вироку повинні навести докладні мотиви із яких відхилені докази обвинувачення, прийняті докази захисту, навести міркування щодо необхідності виправдування обвинуваченого та обґрунтувати підстави виправдування.
Проведеним аналізом встановлено, що суди при постановленні виправдувальних вироків, вимог ст. 334 КПК 1960 та ч. 3 ст. 374 КПК 2012 у значній кількості справ і проваджень не дотримувались, а порушення зазначених вимог закону, є основною причиною скасування виправдувальних вироків.
Як приклад, можливо навести справу про обвинувачення Т.Д.В. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 119 КК України. Органом досудового розслідування Т.Д.В. обвинувачувався у тому, що він 12.08.2006 близько 22.00, перебуваючи поблизу приватного закладу харчування, під час бійки, яка виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, діючи умисно, наніс кулаком правої руки, у якій був затиснутий тупий предмет із виступаючою частиною, удар в праву частину обличчя З.Б.М. Від отриманого удару З.Б.М. упав на землю та ударився головою об бетонно–тротуарну плитку, внаслідок чого отримав черепно–мозкову травму від якої 17.08.2006 помер.
Постановляючи виправдувальний вирок, суд першої інстанції прийшов до висновку, що Т.Д.В., під час вчинення указаних дій перебував у стані необхідної оборони, захищався від суспільно–небезпечного посягання з боку потерпілого, удар наніс з метою припинення посягання, межі необхідної оборони не перевищував.
Скасовуючи зазначений вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області в ухвалі від 17.07.2014 указала на наявність порушень ст. 334 КПК 1960 в частині змісту мотивувальної частини вироку. Так, суд взявши за основу показання свідків, які виправдовували підсудного, не навів у вироку належних мотивів із яких він прийняв ці показання і відкинув показання свідків, які давали показання що викривали Т.Д.В. у вчиненні злочинів. Поза увагою суду залишилось те, що показання свідків, які виправдовували підсудного містили істотні суперечності в частині викладення обставин події, причини її виникнення та дій учасників конфлікту. Наявність суперечностей та протиріч у показаннях свідків, які не були усунуті у ході судового розгляду, ставили під сумнів висновки суду про необхідність прийняття цих показань як доказів, які спростовували пред’явлене обвинувачення. При цьому, переконливих мотивів із яких він не прийняв докази обвинувачення суд не навів. Суд не дослідив належним чином обставини завдання потерпілому тілесних ушкоджень, що указувало на необґрунтованість висновків про перебування Т.Д.В. у стані необхідної оборони (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
Іншим прикладом порушення вимог закону, які регламентують вимоги до мотивувальної частини виправдувального вироку, можливо навести вирок Києво–Святошинського районного суду Київської області від 29.11.2012, яким К.Р.А. було виправдано за ч. 2 ст. 367 КК України. Апеляційним судом Київської області було встановлено порушення вимог ст. 334 КПК 1960, яке проявились у не наведенні належних мотивів відхилення доказів, якими обґрунтовувалось доведення вини у вчиненні злочину.
При аналізі доказів судом допущені істотні суперечності. Окрім того, судом допущені суперечності в частині підстав для виправдування, оскільки у мотивувальній частині вироку, судом зроблені висновки про необхідність виправдування К.Р.А. у зв’язку із недоведеністю його участі у вчиненні злочину, а відповідно до резолютивної частини вироку, його виправдано за відсутністю в його діях складу злочину. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 02.04.2014 зазначений вирок скасовано (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
Іншими порушеннями вимог ст. 334 КПК 1960 та ч. 3 ст. 374 КПК 2012, які призвели до скасування вироків, були:
- ненадання будь–якої оцінки доказам, які були дослідженні у ході судового розгляду (вирок Фастівського міськрайонного суду Київської області від 12.12.2013 щодо К.Т.А., справа №ІНФОРМАЦІЯ);
- відсутність будь–якого обґрунтування щодо розв’язання цивільного позову (вирок Ірпінського міського суду Київської області від 03.03.2014 щодо С.О.В. справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Іншими, характерними порушеннями вимог кримінального процесуального закону/кримінально–процесуального закону, які призвели до скасування вироків є група порушень, пов’язаних із порушенням права обвинуваченого/підсудного на захист. Нормами, як КПК 1960, так і КПК 2012 із достатньою повнотою урегульоване право обвинуваченого/підсудного на захист. Причому, на відміну від КПК 1960, який не містить визначення поняття порушень права на захист, КПК 2012 таке поняття містить. Відповідно до ч. 1 ст. 20 КПК 2012, право підозрюваного, обвинуваченого чи виправданого на захист полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному проваджені, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом. Необхідно відмітити що у КПК 1960, усі зазначені у ч. 1 ст. 20 КПК 2012 права обвинуваченого/підсудного урегульовані окремо. Тому при визначенні поняття «право обвинуваченого на захист», необхідно виходити із поняття визначеного ч. 1 ст. 20 КПК 2012, у застосуванні його до судових рішень постановлених як за КПК 2012, так і за КПК 1960.
Відповідно до ч.2 ст.370 КПК 1960, порушення права обвинуваченого на захист є безумовною підставою для скасування вироку. У КПК 2012 дане питання врегульоване по-іншому. Так, відповідно до п.п. 3, 4 ч.2 ст.412 КПК 2012, підставами для скасування судових рішень є здійснення судового провадження за відсутності обвинуваченого та за відсутності захисника, якщо його участь є обов’язковою. Тобто, на відміну від КПК 1960, КПК 2012 безумовними підставами для скасування вироку, слугують не будь-яке порушення права обвинуваченого на захист, а лише його частини, зокрема щодо обов’язкової участі у судовому провадженні обвинуваченого та захисника у випадках, коли його участь є обов’язковою. Поряд із цим, при вирішенні питання про можливість скасування вироку за наявності інших порушень права обвинуваченого на захист (зокрема порушення права на збирання і надання доказів, пред’явлення неконкретного обвинувачення, ненадання права виступу у судових дебатах та останнього слова, порушення строків вручення обвинувального акту та постанови про зміну обвинувачення тощо) суди повинні виходити зі змісту ч.1 ст.412 КПК 2012, вирішуючи питання про те, перешкодило конкретне порушення, чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
Проведений аналіз указав на те, що усі допущені протягом 2014 року порушення права обвинуваченого/підсудного на захист, були пов’язані із незабезпеченням, чи неналежним забезпеченням обвинуваченого/підсудного захисником.
Обидва процесуальні закони містять норми, які указують на випадки обов’язкової участі захисника (ст. 52 КПК 2012 та ст. 45 КПК 1960). Але необхідно відмітити те, що КПК 2012 у порівнянні із КПК 1960, містить розширений перелік випадків обов’язкової участі захисника. Так, відповідно до ст. 52 КПК 2012, в доповнення до випадків обов’язкової участі захисника, які наведені у ст. 45 КПК 1960 року, обов’язковою є участь захисника у кримінальному проваджені щодо особливо тяжких злочинів та щодо реабілітації померлої особи. Необхідно відмітити і те, що обома процесуальними кодексами передбачається обов’язок слідчого (прокурора чи суду) забезпечувати обвинуваченого, підозрюваного, підсудного чи виправданого захисником у випадках передбачених законом.
Питання забезпечення особи, щодо якої здійснюється кримінальне переслідування, захисником, були предметом роз’яснення Верховного Суду України, які були викладені у постанові Пленуму ВСУ «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» № 8 від 24.10.2003.
Необхідність забезпечення особи, щодо якої проводиться кримінальне переслідування, захисником, визначена у ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 1950) та у чисельних рішеннях Європейського суду з прав людини, в тому числі і проти України, які відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006, застосовуються судами як джерело права.
Не дивлячись на широке врегулювання даного питання, як національним законодавством, так і міжнародними договорами у поєднанні із практикою Європейського суду з прав людини, суди допускали порушення вимог процесуальних законів, які регламентують обов’язковість участі захисника у кримінальному проваджені при розгляді кримінальних справ/проваджень.
Так, ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Київської області від 02.04.2014 був скасований вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03.02.2014, яким Г.П.М. було засуджено за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 309 КК України із застосуванням ст. 70 і ч. 1 ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки. Колегією суддів було встановлено, що Г.П.М. мав психічні вади і перебував під наглядом лікаря–психіатра. На стадії досудового розслідування, Г.П.М. був забезпечений захисником, однак під час розгляду кримінального провадження у суді першої інстанції, захисник був відсутній, хоча відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК 2012, участь захисника у даному випадку є обов’язковою. Указане порушення кримінального процесуального кодексу, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 412 КПК 2012 є безумовною підставою для скасування вироку (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Порушення права на захист, яке проявилось у неналежному забезпеченні обвинуваченого захисником, було встановлено у ході розгляду апеляційних скарг на вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 06.11.2013, яким К.Г.Я. було засуджено за ч. 1 ст. 125 КК України.
При розгляді справи в апеляційному порядку, колегія суддів установила те, що К.Г.Я. має психічні розлади, що відповідно до положень п. 3 ч. 2 ст. 53 КПК 2012, вимагає забезпечення її захисником. Розгляд кримінального провадження за таких обставин, без участі захисника, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 412 КПК 2012 є безумовною підставою для скасування вироку, у зв’язку із чим ухвалою Апеляційного суду Київської області від 12.03.2014 цей вирок був скасований (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Судам слід мати на увазі, що при вирішенні питання про забезпечення підсудного/обвинуваченого захисником, необхідно врахувати не лише факт присутності захисника у судовому засіданні, але і належним чином перевіряти повноваження захисника, документи, які надають йому право на здійснення захисту у кримінальній справі (провадженні) та з’ясовувати питання про наявність обставин, які виключають участь захисника у розгляді справи (провадженні) (ст. 78 КПК 2012, ст. 61 КПК 1960).
Із підстав участі у судовому провадженні захисника, який не мав права здійснювати захист, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10.10.2014 був скасований вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24.07.2014 щодо Р.Т.В., П.В.В., Л.О.О., М.С.С., які були засуджені за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі та звільнені від відбування призначених покарань на підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році». Колегією суддів був встановлений факт порушення права на захист обвинуваченого М.Є.С. Так, органом досудового розслідування він обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 185 КК України, який відповідно до положень ст. 12 КК України відноситься до особливо тяжких злочинів і щодо якого, відповідно до вимог ч. 1 ст. 52 КПК 2012, участь захисника є обов’язковою. Всупереч вимогам закону, суд провів одне засідання без участі захисника, чим істотно порушив права обвинуваченого. Більше того, обвинувачений М.Є.С подавав неодноразові скарги на дії захисника, пов’язані із неналежним виконанням останнім своїх процесуальних обов’язків. Для захисту М.Є.С. до участі у справі був допущений інший захисник. При цьому, поза увагою суду залишилась та обставина, що цей захисник у цьому ж кримінальному провадженні здійснював захист обвинуваченого Л.В.В., правова позиція якого суттєво відрізняється від правової позиції обвинуваченого М.Є.С., що виключало здійснення захисту цим захисником обвинуваченого М.Є.С., відповідно до положень п. 1 ч. 2 ст. 78 КПК 2012 (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Із причин участі у провадженні захисника, який не мав повноважень на здійснення захисту у кримінальному провадженні, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 19.03.2014 був скасований вирок Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20.12.2013 щодо Д.О.М. Колегією суддів Апеляційного суду Київської області встановлено, що до захисника Н.В.Б. було застосоване дисциплінарне стягнення у вигляді зупинення права на здійснення адвокатською діяльністю строком на 6 місяців. Проте, суд протягом указаного строку допустив захисника Н.В.Б. до участі у провадженні в якості захисника обвинуваченого Д.О.М. Відповідно до положень ч. 2 ст. 45 КПК 2012, захисником не може бути адвокат щодо якого зупинене або припинене право на зайняття адвокатською діяльністю. Наведене у своїй сукупності указує на те, що обвинувачений Д.О.М., який виявив бажання мати захисника, належним захистом фактично забезпечений не був, що указувало на істотне порушення його права на захист (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Окрім того, у справах щодо А.О.М., засудженого Білоцерківським міськрайонним судом Київської області від 30.07.2012 та щодо С.О.В., У.С.П. та С.О.В., засуджених Бориспільським міськрайонним судом Київської області від 19.11.2013 колегією суддів було встановлено, що підсудні не були забезпечені захисниками при наявності їх клопотань, що призвело до скасування цих судових рішень (відповідна ухвала Апеляційного суду Київської області від 05.08.2014 у справі №ІНФОРМАЦІЯ та від 25.06.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ).
Іншими характерними порушеннями вимог процесуальних законів, які призвели до скасування вироків є група порушень, яка пов’язана із дотриманням прав потерпілих.
Як КПК 2012, так і КПК 1960 містять поняття потерпілого. Відповідно до ч. 1 ст. 55 КПК 2012 потерпілим є фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Відповідно до п.п. 19, 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК 2012, потерпілий відноситься до сторони кримінального провадження, є учасником кримінального і судового провадження. Відповідно до ст. 49 КПК 1960, потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. За змістом п.8 ст.32 та глави 3 КПК 1960 потерпілий відноситься до учасників процесу.
         Обома кодексами визначені права потерпілих, серед яких і право на участь у розгляді справи/провадженні (ст. 49, 276 КПК 1960, ч.3 ст. 56 КПК 2012). Обома законами урегульований порядок повідомлення потерпілого про час і місце розгляду справи та умови розгляду справи/провадження за відсутності потерпілого.
Відповідно до положень п. 5 ч.2 ст. 412 КПК 2012, здійснення судового провадження за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і безумовною підставою для скасування вироку. КПК 1960 не містить аналогічної норми. Проте відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п.12 постанови Пленуму від 02 липня 2004 року №13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів», розгляд справи за відсутності потерпілого (законного представника) без виклику його у судове засідання є істотним порушенням його процесуальних прав і може стати підставою для скасування вироку.
Зазначених вище вимог закону, суди при розгляді кримінальних справ і проваджень протягом 2014 року дотримувались не у повному обсязі, внаслідок чого із цих підстав була скасована значна кількість вироків.
Як приклад, можливо привести кримінальну справу щодо Д.О.М. та Л.А.В., яких вироком Ржищівського міського суду Київської області від 06.08.2012 було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі. Указані особи визнанні винними у тому, що в червні 2012 року за попередньою змовою між собою, таємно викрали 70 м 2 алюмінієвого покриття даху будинку, який належав потерпілій К.О.В. на суму 4 900 грн.
Колегією суддів Апеляційного суду Київської області при розгляді апеляції засудженого було встановлено, що потерпіла К.О.В. жодного разу не була допитана, жодної слідчої дії із нею не було проведено, у судовому засіданні також присутня не була.
Колегією суддів також був встановлений факт неналежного представництва К.О.В. у суді першої інстанції, оскільки у суді її представляв К.О.П., повноваження якого визначалися довіреністю від імені К.О.В. на підготовку документів для продажу належного їй будинку.
Розгляд справи за відсутності потерпілого, колегією суддів визнано істотним порушенням кримінально–процесуального закону, у зв’язку із чим указаний вирок ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Київської області від 11.03.2014 був скасований (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
Розгляд кримінальних проваджень у відсутності потерпілого, за відсутності даних про його належне повідомлення про дату, час та місце судового засідання, стало підставою для скасування вироку Кагарлицького районного суду Київської області від 09.12.2013 щодо П.О.А., який був скасований в тому числі і за апеляційними скаргами потерпілих Х.В.П. та К.М.В. у яких вони прямо указували на порушення їх процесуальних прав, які проявились у проведенні судового засідання у їх відсутність без належного повідомлення про дату, час та місце судового засідання (ухвала Апеляційного суду Київської області від 03.04.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ); вироку Броварського міськрайонного суду Київської області від 17.10.2013 щодо Д.Д.В. (ухвала Апеляційного суду Київської області від 12.02.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ); вироку Києво–Святошинського районного суду Київської області від 10.12.2013 щодо М.О.І. (ухвала Апеляційного суду Київської області від 31.03.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ) та ряду інших вироків, постановлених як за КПК 2012, так і за КПК 1960.
Наступним характерним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке призвело до скасування вироків, є група порушень, пов’язаних із визначенням обсягу доказів, які підлягають дослідженню у ході судового розгляду.
Обома процесуальними кодексами врегульовано питання об’єму та порядку дослідження доказів (ст. 299 КПК 1960, ст. 349 КПК 2012). Обидва кодекси містять норми, які дозволяють за певних обставин не досліджувати докази. Так, відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК 1960 суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому, суд з’ясовує, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавленні права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову у апеляційному порядку.
Аналогічною нормою у КПК 2012 є ч. 3 ст. 349, відповідно до якої суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому, суд з’ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз’яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Таким чином, умовами, за яких суд має право не досліджувати зібрані у справі/провадженні докази є: згода на це учасників судового провадження; розуміння ними змісту обставин та не оскарження цих обставин; відсутність сумніву у добровільності їх позиції; згода на те, що вони будуть позбавлені права оскаржувати ці обставини у апеляційному порядку у випадку, коли суд дійде до висновку про недоцільність дослідження доказів. За змістом указаних правових норм, у випадку прийняття рішення про недоцільність дослідження доказів, суд позбавлений можливості перекваліфікувати діяння обвинуваченого на іншу статтю (назву статті) Особливої частини КК України, виключити частину обвинувачення чи постановити виправдувальний вирок.
Необхідно мати на увазі те, що фактичні обставини справи, повинні визнаватись усіма учасниками судового провадження (розгляду), а не тільки обвинуваченим/підсудним. Окрім того, суди не повинні обмежуватись формальним запитуванням у обвинуваченого/підсудного того, чи визнає він фактичні обставини справи, а зробити такий висновок внаслідок аналізу показань обвинуваченого/підсудного та потерпілого і співставлення цих показань із висунутим обвинуваченням. Із наведеного можливо зробити висновок про те, що для застосування положень ч. 2 ст. 299 КПК 1960 і ч. 3 ст. 349 КПК 2012, допит обвинуваченого/підсудного є обов’язковим.
Як приклад порушення зазначених вище норм закону, які призвели до скасування судових рішень, можливо навести наступні справи.
Вироком Переяслав–Хмельницького районного суду Київської області від 14.03.2011 А.В.М. засуджено за ст. 124 КК України до покарання у виді громадських робіт. Відповідно до матеріалів справи, судом було визнано недоцільним дослідження доказів.
Поряд із цим, поза увагою суду залишилось те, що потерпіла наводила інші обставини вчинення щодо неї злочину, заперечувала проти показань обвинуваченого і оспорювала фактичні обставини справи. Так, потерпіла неодноразово указувала на те, що обвинувачений умисно здійснив у неї постріл, завдавши їй тяжких тілесних ушкоджень.
За таких обставин у суду не було підстав для обмеження дослідження доказів лише допитом підсудного, у зв’язку із чим ухвалою Апеляційного суду Київської області від 10.04.2014 зазначений вирок був скасований (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26.12.2014 був скасований вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 16.10.2014 щодо Ш.С.М., якого було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки із позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки.
Відповідно до пред’явленого обвинувачення, Ш.С.М. допустивши порушення вимог ПДР України, керуючи транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, допустив зіткнення із автомобілем, який рухався у зустрічному напрямку, внаслідок чого пасажир цього автомобіля отримав тілесні ушкодження від яких помер у лікарні.
У ході судового розгляду, Ш.С.М. визнаючи обставини вчинення злочину, заперечував факт керування ним транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння. За таких обставин суд, в порушення вимог ч. 3 ст. 349 КПК 2012, обмежив дослідження доказів лише допитом обвинуваченого, та формулюючи обвинувачення, яке він визнав доведеним, указав на керування обвинуваченим автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
У кримінальному провадженні про обвинувачення Д.О.В., у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 203-2 КК України, його було засуджено за указаною статтею до покарання у виді штрафу в розмірі 170 000 грн. із конфіскацією в дохід держави 12 гральних автоматів. Застосувавши у ході судового розгляду вимоги ч. 3 ст. 349 КПК 2012, суд визнавши Д.О.В. винним у тому, що він за попередньою змовою з невстановленою слідством особою займався гральним бізнесом на гральних автоматах, шляхом надання громадянам доступу до цих автоматів та проведенням ними гри, обов’язковою умовою участі у якій є сплата певних грошових коштів. Між тим, поза увагою суду залишилось те, що Д.О.В. у ході судового розгляду фактично не визнав своєї вини у вчиненні злочину, показавши, що він не мав відношення до грального бізнесу, виконуючи лише функції найманого працівника–охоронника. За таких умов, у суду першої інстанції не було підстав застосовувати положення ч. 3 ст. 349 КПК 2012. Всупереч цьому, суд не тільки їх застосував, а і виклав у вироку показання Д.О.В. у такому вигляді, який за змістом не відповідав тим, які він давав у ході судового розгляду. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 22.09.2014 цей вирок був скасований (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Прикладом необґрунтованого застосування ч. 3 ст. 349 КПК 1960, може слугувати вирок Тетіївського районного суду Київської області від 07.03.2014 яким М.Є.В. було виправдано за ч. 2 ст. 194 КК України. Як було встановлено колегією суддів Апеляційного суду Київської області, у ході судового розгляду, суд першої інстанції, відповідно до вимог ч. 3 ст. 349 КПК 2012, не досліджував докази, що могло бути допущено лише у випадку визнання фактичних обставин усіма учасниками судового розгляду. За наявності таких обставин, у суду першої інстанції не було підстав для винесення у справі виправдувального вироку, оскільки висновки про наявність підстав для виправдування М.Є.В., суд першої інстанції міг зробити лише на підставі аналізу та оцінці зібраних у справі доказів (ст. 31, 34, ч. 3 ст. 370 КПК 2012). Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24.12.2014 цей вирок був скасований (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Інші порушення ч. 3 ст. 349 КПК 2012, які стали причинами скасування вироків, полягали у обмеженні дослідження доказів лише допитом обвинуваченого за умови, коли останній не визнавав частину обвинувачення, зокрема кримінальне провадження про обвинувачення М.М.І. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 368 КК України, у ході судового розгляду обвинувачений не визнав факт вимагання неправомірної вигоди (вирок Києво–Святошинського районного суду Київської області від 11.08.2014 скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11.11.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ); визнання судом недоведеною частини обвинувачення при недосліджені доказів у ході судового розгляду (вирок Тетіївського районного суду Київської області від 04.07.2014 скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 24.09.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ).
Значна кількість вироків була скасована у зв’язку із порушенням вимог закону, які регламентують порядок фіксування судового провадження. Відповідно до п. 4 ст. 107 КПК 2012, фіксування за допомогою технічних засобів кримінального провадження у суді, під час судового провадження є обов’язковим. Із цього правила є виключення: фіксування за допомогою технічних засобів не здійснюється у разі неприбуття в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у судовому провадженні та у разі коли відповідно до положень КПК 2012, судове провадження здійснюється за відсутності осіб. Статтею 108 КПК 2012 передбачається ведення у ході судового засідання журналу судового засідання та викладені вимоги до його змісту.
Із підстав відсутності таких носіїв інформації, на яких зафіксоване усе судове провадження, або його частина, відсутності на цих носіях інформації щодо перебігу судового засідання, а також у зв’язку із відсутністю журналу судового засідання, протягом 2014 року було скасовано 11 вироків.
Декілька вироків апеляційним судом були скасовані у зв’язку із розглядом обвинувального акту, у якому не містилось формулювання обвинувачення.
Так, відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК 2012, обвинувальний акт повинен містити зокрема: виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими; правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення. Питанням необхідності належного формулювання обвинувачення, приділена увага у численних рішеннях Європейського суду з прав людини (див.: рішення від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції»; рішення від 25 липня 2000 року у справі «Матточіа проти Італії»; рішення від 20 квітня 2006 року у справі «І.Н. та інші проти Австрії»; рішення від 19 грудня 1989 року у справі «Камасінскі проти Австрії»; рішення від 09 жовтня 2008 року у справі «Абрамян проти Росії» та інші).
Проте, у деяких випадках, суди у ході підготовчого засідання при відсутності у обвинувальних актах сформульованого обвинувачення не повертали обвинувальні акти прокурору, в порядку п.3 ч. 3 ст. 314 КПК 2012, а призначали ці обвинувальні акти до розгляду та виносили по них обвинувальні вироки.
Так, із цієї підстави ухвалою Апеляційного суду Київської області від 23.12.2014 був скасований вирок Фастівського міськрайонного суду Київської області від 22.10.2014 щодо К.А.В., засудженого за ч. 2 ст. 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі (справа № ІНФОРМАЦІЯ) та декілька інших вироків. В усіх випадках апеляційним судом було встановлено, що обвинувальні акти не містять формулювання обвинувачення. Судом апеляційної інстанції було обґрунтовано визнано те, що посилання у обвинувальному акті на факт повідомлення особі про підозру, неможливо визнавати сформульованим обвинуваченням. Відсутність формулювання обвинувачення у обвинувальному акті, указує на наявність порушення права обвинуваченого на захист та є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, у зв’язку із чим, указані вироки були обґрунтовано скасовані.
Відповідно до п.1 ч. 2 ст. 370 КПК 1960, не закриття кримінальної справи за наявності підстав для її закриття є підставою для скасування вироку. За змістом ст. 367 КПК 1960, апеляційний суд, встановивши обставини, передбачені ст. 6 КПК 1960, скасовує обвинувальний вирок і закриває справу. Як підставою для закриття кримінальної справи, відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК 1960, передбачена смерть підсудного (засуджено) якщо не порушується питання про розгляд справи із метою реабілітації померлого.
Із зазначеної підстави, Апеляційним судом Київської області протягом 2014 року було скасовано 3 вироки. В усіх випадках, Апеляційним судом Київської області був встановлений факт смерті засудженого після постановлення вироку та відсутність клопотання про проведення розгляду справи із метою реабілітації засудженого (справи: №ІНФОРМАЦІЯ Києво–Святошинського районного суду Київської області, № ІНФОРМАЦІЯ Вишгородського районного суду Київської області та № ІНФОРМАЦІЯ Вишгородського районного суду Київської області).
Іншими порушеннями вимог КПК 1960 та КПК 2012, які у поодиноких випадках стали причиною скасування вироків, протягом 2014 року були:
- порушення вимог ст. 297 КПК 1960, яке проявилось у тому, що судом не був оголошений обвинувальний висновок та цивільний позов (вирок Баришівського районного суду Київської області від 25.11.2013 скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13.03.2014 у справі №ІНФОРМАЦІЯ);
- порушення вимог ст. 19 КПК 1960, яке проявилось у тому, що підсудний, який не володів українською мовою, був забезпечений перекладачем. Однак із 20 судових засідань, які були проведені у цій справі, перекладач був присутній лише в одному (вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02.12.2013 скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 05.06.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ).
- порушення вимог ст.ст. 291 і 328 КПК 1960, яке проявилось у тому, що заявлений у справі цивільний позов був залишений без розгляду у зв’язку із неявкою у судове засідання позивача при тому, що прокурор у судовому засіданні позов підтримав (вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25.07.2013 скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 11.11.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ).
2.2 Скасування вироків у зв’язку із неправильним застосуванням матеріального закону (закону України про кримінальну відповідальність за КПК 2012/кримінального закону за КПК 1960).
         Однією із підстав скасування вироків є неправильне застосування матеріального закону. Відповідно до ст. 371 КПК 1960, неправильним застосуванням кримінального закону, що тягне за собою скасування вироку є:
         - незастосування кримінального закону, який підлягає застосуванню;
         - застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню;
         - неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту.
У КПК 2012 цій нормі відповідає ст. 419, відповідно до якої неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування судового рішення є:
- незастосування судом закону, який підлягає застосуванню;
- застосування закону, який не підлягає застосуванню;
- неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту.
На відміну від КПК 1960, КПК 2012 містить іще одну ознаку неправильного застосування матеріального закону, якою є: призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.
         Проведеним аналізом встановлено, що із підстав передбачених зазначеними вище нормами закону, було скасовано - 67 вироків, із них: за КПК 2012 року - 49 вироків, серед яких у 39 випадках суд апеляційної інстанції постановив новий вирок, оскільки були допущені такі порушення, які підпадали під п.п. 1, 3, 4, ч. 1 ст. 420 КПК 2012;
         За КПК 1960, протягом 2014 року було скасовано 18 вироків, із них у 4-хвипадкахіз постановленням нового вироку із підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 378 КПК 1960.
         Характерною помилкою, яка призвела до скасування вироків із підстав неправильного застосування матеріального закону стало те, що суди внаслідок неповно проведеного судового слідства/судового розгляду, неналежної оцінки доказів та внаслідок неправильного тлумачення кримінального закону, неправильно застосували кримінальний закон (закон України про кримінальну відповідальність) шляхом визнання осіб винними за відповідними статтями (частинами статті) Особливої частини КК України та призначали покарання за цими статтями.
Так, вироком Бориспільского міськрайонного суду Київської області від 05.11.2013 Т.М.М. засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 133 КК України до 2-х років обмеження волі із застосуванням ст.ст. 75, 76 КК України. Т.М.М. визнано винним та засуджено за те, що у березні 2013 року перебуваючи у зоні митного контролю ДМА «Бориспіль», не будучи зареєстрованим як суб’єкт здійснення міжнародних передач товарів та за відсутності дозволу на право здійснення експорту - імпорту товарів військового призначення та подвійного використання, вчинив закінчений замах на вивезення до Республіки Нігер у власному флеш-носію інформації військового призначення, вчинивши всі дії, які від нього залежали, не довівши свій умисел до кінця із причин, які не залежали від його волі, оскільки був затриманий працівниками Служби безпеки України.
         Скасовуючи указаний вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на таке: як в суді першої, так і у суді апеляційної інстанції Т.М.М. пояснив, що він дійсно переміщував через митний кордон флеш–накопичувач на якому була інформація обмежена до вивозу. Про наявність даної інформації, він не знав. При проходженні митного контролю, флеш-накопичувач був виданий ним на прохання працівників митниці та СБУ, вважав, що інформація була закачана на його флеш–накопичувач сторонніми особами на його робочому місці, доступ до якого є вільним. Колегія суддів визнала те, що показання допитаних у суді свідків не спростовують показання обвинуваченого, а належних доказів, які би підтверджували пред’явлене обвинувачення, у даному провадженні не здобуто. На думку суду апеляційної інстанції, за відсутності доказів поміщення обмеженої інформації на електронний носій самим Т.М.М., чи іншою особою з його відома, не може указувати на наявність у нього умислу на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 333 КК України. У зв’язку із викладеним, колегія суддів вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05.11.2013 щодо Т.М.М. скасувала, а кримінальне провадження щодо Т.М.М. закрила із підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК 2012 (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Декілька вироків було скасовано у зв’язку із тим, що суди при наявності підстав не застосовували вимоги закону, які звільняли від кримінальної відповідальності за вчинені діяння, внаслідок вчинення певних дій після вчинення злочину (ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 309, ч. 3 ст. 263 КК України тощо).
         Прикладом такого скасування, може бути вирок Фастівського міськрайонного суду Київської області від 20.01.2014, яким Г.Д.О. було засуджено за ч. 2 ст. 289 КК України до покарання у виді позбавлення волі. Г.Д.О. було засуджено за те, що він незаконно заволодів належним М.М.М. мопедом. Скасовуючи цей вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на те, що із матеріалів провадження вбачається, що Г.Д.О. добровільно видав мопед працівникам міліції, перед цим добровільно зазначивши про факт незаконного заволодіння транспортним засобом, матеріальної шкоди потерпілому завдано не було, Г.Д.Д. раніше не судимий, добровільно заявив про злочин правоохоронним органам та повернув транспортний засіб.
         Наведене указує на те, що на Г.Д.О. поширюються вимоги ч. 1 ст. 289 КК України у зв’язку із чим, колегія суддів ухвалою від 03.04.2014 зазначений вирок скасувала, звільнила Г.Д.О. від кримінальної відповідальності на підставі ч. 4 ст. 289 КК України, а кримінальне провадження закрила на підставі п. 1 ч. 2 ст. 281 КПК 2012.
         Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК України, не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь–якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
         Не застосування ч. 2 ст. 11 КК України, призвело до скасування протягом 2014 року декількох вироків.
         Прикладом такого скасування, можливо привести кримінальне провадження щодо М.А.В., якого вироком Миронівського районного суд Київської області від 02.12.2013 було засуджено за ч. 2 ст. 263 КК України до покарання у виді штрафу. М.А.В. було визнано винним у тому, що він без належного дозволу носив холодну зброю, а саме холодну зброю ударно–дробильної дії, виготовленої саморобним способом за типом «нунчаку».
         У ході розгляду провадження за апеляційною скаргою, колегією суддів було встановлено, що судом першої інстанції, були правильно встановлені усі фактичні обставини провадження, однак встановленим обставинам була дана неправильна оцінка.
         Судом не було враховано те, що М.А.В. займався східними єдиноборствами, вилучені нунчаку мав використовувати при зайнятті спортом у Криму, куди він їхав на збори, володіння спортивною зброєю, в тому числі і нунчаку, було передбачене програмою навчального закладу, де він навчається. Колегія суддів Апеляційного суду Київської області визнала те, що діяння, яке було вчинене М.А.В., не представляло суспільної небезпечності, і не могло завдати шкоди фізичним чи юридичним особам, суспільству чи державі, хоча формально і містило ознаки злочину. Тобто, указане діяння було визнане малозначним, у зв’язку із чим, колегія суддів ухвалою від 04.03.2014 вирок Миронівського районного суду Київської області від 02.12.2013 щодо М.А.В. скасувала, а кримінальне провадження закрила із підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст.284 КПК 2012 (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Декілька вироків, Апеляційним судом Київської області було скасовано у зв’язку із незастосуванням місцевими судами положень ст. 49 КК України, або у зв’язку із тим, що підстави для застосування цієї норми, виникли після постановлення вироку, але до набрання ним законної сили. Відповідно до ст. 49 КК України, особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до набрання вироком законної сили минули певні строки, зазначені в п. 1-5 ч. 1 ст. 49 КК України, тривалість яких залежить від тяжкості вчиненого злочину. Іншими частинами цієї статті передбачені умови зупинення, переривання перебігу давності, застосування давності до особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин, за який передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі та перелік статей, до яких давність не застосовується.
         Протягом аналізованого періоду не було встановлено необґрунтованого застосування ст. 49 КК України, що спостерігалось протягом попередніх років і полягало у застосуванні цієї норми закону у строки, передбачені ч. 1 за наявності у матеріалах справи даних про те, що особа ухилялася від досудового слідства і суду. Проте, не застосування ст. 49 КК України при наявності на те підстав, мало місце у декількох випадках.
         Так, вироком Баришівського районного суду Київської області від 17.12.2013 С.В.М. було засуджено до покарання у виді штрафу. С.В.М. було визнано винним у тому, що він 09.03.2009 перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних стосунків, умисно завдав потерпілому К.В.А. легких тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров’я. Скасовуючи указаний вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на неправильне застосування кримінального закону, яке проявилось у незастосуванні ст. 49 КК України. Частиною 2 ст. 125 КК України, за якою засуджено С.В.А., передбачене максимальне покарання у виді обмеження волі строком на 2 роки. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України, строк давності до таких злочинів встановлюється в три роки. Відповідно до вироку, злочин був вчинений 09.03.2009, тобто на момент постановлення вироку строки, передбачені ч. 1 ст. 49 КК України, закінчилися. Не дивлячись на те, що учасники судового розгляду у судових дебатах порушили питання про застосування щодо С.В.А. положень ст.49 КК України, судом для вирішення цього питання не було вжито будь–яких дій та постановлено обвинувальний вирок. Із урахуванням наведеного та зважаючи на наявність відповідного клопотання засудженого, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 20.03.2014 вирок Баришівського районного суду Київської області від 17.12.2013 щодо С.В.А. скасувала, звільнила його від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, а провадження у справі закрила (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
         Судам необхідно мати на увазі, що підстава для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачена ст. 49 КК України є нереабілітуючою підставою, а тому на застосування такого звільнення, необхідна згода підсудного (обвинуваченого). За змістом ст. 49 КК України, відповідно до положень ст. 11-1 КПК 1960 та ст. 285 КПК 2012, звільнення особи від кримінальної відповідальності із підстав, передбачених ст. 49 КК України, при наявності на це її згоди є обов’язковим. При цьому, ст. 285 КПК 2012 передбачений обов’язок суду, при наявності на те підстав, роз’яснювати обвинуваченому його право на звільнення від кримінальної відповідальності.
         Наведене дає підстави стверджувати, що питання про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності у випадку закінчення строків, передбачених ч.1 ст. 49 КК України, при відсутності обставин, передбачених ч. 2 -3, 5 ст. 49 КК України, повинно ставиться судом на обговорення учасників судового провадження (судового розгляду) в обов’язковому порядку.
         Особливістю ст. 49 КК України є те, що підстави для звільнення від кримінальної відповідальності можуть виникати після постановлення вироку судом першої інстанції, оскільки строки, передбачені ч. 1 ст. 49 КК України, визначають із моменту вчинення злочину до набрання вироком законної сили. В такому випадку вирок, відповідно до положень ст. 417 КПК 2012 та ст. 376 КПК 1960, також підлягає скасуванню. Як приклад такого скасування, можливо привести вирок Баришівського районного суду Київської області від 14.01.2014, яким Х.В.Л. було засуджено за ч. 3 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років і 6 місяців із позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки.
         Цим вироком Х.В.Л. було визнано винним у тому, що він 12.04.2004 керуючи автомобілем, рухаючись із швидкістю близько 80 км/год, на заокругленні дороги не впорався з керуванням, виїхав на праве узбіччя де допустив зіткнення автомобіля з деревом із наступним його з’їздом у кювет та перевертанням. Внаслідок ДТП, пасажири автомобіля С.Д.В. та М.А.М. отримали тілесні ушкодження від яких загинули на місці події. Розглядаючи цю справу за апеляціями прокурора, потерпілих та цивільного відповідача, колегія суддів встановила, що на момент розгляду справи апеляційним судом, закінчилися строки давності, передбачені ч. 1 ст. 49 КК України, оскільки інкримінований Х.В.Л. злочин, відноситься до тяжких злочинів, а із моменту його вчинення пройшло більше 10 років.
         У зв’язку із цим, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 09.07.2014 даний вирок скасувала, Х.В.Л. звільнила від кримінальної відповідальності із підстав, передбачених ст. 49 КК України, а провадження у справі закрила (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
         Значна частина вироків, протягом 2014 року була скасована у зв’язку із неправильним застосуванням судами першої інстанції ст.ст. 364 та 365 КК України. Це пов’язано із тим, що ЗУ «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо імплементації до національного законодавства положень ст. 19 Конвенції ООН проти корупції» від 21.02.2014, внесенні зміни до статті 364 КК України та викладена у новій редакції ст. 365 КК України, відповідно до якої суб’єктом цього злочину є лише працівник правоохоронного органу, на відміну від попередньої, де суб’єктом була будь-яка службова особа. Набрання чинності цим законом, із урахуванням положень ст. 5 КК України про зворотну дію закону у часі, призвели до скасування ряду вироків щодо осіб, засуджених за ст. 365 КК України, які не були працівниками правоохоронних органів.
         Так, вироком Обухівського районного суду Київської області від 14.01.2014 за ч. 3 ст. 365 КК України до покарання у виді позбавлення волі із застосуванням ст. 69 і ст. 75 КК України було засуджено Г.С.В. Його було визнано винним у тому, що він будучи директором ТзОВ, діючи в інтересах товариства на підставі його статуту звернувся до Аграрного фонду із заявою на отримання бюджетної позики у межах режиму державних заставних закупівель зерна. Зазначена позика була отримана у розмірі 1 466 750 грн. на забезпечення повернення якої, товариство передало в заставу зерно пшениці: 3 та 4 класу загальною вагою 200 тонн. В подальшому Г.С.В. вчинивши дії, які явно виходили за межі наданих йому повноважень, не повідомивши Аграрний фонд про реалізацію зерна, реалізував іншому товариству це зерно, порушивши право фонду на придбання цього зерна та не виконав умов договору про повернення суми позики, чим завдав державі в особі Аграрного фонду збитків, у розмірі 1 466 750 грн., що є тяжкими наслідками. Із урахуванням змін, внесених до ст. 365 КК України, відповідно до яких Г.С.В. не є суб’єктом цього злочину та із урахуванням положень КК України, які регламентують дію закону в часі, колегія суддів ухвалою від 13.03.2014 вирок Обухівського районного суду Київської області від 14.01.2014 щодо Г.С.В. скасувала, а провадження у справі закрила за відсутністю в його діях складу злочину (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Із підстав декриміналізації дій, які підпадали під ознаки злочину, передбаченого ст. 365 КК України, які вчинялись не працівниками правоохоронних органів, частково скасовувались і вироки, у яких особи, поряд із відповідними частинами ст. 365 КК України, засуджувались і за інші злочини, а саме ст.ст. 366, 368 КК України та інші, як наприклад вирок Вишгородського районного суду Київської області від 18.02.2013, яким М.О.С. засуджено за ч. 3 ст. 365, ч. 3 ст. 368 КК України (ухвала Апеляційного суду Київської області від 28.02.2014 у справі №ІНФОРМАЦІЯ); вирок Яготинського районного суду Київської області від 30.12.2013 щодо Г.П.В. засудженого за ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 365 КК України (ухвала Апеляційного суду Київської області від 03.04.2014 у справі №ІНФОРМАЦІЯ).
         Зазначеним вище Законом України від 21.02.2014 внесені зміни до ст. 364 КК України, які полягали у тому, що до диспозиції ч. 1 ст. 364 КК України була включена обов’язкова ознака у вигляді «одержання будь–якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи». У зв’язку із внесенням цих змін до законодавства, Апеляційним судом Київської області було скасовано декілька вироків.
         Так, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17.04.2014 був частково скасований вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24.01.2014, яким П.І.О. було засуджено за ч.2 ст. 15, ч.2 ст. 307, ч. 3 ст. 364, ч.2 ст. 368 КК України до покарання із застосуванням ст. 69, 70, 75 КК України у виді позбавлення волі строком на 5 років із позбавленням права обіймати посади та займатись діяльністю пов’язаною з охороною інтересів держави строком на 3 роки, без конфіскації майна, з позбавленням його, на підставі ст. 54 КК України, спеціального звання «старший сержант внутрішньої служби» із звільненням від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю в 3 роки та покладанням обов’язків передбаченихп.п. 2, 3, 4 ч.1 ст. 76 КК України.      
         Цим вироком П.І.О. було визнано винним у тому, що він у вересні 2013 року, будучи представником влади та працівником правоохоронного органу, вчинив закінчений замах на збут наркотичного засобу у місцях позбавлення волі не довівши злочин до кінця із причин, які не залежали від його волі, оскільки він не знав, що предметом злочину є неправильний (імітаційний) засіб, а указані дії відбувалися у межах негласної слідчої (розшукової) дії «контроль за вчиненням злочину». За виконання указаних дій, П.І.О. отримав неправомірну вигоду в розмірі 500 грн., а своїми діями спричинив істотну шкоду державним інтересам, підірвав авторитет та престиж центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань в особі установи виконання покарань, який є органом державної влади, створив обстановку і умови, що утруднюють виконання державною установою своїх функцій і завдань.
         Скасовуючи даний вирок в частині засудження П.І.О. за ч. 3 ст. 364 КК України, колегія суддів указала на виключення ч. 3 у ст. 364 зазначеним вище Законом України від 21.02.2014. У зв’язку із цим, та із застосуванням положень ст. 5 КК України та вимог ст. 417 КПК 2012, колегія суддів вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24.01.2014 в частині засудження П.І.О. за ч. 3 ст. 364 КК України скасувала, а кримінальне провадження в цій частині закрила на підставі п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Необхідно звернути увагу судів на те, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» від 13.05.2014 (набрав чинності із 04.06.2014) викладені у новій редакції п.п. 3 і 4 Примітки до ст. 364 КК України.
         Так, цим Законом примітка 3 викладена у такій редакції: «3. Істотною шкодою у статтях 364, 364-1, 365, 365-2 367 вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян».
         Примітка 4 викладена у такій редакції: «4. Такими наслідками у ст. 364-367 вважаються такі наслідки, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподаткований мінімум доходів громадян. Таким чином, із указаних приміток було виключене словосполучення «якщо вона (вони) полягає у завданні матеріальних збитків».
         Наведене указує на те, що починаючи із 04.06.2014 року істотна шкода та тяжкі наслідки пред’являються виключно у майновій шкоді у розмірах, визначених у відповідних примітках, а факт завдання майнової шкоди у вигляді «підриву авторитету відповідних органів», «спричинення шкоди державним інтересам», «утруднює виконання установами і організаціями своїх функцій і завдань» не утворює складу злочину, передбаченого ст. 364 КК України.
2.3 Скасування вироків у зв’язку із однобічністю або неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства/неповнотою судового розгляду.
         Як КПК 2012 так і КПК 1960 містять норми, які указують на необхідність скасування судових рішень. В даному випадку у зв’язку із неповнотою дізнання на певній стадії кримінального провадження (процесу).
         У зв’язку із особливостями КПК 1960, а саме існування такої стадії кримінального процесу як дізнання та наявність процесуальної можливості повернення справи на додаткове розслідування, зазначена підстава є широкою за своїм змістом, у порівнянні із нормою КПК 2012, яка регламентує аналогічні правовідносини.
         Відповідно до ч. 1 ст. 368 КПК 1960 однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з’ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.
         Частиною другою цієї статті визначенні випадки за наявності яких дізнання, досудове чи судове слідство в усякому разі визнається неповним і однобічним. Такими випадками є:
-         коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи;
-         коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернув справу на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд, за винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо;
-         коли необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з нових даних, встановлених при розгляді справи в апеляційному суді;
-         коли не були з’ясовані з достатньою повнотою дані про особу засудженого чи виправданого.
         По іншому дане питання врегульоване у КПК 2012. На відміну від КПК 1960, КПК 2012 підставою для скасування судового рішення є лише неповнота судового розгляду, яка полягає у тому, що під час судового розгляду залишилися недослідженими обставини, з’ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.
         Проведений аналіз указав, що протягом 2014 року із зазначених підстав було скасовано 2 вироки, ухвалені за КПК 2012 і 20 вироків постановлених за КПК 1960:
         із останніх переважна кількість скасована із направленням справи на додаткове розслідування (16 справ), що указує на наявність істотної неповноти проведеного досудового слідства;
         4 вироки були скасовані із направленням справи на новий судовий розгляд.
         Прикладом скасування вироку із направленням справи на новий судовий розгляд є вирок Вишгородського районного суду Київської області від 24.12.2013 щодо Н.Г.В., якого цим вироком було засуджено за ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 309 КК України із застосуванням ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 6 років із конфіскацією майна, яке є його особистою власністю. Н.Г.В. визнано винним у тому, що він у березні 2012 року у невстановленої слідством особи, з метою збуту придбав, перевіз громадським транспортом, а потім зберігав за місцем свого проживання з метою збуту та для власного вживання наркотичний засіб – ацетильований опій. Того ж дня, Н.Г.В. двічі збув указаний наркотичний засіб громадянам Б.В.М. та А.І.О. Того ж дня, за місцем проживання Н.Г.В. працівники міліції вилучили наркотичний засіб – опій ацетильований.
         Відповідно до вироку, після указаних подій, Н.Г.В. протягом березня – квітня 2012 року у різних місцях Київської області незаконно купував наркотичні засоби, як з метою збуту так і для власного вживання, зберігав із тією ж метою та незаконно збував громадянам за грошову винагороду. Скасовуючи указаний вирок за апеляціями захисника та засудженого, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на наявність істотної неповноти проведеного судового слідства. Так, судом не були допитані свідки обвинувачення, зокрема ті, які в межах проведення оперативних закупівель наркотичних засобів визнаних у якості покупців, інші свідки, втому числі і поняті.
         Судом першої інстанції із неналежною повнотою були з’ясовані обставини направлення наркотичних засобів для проведення експертного дослідження, оскільки об’єкти, які направлялись на експертизу, не відповідали тим, які були прийняті експертами. Належним чином не з’ясоване і питання щодо руху грошових коштів, за які Н.Г.В. були продані наркотичні засоби, оскільки після проведення оперативних закупок, у результаті обшуку за місцем проживання Н.Г.В. грошових коштів, які виділялись для проведення указаних закупок виявлено не було. Окрім того, у ході судового слідства залишилось не з’ясованим  питання про те, чому працівники правоохоронних органів проводили фіксацію злочинної діяльності Н.Г.В., в тому числі і шляхом проведення оперативних закупок протягом тривалого часу, по епізодах, які вчинялись одним по відношенню до іншого через нетривалий проміжок часу, не припиненням при цьому злочинної діяльності Н.Г.В. З’ясування цих обставин, має значення для вирішення питання про наявність провокацій до вчинення злочину із сторони працівників правоохоронних органів, оскільки від цього може залежати питання про можливість притягнення Н.Г.В. до кримінальної відповідальності. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 14.05.2014 вирок Вишгородського районного суду Київської області від 24.12.2013 щодо Н.Г.В. був скасований із направленням справи на новий судовий розгляд (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Прикладом істотної неповноти проведеного досудового слідства, яка стала підставою для повернення справи на додаткове розслідування, можливо навести справу Баришівського районного суду Київської області щодо Н.О.С. Вироком Баришівського районного суду Київської області від 13.05.2014, Н.О.С. було засуджено за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 7 років. Н.О.С. було визнано винним у тому, що він у листопаді 2011 року, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті особистих неприязних стосунків, під час сварки умисно наніс багаточисельні удари ногами та битою по голові, грудях та животу потерпілого Ш.О.М., завдавши йому тілесних ушкоджень від яких він помер на місці пригоди. Скасовуючи указаний вирок за апеляціями захисника та засудженого, колегія суддів указала на наявність істотної неповноти проведеного досудового слідства, внаслідок якої не були з’ясовані обставини, які мають важливе значення для її правильного вирішення. Як вбачається із матеріалів справи, після вчинення злочину, слідчим двічі проводився огляд місця події. При першому, який проводився у приміщенні квартири в період із 02 до 03 години, ним був зафіксований труп Ш.О.М., сліди бурого кольору на дивані. Другий огляд місця події, проводився того ж дня із 12 до 14 години. При цьому слідчим були виявленні плями бурого кольору на дверній коробці, на стіні коридору, одежі та дерев’яної бити, яка була у ванній кімнаті. Причини того, чому при першому огляді місця події, не було виявлено указані сліди ні у ході досудового, ні у ході судового слідства з’ясовано не було. Необхідність з’ясування цього питання, вбачалась із показань свідка обвинувачення С.Е.М., який був допитаний у період між указаними протоколами огляду і дав показання про те, що удари потерпілому наносив саме Н.О.С., битою, у тих місцях де потім були виявлені сліди крові. При цьому нез’ясованим виявилось питання про те, що після виявлення трупу Ш.О.М., С.Е.М також був затриманий працівниками міліції і зізнався у нанесенні Ш.О.М. тілесних ушкоджень, однак відповідні документи до матеріалів справи приєднані не були. Не з’ясованим залишилось і питання про те, чому на биті вилученій у ванні, не було виявлено будь–яких відбитків папілярних відбитків пальців рук, при тому, що на цій биті були виявлені плями бурого кольору, схожих на кров. При цьому ні слідством, ні судом не було враховано те, що свідок С.Е.М. указав на те, що биту ніби–то тримав Н.О.С. та пізніше сам свідок С.Е.М. тримав биту, а причин із яких на биті не було виявлено відбитків ні судом, ні слідством встановлено не було.
         Колегія суддів звернула увагу на те, що у ході досудового слідства не було встановлено місця нанесення потерпілому тілесних ушкоджень та механізму їх спричинення, що має важливе значення для перевірки показань як підсудного Н.О.С., так і свідків С.Е.М. і О.О.М. та вирішення питання про можливість прийняття тих чи інших показань, враховуючи, що є такими, які суперечать один одному.
         Викликав сумнів у колегії суддів і протокол відтворення обстановки та обставин події із участю свідків С.Е.М. та О.О.М. Із наведених протоколів вбачається, що вони були складені до проведення цієї слідчої дії, виготовлені за допомогою комп’ютерної техніки у надрукованому варіанті та підписані свідками на місці проведення відтворення, хоча будь–якої комп’ютерної техніки у квартирі де проводилось відтворення, виявлено не було.
         Колегія суддів також звернула увагу на те, що у ході досудового слідства також із неналежною повнотою був встановлений мотив злочину та наявність істотних суперечностей в усіх документах, на які послався орган досудового слідства. У зв’язку із цим, а також враховуючи те, що указана неповнота досудового слідства не могла бути усунута у ході судового розгляду справи, колегія суддів ухвалою від 12.11.2014 вирок скасувала, а справу повернула прокурору на додаткове розслідування (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         У інших кримінальних справах і провадженнях неповнота проведено досудового і судового слідства (судового розгляду), наслідком якої стало скасування вироків, проявилась у наступному:
         - відсутність перевірки доводів підсудного про те, що злочин був вчинений за інших обставин, не перевірка алібі підсудного та не перевірка обставин, які указують на невинуватість підсудного (вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27.05.2014 щодо Ш.С.І., засудженого за ч.1 ст. 286 КК України, скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області у справі №ІНФОРМАЦІЯ; вирок Ірпінського міського суду Київської області від 15.11.2013 щодо Б.В. О., засудженого за ч. 1 ст. 286 КК України, скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 29.01.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ);
         - у справах про службові злочини не встановлення із належною повнотою посадових обов’язків на встановлення того, чи в межах повноважень службової особи входило виконання певних дій (вирок Вишгородського районного суду Київської області від 11.12.2013 щодо Н.В.В., засудженого за ч. 1 ст. 366, ч. 4 ст. 368 КК України, Г.В.В. засудженого за ч. 1 ст. 366, ч. 4 ст. 368 КК України, Д.О.М. засудженого за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 366, ч. 5 ст. 27, ч. 4 ст. 368 КК України, скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08.04.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ; вирок Вишгородського районного суду Київської області від 02.12.2013 щодо С.В.В., засудженого за ч. 2 ст. 368, ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 27, ч. 1 ст. 369 КК України, скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 27.03.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ);
         - не встановлення із належною повнотою розміру завданої шкоди, в тому числі і коли це впливає на кваліфікацію (вирок Згурівського районного суду Київської області від 18.11.2013 щодо А.В.Л. та М.І.О., засуджених за ч. 3 ст. 185 КК України, скасований ухвалою Апеляційного суду Київської області від 03.04.2014 у справі №ІНФОРМАЦІЯ).
         Окрім того, як приклад істотної неповноти проведеного судового розгляду, необхідно навести справу щодо О.О.В. Так, вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11.09.2014, О.О.В. засуджено за ч. 2 ст. 307 КК України до покарання у виді позбавлення волі з конфіскацією майна. О.О.В. визнано винним у тому, що він у червні 2014 року двічі збув громадянину П.П.П. особливо небезпечний наркотичний засіб – ацетильований опій.
         Скасовуючи указаний вирок за апеляційними скаргами захисника та обвинуваченого, колегія суддів указала на таке: у ході судового розгляду обвинувачений указував на те, що злочин був скоєним ним внаслідок провокації, здійсненої агентом міліції під вигаданим прізвищем «П», якого він знає, як «Т». За відсутності провокації він би указаний злочин не вчинив. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ» від 23.02.2006, застосовується судами як джерело право, заява обвинуваченого про підбурювання його до вчинення злочину із сторони працівників правоохоронних органів підлягає перевірці. Відповідно до правових позицій ЄСПЛ, неодноразово висвітлених у рішеннях «Романаускас проти Литви»,«Баннікова проти Російської Федерації», «Весєлов та інші проти Російської Федерації», перевірка такої заяви є обов’язковою, навіть у випадку, коли обвинувачений визнав свою вину у вчинені злочину, обов’язок доказування факту відсутності підбурювання із сторони працівників правоохоронних органів лежить на стороні обвинувачення, для забезпечення права обвинуваченого на належну перевірку заяви обвинуваченого про підбурювання на вчинення злочину із сторони працівників правоохоронних органів є необхідне проведення допиту особи, яка проводила контрольовану закупку наркотичних засобів, вчинення декількох етапів контрольованої закупки наркотичних засобів, в тому числі і коли ці наркотичні засоби проводяться однією і тією ж особою може указувати на наявність підбурювання із сторони працівників правоохоронних органів.
         Указаних дій, судом першої інстанції у ході судового розгляду вчинено не було, що указувало на наявність істотної неповноти проведеного судового розгляду.
         У зв’язку із цим, та наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 03.12.2014 вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11.09.2014 щодо О.О.В. скасувала та призначила новий розгляд у суді першої інстанції (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
2.Скасування вироків у зв’язку із невідповідністю висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи (кримінального провадження).
         За обидвами процесуальними законами, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам справи (кримінального провадження) є підставою для скасування вироку (п. 2 ч. 1 ст. 367 КК 1960, п. 2 ч. 1 ст. 409 КПК 2012). Загальна підстава для скасування вироку обома процесуальними законами визначена фактично однаково. Так, відповідно до ч. 1 ст. 369 КПК 1960 та ч. 1 ст. 411 КПК 2012, судові рішення (в тому числі і вирок) вважається таким, який не відповідає фактичним обставинам справи (кримінального провадження) якщо:
-        висновки суду не підтверджується доказами, дослідженими під час судового розгляду;
-        суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;
-        за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші;
- висновки суду, викладенні у судовому рішенні, містять істотні суперечності.
         Обидва процесуальні документи містять перелік випадків, за наявності яких невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам справи (кримінального провадження) буде підставою для скасування вироку. Відповідно до ч. 2 ст. 369 КК 1960 та ч. 2 ст. 411 2012, вирок із підстав зазначених у цій статті підлягає скасуванню лише тоді, коли зазначена невідповідність вплинула чи могла вплинути на вирішення питання про винуватість або невинуватість обвинуваченого (винуватість засудженого чи невинуватість виправданого), на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність (кримінального закону), на визначення міри покарання. Проведений аналіз указав на те, що із підстав невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи (кримінального провадження), була скасована доволі значна кількість вироків. Так, із цієї підстави протягом 2014 року було скасовано 9 вироків постановлених за КПК 1960 та 1 вирок ухвалений за КПК 2012.
         Значною, серед указаних, є кількість скасованих виправдувальних вироків.
         Прикладом допущення невідповідності висновків суду, викладених у вироку фактичним обставинам справи, можливо навести наступні вироки:
         вироком Києво–Святошинського районного суду Київської області від 16.08.2013, З.В.О. та Г.С.О. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 13 років кожного. З.В.О. та Г.С.О. визнанні винними у тому, що коли у липні 2010 року на ґрунті особистих стосунків, діяли із метою помсти, умисно нанесли багаточисленні удари руками та ногами К.С.В. в область голови та тулубу, завдавши К.С.В. тілесних ушкоджень від яких він помер на місці події. Скасувавши цей вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, щовплинуло на застосування кримінального закону. Так, З.В.О. та Т.С.О. обвинувачувались у вчиненні умисного вбивства за попередньою змовою групою осіб, тобто у вчиненні злочину, передбаченого п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Перекваліфікувавши дії З.В.О. та Г.С.О. на ч. 1 ст. 115 КК України, суд першої інстанції указав на те, що у справі не зібрано доказів того, що указані особи діяли за попередньою змовою між собою. Проте, колегією суддів Апеляційного суду Київської області указано на те, що суд безпідставно не прийняв докази, в тому числі і показання свідків С.М.В. та К.В.В. відповідно до яких обидва засуджені діяли узгоджено між собою, спільно переслідували потерпілого, в процесі цього узгоджували між собою свої дії за допомогою мобільних телефонів, спільно наносили йому тілесні ушкодження. Сукупність доказів, які підтверджували указані обставини, указують на наявність попередньої змови на умисне вбивство потерпілого. У зв’язку із викладеним, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 19.03.2014 даний вирок скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
         Іншим прикладом можливо навести вирок Бородянського районного суду Київської області від 18.11.2013, яким Ю.Т.Є. було засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі. Цим вироком Ю.Т.Є. засуджено за те, що вона у вересні 2012 року у вечірній час доби за місцем свого проживання, під час сварки із своїми чоловіком Ю.М.В., у відповідь на її побиття умисно кухонним ножем нанесла останньому удар в передню поверхню грудної клітини з права, завдавши Ю.М.В. тяжких тілесних ушкоджень, від яких він помер на місці події. Судом першої інстанції, при цьому дії Ю.Т.Є. були перекваліфіковані з ч. 1 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України. Внаслідок того, що в діях засудженої не було встановлено наявності прямого чи непрямого умислу на вбивство чоловіка, а тілесні ушкодження були завданні у ході сварки та бійки.
         Скасовуючи цей вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на невідповідність висновків суду, викладених у вироку фактичним обставинам справи, які проявились у тому, що судом не взяті до уваги докази, які могли вплинути на вирішення питання про застосування кримінального закону. Так, судом першої інстанції не були прийняті докази, які указують на характер та локалізацію тілесних ушкоджень, характер травмуючого предмета, обставини нанесення тілесних ушкоджень.
         Судом не були прийняті показання самої засудженої про те, що конфліктна ситуація тривала близько 2-х годин, а сімейні конфлікти мали систематичний характер. Судом не наведено мотивів із яких він відкинув показання Д.Т.Є. про те, що чоловік бив її протягом двох годин, погрожуючи вбивством, удар ножем вона нанесла захищаючи своє життя та здоров’я від нападу, реалізовуючи своє право на необхідну оборону. Оскільки виявлена невідповідність висновків, викладених у вироку фактичним обставинам справи, могла вплинути на вирішення питання про застосування кримінального закону, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 27.03.2014 цей вирок скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
         Прикладом невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, яка могла вплинути на вирішення питання про невинуватість виправданого, можливо привести справу щодо П.І.Л. Так, вироком Іванківського районного суду Київської області від 16.12.2013, П.І.П. було виправдано за ч. 2 ст. 286 КК України у зв’язку із відсутністю в його діях складу злочину. П.І.Л обвинувачувався у тому, що він у вересні 2008 року у темну пору доби, керуючи автомобілем у населеному пункті, проявив неуважність, не урахував дорожню обстановку та допустив наїзд на пішохода С.Є.В., який рухався по автодорозі назустріч автомобілю під керуванням П.І.Л., внаслідок чого пішохід С.Є.В. отримав тілесні ушкодження, від яких помер на місці пригоди.
         Виправдовуючи П.І.Л., суд першої інстанції послався на те, що органом досудового слідства не зібрано доказів, які б указували на доведеність вини П.І.Л. у вчинені цього злочину. Розглянувши цю справу за апеляціями прокурора та представника потерпілого, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи. Так у ході судового розгляду П.І.Л. показав, що він у зазначеній дорожній обстановці був засліплений світлом фар зустрічного автомобіля, що призвело до наїзду на пішохода. Проте, приймаючи ці показання, як такі, які виправдовують П.І.Л., суд першої інстанції залишив поза увагою іншу частину цих показань, відповідно до яких П.І.Л., після засліплення його світлом фар зустрічного автомобіля, не вчинив будь–яких дій, а гальмувати почав лише після того, як відчув удар пішохода об машину.
         Відповідно до протоколу огляду місця події, гальмівний шлях автомобіля дійсно починався із місця наїзду на пішохода. Указані показання П.І.Л., які не були прийняті судом, указують на порушення останнім вимог ПДР України, які регламентують дії водія у випадку його засліплення. Окрім того, суд указав на порушення пішоходом С.Є.В. вимог ПДР України, визнавши їх грубими і такими, які перебувають у прямому причинному зв’язку із ДТП. Однак, доказів цього суд у вироку не навів, пославшись лише на наявність стану алкогольного сп’яніння у потерпілого.
         Оскільки зазначена невідповідність висновків суду викладених у вироку, фактичним обставинам справи, могла вплинути на вирішення питання про невинуватість виправданого, колегія суддів ухвалою від 05.03.2014 вирок Іванківського районного суду Київської області від 16.12.2013 щодо П.І.М. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Іще одним прикладом допущеної невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, що могло вплинути на вирішення питання про невинуватість виправданого, можливо навести вирок Березанського міського суду Київської області від 25.11.2013 щодо Ж.В.В. Органом досудового слідства Ж.В.В. обвинувачувався у тому, що він, працюючи лікарем ортопедом–травматологом, та обіймаючи посаду головного лікаря міської лікарні, у грудні 2009 року при надходженні на його лікування хворого з діагнозом «3-х кістковий перлом зліва зі зміщенням уламків» не передбачив, хоча міг і повинен був передбачити високий рівень розвитку тромбозу вен нижніх кінцівок та їх тяжкого ускладнення у вигляді тромбоемболії легеневої артерії у хворих із травмами кісток скелету, не призначив хворому М.Т.В. специфічну антитромбатичну терапію, не провів динамічний контроль за станом системи згортання крові, не провів дослідження системи згортання крові (коагулограма) як при надходженні хворого до лікарні, так і перед виконанням оперативного втручання, призначив хворому М.Т.В. оперативне лікування, під час якого хворий М.Т.В. внаслідок тромбоемболії легеневих артерій тромбами 3 глибоких вен лівої гомілки, що призвело до гострої серцевої-легеневої недостатності помер.
         Виправдовуючи Ж.В.В., суд першої інстанції указав на недоведеність його участі у вчиненні злочину, оскільки у ході розгляду справи не було встановлено, що у ході лікування М.Т.В. були наявні дані про наявність підстав для тромбоутворення. Окрім того, судом зазначено те, що у нормативно–правових актах МОЗ не міститься класифікації ризику розвитку тромбозу глибоких вен гомілок. Таким чином, Ж.В.В. були виконані всі вимоги щодо лікування М.Т.В., за виключенням окремих лабораторних досліджень, відсутність яких не могла вплинути на перебіг травми.
         Скасовуючи цей вирок, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на невідповідність висновків, які зробив суд у вироку, фактичним обставинам справи, яка проявилась у тому, що суд не прийняв певну частину доказів, не навівши про це будь–яких мотивів. Так, у цій справі було проведено декілька судово–медичних експертиз, щодо відповідності дій Ж.В.В. та проведеного ним лікування потерпілого вимогам МОЗ та нормативно–правовим документам, які регламентують процес лікування зазначених вище травм. Надані висновки різняться між собою і протилежні за своєю суттю: одні із них є такими, які виправдовують Ж.В.В. у вчиненні злочину, інші – такими, які викривають його у цьому злочині. Прийнявши ті висновки, які виправдовують і відкинувши ті, які викривають, суд у вироку не навів відповідних мотивів. Окрім того, суд допустив суперечності і у частині виправдування Ж.В.В. Так, Ж.В.В. обвинувачувався у вчиненні злочину, суб’єктивна сторона якого проявляється у необережності. Із змісту мотивувальної частини вироку вбачається, що суд посилався на відсутність в діях Ж.В.В. складу злочину. Проте, виправданий Ж.В.В. був у зв’язку із недоведеністю його участі у вчиненні злочину, що означає те, що злочин в дійсності було вчинено, однак його вчинив не Ж.В.В., а інша особа. Поряд із цим, судом не було враховано, що саме Ж.В.В. був лікуючим лікарем М.Т.В., призначав лікування, вчиняв необхідні дії, пов’язані із лікуванням і саме він проводив оперативне втручання. Доказів про те, що указані дії поряд із Ж.В.В., чи замість нього виконувала інша особа, матеріали справи не містили. Наведене указувало на допущені судом при постановлені вироку істотні суперечності, що є однією із ознак невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи. За наявності указаної вище невідповідності, яка могла вплинути на вирішення питання про невинуватість виправданого, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 05.02.2014 вирок Березанського міського суду Київської області від 25.11.2013 щодо Ж.В.В. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
2.5 Скасування вироків місцевих суддів із постановленням Апеляційним судом нового вироку.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 407 КПК 2012 ухвалення нового вироку у випадку скасування вироку суду першої інстанції, належить до повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги. Аналогічна норма міститься і у КПК 1960 – п. 2 ч.1 ст. 366.
Обома процесуальними документами визначений вичерпний перелік підстав для постановлення вироку.
Так, відповідно до ч.1 ст. 420 КПК 2012 суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі:
1) необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення;
3) необхідності застосування більш суворого покарання;
2) скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;
3) неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.
За змістом ст. 378 КПК 1960 апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції і постановляє свій вирок у випадках:
1) необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи збільшення обсягу обвинувачення, за умови, що засудженому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні такого злочину чи у вчиненні злочину в такому обсязі і від цього обвинувачення він захищався в суді першої інстанції;
2) необхідності застосування більш суворого покарання;
3) скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;
4) неправильного звільнення засудженого від відбуття покарання.
Апеляційним судом протягом 2014 року було скасовано 9 вироків, постановлених за КПК 1960 із постановленням у цих справах нового вироку. За КПК 2012, протягом указаного періоду було скасовано із ухваленням нового вироку 70 вироків. Тобто, всього апеляційним судом протягом указаного періоду було постановлено 79 вироків.
Із цього числа: у зв’язку із м’якістю призначеного покарання було скасовано із постановленням нового вироку 36 вироків; у зв’язку із неправильним звільненням від відбування покарання – 34 вироки; у зв’язку із необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин та збільшення обсягу обвинувачення – 2 вироки; необґрунтованих виправдувальних вироків - 7 вироків.
Загальні засади призначення покарання, викладені у ст. 65 КК України. Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
Особі, яка вчинила злочин повинно бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Як установлено проведеним аналізом суди, при призначенні покарань вимог ст. 65 КК України дотримувались не у повному обсязі, допускали наступні порушення: не у повній мірі враховували ступінь тяжкості вчиненого злочину, не у повній мірі враховували дані про особу обвинуваченого/підсудного, а саме: їх негативні характеристики, наявність непогашених та не знятих судимостей; не враховували усі обставини, які обтяжували покарання та визнавали надумані підстави, які пом’якшують покарання. В багатьох випадках при цьому застосовували положення ст. 69 КК України. Неналежне дотримання вимог матеріального закону, який регулює порядок та умови призначення покарання, а саме: ст.ст. 65, 66, 67, 69 КК України, призвело до призначення особам надмірно м’яких покарань, чи не обґрунтовано не призначалося обов’язкове додаткове покарання.
Як приклад, можливо привести вирок Ірпінського міського суду Київської області від 27.02.2013 щодо Ж.К.М., якого цим вироком засуджено за п. 4 ч.2 ст. 115 КК України до 13 років і 6 місяців позбавлення волі. Ж.К.М. було визнано винним у тому, що він у січня 2010 року, у ході сварки, яка виникла на ґрунті особистих неприязних стосунків, з метою умисного вбивства, діючи з особливою жорстокістю завдав потерпілому П.Г.П. багаточисельні удари ножем в область життєво важливих органів потерпілого, завдавши йому колото–різані порання грудей, живота та серця із розвитком кровотечі, від яких потерпілий помер. Скасовуючи цей вирок, колегія суддів указала на те, що судом першої інстанції не у повній мірі були враховані тяжкість вчиненого злочину, обставини вчинення злочину, дані про особу засудженого, які проявились у його ставленні до вчиненого злочину, негативній характеристиці, фактом систематичного зловживання алкоголем. За таких обставин, колегія суддів визнала те, що призначене Ж.К.М. покарання є м’яким, яке не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого внаслідок м’якості у зв’язку із чим вироком від 25.12.2014, вирок суду першої інстанції скасувала та постановила новий вирок, яким Ж.К.М. за п. 4 ч.2 ст. 115 КК України призначила покарання у виді позбавлення волі строком на 15 років (справа №ІНФОРМАЦІЯ).
Іншим прикладом м’якості призначеного покарання, можливо привести вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05.12.2003 щодо П.В.О., засудженого цим вироком за п. 13 ч.2 ст. 115 КК України до 13 років позбавлення волі, із застосуванням ст. 71 КК України остаточне покарання визначене у виді позбавлення волі строком на 15 років. Судом першої інстанції встановлено, що П.В.О. у липні 2013 року близько 01 години, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, перебуваючи у приватному будинку, будучи особою, яка раніше вчиняла умисне убивство, на ґрунті особистих неприязних стосунків, із метою умисного вбивства на протязі 10 хвилин наніс не менше 30 ударів потерпілому Б.О.О. руками та ногами в область голови та тулуба, від чого останній помер. Скасовуючи цей вирок за апеляційною скаргою прокурора, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на те, що суд першої інстанції при призначенні обвинуваченому покарання не врахував із достатньою повнотою тяжкість вчиненого злочину та дані про особу обвинуваченого, який раніше неодноразово судимий, останній раз у 2005 році за вбивство матері та нанесення тяжких тілесних ушкоджень батьку, будучи звільненим умовно–достроково, нове вбивство вчинив через два місяці після звільнення, коли покарання за попереднім вироком не було відбуте, злочин вчинив в стані алкогольного сп’яніння.
За таких обставин, колегія суддів Апеляційного суду Київської області визнала те, що призначене П.В.О. покарання за п.13 ч.2 ст. 115 КК України є таким, яке явно не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого внаслідок м’якості у зв’язку із чим скасувала цей вирок в частині покарання і 12.02.2014 постановила новий вирок, яким П.В.О. за п.13 ч.2 ст. 115 КК України призначила покарання у виді довічного позбавлення волі (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Як приклад м’якості призначеного покарання, можливо навести і вирок Обухівського районного суду Київської області від 10.01.2014, яким К.М.П. було засуджено за ч.3 ст. 286 КК України до 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік із застосуванням до основного покарання ст. 75 КК України. Скасовуючи цей вирок, колегія судів вказала на те, що даний вирок в частині покарання не відповідає вимогам закону, за своїм розміром є явно несправедливим внаслідок м’якості, постановлений без урахування наслідків злочину у вигляді смерті двох осіб та отримання третьою особою тяжких тяжких тілесних ушкоджень. У зв’язку із цим, Апеляційний суд Київської області вироком від 27.03.2014, вирок Обухівського районного суду Київської області від 10.01.2014 в частині покарання скасувала та ухвалила новий вирок, яким К.М.П. за ч.3 ст. 286 КК України призначила покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Іншою групою порушень, які призвели до скасування вироків місцевих судів із постановленням нового вироку є необґрунтоване звільнення обвинувачених/засуджених від покарання чи від його відбування. В основному це стосується застосування положень ст. 75 КК України. Відповідно до ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Аналіз указаної норми закону дає підстави стверджувати, що для звільнення від відбування покарання з випробуванням, необхідне засудження особи саме до тих видів покарань, які указані в ч.1 ст. 75 КК України; наявність сприятливих для особи даних про його особу, тяжкість злочину та інші сприятливі для неї обставини справи та переконання суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. Між тим, проведеним аналізом встановлено, що суди при призначенні покарання приходять до помилкових висновків про можливість виправлення засудженого без відбування ним покарання, в основному не мотивуючи свої рішення.
Як приклад, можливо навести вирок Києво–Святошинського районного суду Київської області від 05.03.2014 щодо Д.Є.С., якого цим вироком засуджено за ч. 2 ст.309 КК до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання, призначене вироком Києво-Святошинського районного суду від 11.12.2013, більш суворим, остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки. До цього покарання судом застосовані вимоги ст. 75 КК України, Д.Є.С. звільнено від відбування покарання із випробуванням та встановлено іспитовий строк в 2 роки.
Розглядаючи дану справу за апеляційною скаргою заступника прокурора Київської області, колегія суддів встановила факт неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Так, Д.Є.С. було засуджено вироком Києво–Святошинського районного суду Київської області від 11.12.2013 за ч. 1 ст. 309 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки із звільненням від відбування покарання із випробуванням на підставі ст. 75 КК України та встановленням іспитового строку тривалістю в 1 рік. Злочин, за який його засуджено вироком від 05.03.2014 був вчинений Д.Є.С. 23.12.2013, тобто після винесення вироку від 11.12.2013 і до повного відбуття ним покарання за даним вироком. За таких умов, покарання обвинуваченому повинно було призначатись за правилами ст. 71 КК України, а застосувавши ч.1 ст. 70 КК України, суд допустив неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність.
Окрім того, приймаючи рішення про звільнення обвинуваченого від відбування покарання на підставі ст. 75 КК України, суд у вироку не навів належних мотивів із яких він дійшов до висновку про можливість виправлення обвинуваченого без відбування ним покарання. Поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що Д.Є.С. раніше неодноразово судимий, новий аналогічний злочин вчинив не відбувши покарання за попереднім вироком, де він був засуджений до покарання у виді позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК України. Ця обставина указує на необхідність застосування положень ст. 71 КК України і виключає можливість повторного застосування ст. 75 КК України. У зв’язку із викладеним, колегія суддів Апеляційного суду Київської області вироком від 20.05.2014 скасувала вирок суду першої інстанції, та постановила свій вирок, яким Д.Є.С. за ч.2 ст. 309 КК України призначила покарання у виді позбавлення волі, остаточне покарання призначила відповідно до ст. 71 КК України без застосування ст. 75 КК України (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Необхідно звернути увагу на те, що застосування положень ст. 75 КК України поряд із застосуванням ст. 71 КК України, протягом 2014 року носило системний характер. Як приклад, можливо навести вирок Ірпінського міського суду Київської області від 17.03.2014 щодо Б.Р.І. (справа № ІНФОРМАЦІЯ), Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 09.04.2014 щодо Я.Я.В. (справа № ІНФОРМАЦІЯ), Славутицького міського суду Київської області від 27.11.2013 щодо А.Л.С. (справа № ІНФОРМАЦІЯ), та ряд інших вироків. У багатьох випадках, за першим вироком призначаються покарання не пов’язані із позбавленням волі до повного відбуття якого, обвинувачені вчиняли нові злочини. При цьому суди, застосовуючи у таких випадках вимоги ст.71 КК України не наводить у вироках будь–яких міркувань із яких вони дійшли до висновку про те, що виправлення підсудного можливе без відбування ним покарання.
Зустрічаються випадки коли суди, у випадку вчинення злочину під час іспитового строку, призначають за цей злочин покарання у виді штрафу і не застосовують вимоги ст. 71 КК України, помилково застосовуючи до таких випадків положення ч. 3 ст. 72 КК України про те, що основне покарання у виді штрафу при його призначенні за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню із іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.
Як приклад, можливо навести вирок Миронівського районного суду Київської області від 15.09.2014, яким Б.Г.М. раніше засудженого 09.12.2013, із змінами внесеними ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13.03.2014, за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки із застосуванням ст. 75 КК України та встановленням іспитового строку тривалістю в два роки, засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 850 грн. Постановлено вирок Миронівського районного суду Київської області від 09.12.2013 виконувати самостійно. Такий порядок призначення покарань суперечить положенням ч. 3 ст. 72 КК України, за змістом якої самостійному виконанню підлягають не вироки, а покарання, причому у випадку вчинення нового злочину до повного відбуття покарання, призначеного попереднім вироком, призначення покарань за сукупністю вироків є обов’язковим. Пленум Верховного Суду України у роз’ясненнях, викладених у п. 10 постанови Пленуму від 24.10.2003 №7 із наступними змінами «Про практику призначення судами кримінального покарання» указав на те, що « у разі засудження особи за злочин, вчинений у період іспитового строку за попереднім вироком, визначеним у порядку статей 75, 79, 104 КК, та призначення покарання, яке згідно з частиною 3 статті 72 КК  за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає, суд, незважаючи на це, має застосувати вимоги статті 71 КК і визначити за сукупністю вироків таке остаточне покарання, яке має бути більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. У такому випадку суд визначає остаточне покарання у виді сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та покарання за новим вироком, ухваливши рішення про їх самостійне виконання». Із урахуванням наведених положень закону та роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, а також враховуючи те, що застосування вимог ст. 71 КК України неминуче призведе до посилення призначеного Б.Т.М. покарання, колегія суддів Апеляційного суду Київської області 03.12.2014 скасувала вирок Миронівського районного суду Київської області від 15.09.2014 та ухвалила новий вирок, яким посилила покарання та застосувала вимоги ст. 71 КК України визначивши остаточне покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі строком на три роки і шість місяців (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Протягом 2014 року значна кількість вироків Апеляційним судом Київської області була постановлена внаслідок скасування виправдувальних вироків.
За змістом ч.4 ст. 327 КПК 1960 виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину. Аналогічна норма міститься і у КПК 2012. Відповідно до ч. 1 ст. 373 КПК 2012, виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що:
- вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;
- кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;
- в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що причинами скасування виправдувальних вироків стало те, що судді постановляючи такі вироки, не давали належного аналізу зібраним у справі доказам, приймали до уваги неналежні та недопустимі докази, надані органом досудового розслідування, із надуманих мотивів відхиляли докази, які були надані органом досудового розслідування.
У даних випадках неправильно застосовували закон про кримінальну відповідальність.
Прикладом постановлення незаконного і необґрунтованого вироку, в подальшому скасованого Апеляційним судом Київської області, можливо навести вирок Макарівського районного суду Київської області від 10.09.2013 щодо К.Є.С., якого було виправдано за ч.1 ст. 286 КК України.
Органом досудового розслідування К.Є.С. обвинувачувався у тому, що він у серпні 2012 року близько 01 години, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, керуючи мопедом та рухаючись по неосвітленій дорозі без ввімкненого світла фар, здійснив наїзд на пішохода Т.В.С., який рухався у попутному напрямку, завдавши йому середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Своїми діями К.Є.С. допустив порушення п.п. 1.5, 2.3 «б», 2.9 «а», 12.1, 12.3, 19.1 «а» ПДР України, які перебувають у прямому причинному зв’язку із ДТП на наслідками які настали. Виправдовуючи К.Є.С. судом першої інстанції було указано на недоведеність обвинувачення у вчинені зазначеного злочину.
Скасовуючи указаний вирок за апеляційною скаргою прокурора, колегія суддів встановила наступне: судом першої інстанції судовий розгляд проведений неповно, а при постановленні вироку, суд допустив невідповідність висновків викладених у вироку фактичним обставинам справи. Судом були прийнятті показання обвинуваченого про те, що проїзна частина дороги мала освітлення, світло фари горіло і погасло лише після того, як він зачепив потерпілого моторолером. При цьому, поза увагою суду залишились показання потерпілого Т.В.С., свідків Ш.В.О., НЛ.В., Н.Д.В., С.С.В. та О.А.А., які підтверджували факт наїзду обвинуваченим, який керував мопедом на потерпілого, ту обставину, що у мотоциклі дійсно не горіло світло фари та факт залишення обвинуваченим місця пригоди. Не враховані судом висновки технічної експертизи транспортного засобу, відповідно до якого на мопеді зовнішня світлова система перебувала у технічно несправному стані, технічних несправностей вузлів і агрегатів, які б призвели до пригоди і були у причинному зв’язку з її виникненням не виявлено. Судом не прийнято до уваги та не дано належної оцінки тому факту, що відповідно до висновку судово–медичної експертизи не виключається отримання потерпілим тілесних ушкоджень у спосіб, який зазначений слідчим у постанові про призначення експертизи. За наявності сукупності указаних доказів, колегія суддів прийшла до висновку про необґрунтованість та незаконність висновків суду про необхідність виправдування К.Є.С., вирок суду першої інстанції скасувала та ухвалила новий вирок, яким К.Є.С. визнала винним у вчинені злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, призначила за цей злочин покарання у виді обмеження волі без позбавлення права керування транспортними засобами та звільнила К.Є.С. від покарання із випробування на підставі ст. 75 КК України (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
Незначна кількість вироків протягом 2014 року була скасована у зв’язку із необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин.
Прикладом такого скасування є вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.04.2014 щодо Х.М.М., якого засудженого за ч.1 ст. 119 КК України до 3 років і 3 місяців позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК України, встановленням іспитового строку тривалістю в 3 роки та покладенням обов’язків, передбачених п.п. 2, 3, 4 ст. 76 КК України.
Органом досудового розслідування Х.М.М. обвинувачувався за ч. 1 ст. 115 КК України, а саме в умисному вбивстві К.В.Г. За результатами судового розгляду, суд перекваліфікував дії Х.М.М. із ч.1 ст. 115 на ч.1 ст. 119 КК України встановивши те, що указаний злочин був вчинений за наступних обставин: наприкінці березня 2013 року Х.М.М. у невстановленому місці на території Дніпровського району м. Києва придбав перероблений самопально-кульовий пістолет, придатний для проведення пострілів способом роздільного спорядження та патронами спорядженими гумовими кулями калібром 9 мм, який є вогнепальною зброєю. У серпні 2013 року Х.М.М. випробував указаний пістолет, здійснивши декілька пострілів по скляних мішенях, у зв’язку із чим був обізнаний про травмуючу дію пострілів даного пістолета, залишивши у магазині пістолету один патрон, не переміщуючи його у патронник пістолета. В період із 06.09.2013 сторонні особи, які користувались автомобілем Х.М.М., без дозволу останнього роздивляючись цей пістолет здійснили досилання патрона у патронник пістолета, привівши при цьому пістолет у стан готовий до пострілу, не повідомивши про це Х.М.М., та поклавши його у бардачок автомобіля.
08.09.2013 Х.М.М. з метою жартування над К.В.П. вирішив полякати останнього навівши на нього цей пістолет, а потім здійснити постріл поряд із ним. З метою перевірки наявності патрона в патроннику Х.М.М. відвів дуло пістолета в сторону проте постіл не відбувся. Будучи впевненим у тому, що у патроннику відсутній патрон, Х.М.М. підійшов до К.В.П., приставив пістолет до грудей останнього в область серця, не знаючи про те, що пістолет приведений у стан придатний до пострілу, не бажаючи настання суспільно–небезпечних наслідків у виді спричинення тілесних ушкоджень К.В.П. та настання смерті останнього, свідомо не припускаючи їх настання, нажав на спусковий гачок пістолета, здійснивши постріл у груди К.В.П., завдавши останньому сліпе вогнепальне поранення грудної клітини із пошкодженням внутрішніх органів в тому числі і серця, від якого К.В.П. в той же день між 01 та 02 годиною помер.
Скасовуючи указаний вирок, колегія суддів указала на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, не надання належної оцінки зібраним доказам і як наслідок, неправильну кваліфікацію дій обвинуваченого. Так, поза увагою суду першої інстанції залишились показання обвинуваченого, підтверджені ним у суді апеляційної інстанції про те, що причиною діставання пістолета із бардачку автомобіля стала образа та жартівливе обзивання його із боку К.В.П., що спростовує твердження суду про відсутність між обвинуваченим та потерпілим конфлікту, а також і мотиву вбивства. Із показань обвинуваченого, ряду свідків, висновків експерта та інших доказів, колегія суддів Апеляційного суду Київської області прийшла до висновку, що Х.М.М. достовірно знав про наявність патрона у пістолеті, про травмуючі властивості пістолета, при проведенні пострілу направив пістолет впритул до тіла потерпілого в область серця. На думку колегії суддів Апеляційного суду Київської області, указані обставини свідчать про те, що Х.М.М. усвідомлював суспільно–небезпечний характер свого діяння, передбачав настання суспільно-небезпечних наслідків і хоча не бажав, але свідомо допускав їх настання. У зв’язку із цим, колегія суддів Апеляційного суду Київської області вироком від 28.07.2014 вирок Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04.04.2014 щодо Х.М.М. скасувала, та ухвалила новий вирок, яким Х.М.М. визнала винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 115 КК України та призначила йому за цей злочин покарання у виді позбавлення волі строком на 7 років (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
3. Скасування ухвал постановлених слідчими суддями.
         На відміну від КПК 1960, КПК 2012 містить інститут «слідчого судді», тому усі ухвали про які зазначено вище були постановлені і скасовані за КПК 2012. КПК 1960 року передбачалися норми, які регламентували судовий контроль за додержанням прав та свобод громадян на стадії досудового слідства, а саме: ст.ст. 165-2, 165-3, 177, 205, 236-2, 236-6, 236-8 КПК 1960 тощо. Однак у зв’язку із тривалим часом дії КПК 2012 та проведення досудового розслідування за КПК 2012, Апеляційним судом Київської області протягом 2014 року ухвали (постанови) слідчих суддів, постановлених у відповідності до наведених норм закону не переглядались. Усі ухвали слідчих суддів, які були скасовані Апеляційним судом Київської області протягом 2014 року можливо розділити на три групи: ухвали про застосування запобіжних заходів; ухвали про застосування інших заходів забезпечення кримінального провадження; ухвали винесені в порядку розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого та прокурора.
         Перелік ухвал слідчих суддів, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку, визначений у ст. 309 КПК 2012. Особливість повноважень суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді полягає у тому, що апеляційний суд у таких випадках має право ухвалити одне із рішень: - залишити ухвалу без змін; - скасувати ухвалу і постановити нову ухвалу.
         Протягом 2014 року Апеляційним судом Київської області було скасовано 27 ухвал слідчих суддів, пов’язаних із вирішенням питань про запобіжні заходи. Із них: у 26 випадках апеляційним судом були постановлені нові ухвали і у одному випадку призначено новий розгляд.
         Характерною помилкою слідчих суддів, які призвели до скасування постановлених ними ухвал, є не визначення розміру застави у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Відповідно до ч.3 ст.183 КПК 2012, слідчий суддя при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним обов’язків, передбачених цим Кодексом.
         Частиною 4 ст.183 КПК 2012 визначений перелік випадків, коли слідчий суддя має право не визначати розмір застави. Такими випадками є:
- вчинення злочину із застосуванням насильства або погрозою його застосування;
- вчинення злочину, який спричинив загибель людини;
- коли щодо особи у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.
         За змістом указаних правових норм, визначення розміру застави, відповідно до ч.3 ст.183 КПК 2012 є обов’язком слідчого судді, а не визначення у випадках, передбачених ч.4 ст.183 КПК 2012 – правом слідчого судді.
         Між тим, проведений аналіз указав на те, що слідчі не у повній мірі дотримуються указаних вимог закону при застосуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
         Так, ухвалою слідчого судді Ірпінського міського суду від 22.09.2014 щодо Х.В.В., який підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.15, ч.3 ст.185 КК України, застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Скасовуючи цю ухвалу за апеляційною скаргою захисника, колегія суддів Апеляційного суду Київської області встановила те, що слідчим суддею безпідставно не був визначений щодо Х.В.В. розмір застави, оскільки випадки, передбачені ч.4 ст.183 КПК 2012 у цьому кримінальному провадженні були відсутні, що, відповідно до ч.3 ст.183 КПК 2012, зобов’язувало слідчого суддю визначити розмір застави. У зв’язку із цим, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 01.10.2014 ухвалу слідчого судді Ірпінського міського суду Київської області від 22.09.2014 скасувала та постановила нову, якою обрала щодо Х.В.В. запобіжний захід у вигляді взяття під варту та встановила розмір застави в розмірі 30 450 грн. (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Іншим прикладом аналогічної помилки є ухвала слідчого судді Баришівського районного суду Київської області від 09.04.2014 щодо К.Р.В., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.185 КК України, якому обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Скасовуючи цю ухвалу, колегія суддів Апеляційного суду Київської області в ухвалі від 28.04.2014 указала на безпідставне незастосування слідчим суддею вимог ч.3 ст.183 КПК 2012 у зв’язку із відсутністю випадків, передбачених ч.4 цієї статті, що стало підставою для постановлення апеляційним судом нової ухвали про застосування щодо К.Р.В. запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою із визначенням застави у розмірі 24 350 грн. (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Іншою характерною помилкою, яка допускається слідчими суддями при вирішенні питань про обрання запобіжних заходів, є необґрунтоване обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, наслідком чого стало скасування цих ухвал та постановлення апеляційним судом нових про обрання більш м’яких запобіжних заходів.
         Відповідно до ч.1 ст.183 КПК 2012, тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбачених ст.177 КПК 2012.
         Як показав проведений аналіз, слідчі судді у значній кількості випадків вимог зазначеної норми закону не дотримувались, що призвело до скасування значної кількості ухвал. Недотримання вимог цієї норми закону проявлялось у тому, що слідчі судді застосовували запобіжний захід у вигляді тримання під вартою за відсутності доведення прокурором тієї обставини, яка визначена ч.1 ст.183 КПК 2012, не мотивувавши належним чином свої висновки в ухвалах.
         Як приклад такого порушення, можливо привести ухвалу слідчого судді Сквирського районного суду Київської області від 03.10.2014, якою щодо О.А.О., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК України, обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Розглянувши апеляційну скаргу захисника на цю ухвалу, колегія суддів Апеляційного суду Київської області визнала обґрунтованими висновки слідчого судді про обґрунтованість підозри та про наявність ризиків, передбачених ст.177 КПК 2012. Поряд із цим, колегія суддів Апеляційного суду Київської області визнала те, що прокурором не було доведено обставин, визначених ч.1 ст.183 КПК 2012, що давало би підстави для обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Слідчий суддя на цю обставину уваги не звернув, та застосовуючи запобіжний захід у вигляді взяття під варту не врахував що О.А.О. має постійне місце проживання, на його утриманні перебуває двоє малолітніх дітей, що указує на міцність соціальних зв’язків підозрюваного. Він позитивно характеризується за місцем проживання, раніше не притягувався до кримінальної відповідальності. За таких обставин, колегія суддів визнала відсутність підстав для обрання виняткового запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у зв’язку із чим, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13.10.2014 ухвалу слідчого судді Сквирського районного суду Київської області від 03.10.2014 скасовано та постановлено нову ухвалу, якою обраний щодо О.А.О. запобіжний захід у вигляді домашнього арешту із забороною залишати своє місце проживання в період із 18:00 до 09:00 та покладено на нього частини обов’язків, передбачених ч.5 ст.194 КПК 2012 (провадження № ІНФОРМАЦІЯ).
         Таку ж помилку допустив слідчий суддя і при розгляді клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо Х.В.В., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.15, ч.3 ст.185 КК України, обравши щодо нього цей запобіжний захід, не визначивши всупереч вимогам ч.3 ст.183 КПК 2012 розмір застави, та не навівши будь-яких мотивів із яких він вважав за можливе не визначати цей розмір. Оскільки апеляційним судом обставини, передбачені ч.4 ст.183 КПК 2012, які давали підстави не встановлювати розмір застави не було встановлено, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 01.10.2014 ухвалу слідчого судді Ірпінського міського суду Київської області від 22.09.2014 щодо Х.В.В. скасувала та постановила нову ухвалу, якою обрала щодо нього запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, визначивши йому заставу у розмірі 30 450 грн. (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Схожими із наведеними, є помилки слідчих суддів, які проявлялись у тому, що підозрюваним, без належних підстав та без належного обґрунтування обираються інші, окрім тримання під вартою, запобіжні заходи, при наявності даних, які указували на те, що забезпечити належну процесуальну поведінку щодо підозрюваного, виконання покладених на нього обов’язків та запобігти ризикам, передбачених ст.177 КПК 2012 могли інші, більш м’які запобіжні заходи.
         Прикладом такої помилки, можливо навести ухвалу слідчого судді Ірпінського міського суду Київської області від 01.08.2014 щодо П.В.А. Органом досудового розслідування П.В.А. підозрювався у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.342 та ч.1 ст.343 КК України. Зазначеною ухвалою слідчого судді щодо П.В.А. було застосовано запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту. Дане рішення слідчий суддя мотивував тим, що П.В.А. може переховуватися від органів досудового слідства, перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином, вчинити інший злочин чи продовжити злочин, у якому він підозрюється. Скасовуючи цю ухвалу за апеляційною скаргою захисника, колегія суддів визнала обґрунтованими висновки слідчого судді про існування ризиків, передбачених ч.1 ст.177 КПК 2012. Поряд із цим, колегія суддів указала на те, що слідчим суддею не наведено будь-яких мотивів того, що саме запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, який є найбільш суворим із можливих, враховуючи дані про особу П.В.А. та злочинів у вчиненні яких він підозрюється, може забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваного та запобігти ризикам, передбачених ч.1 ст.177 КПК 2012, а більш м’які запобіжні заходи, запобігти таким спробам не в змозі.
         Так, слідчим суддею не було враховано те, що: П.В.А. підозрювався у вчиненні злочинів невеликої тяжкості; міцність соціальних зв’язків, а саме те, що він має постійне місце проживання, сім’ю, працевлаштований; репутацію підозрюваного, про що свідчать його позитивна характеристика, відсутність судимостей та те, що він є депутатом сільської ради; стан здоров’я підозрюваного, а саме те, що він має ряд захворювань, які потребують постійного лікування та лікарського нагляду. У зв’язку із викладеним, колегія суддів дійшла до висновку, що слідчим суддею не доведено мотивів необхідності застосування найбільш суворого із можливих, запобіжних заходів у зв’язку із чим, ухвалою Апеляційного суду Київської області від 07.08.2014 колегія суддів скасувала ухвалу слідчого судді Ірпінського міського суду Київської області від 01.08.2014 та постановлено нову, якою обрала щодо П.В.А. запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Непоодинокими є випадки, коли слідчі судді при наявності на те підстав, не обирали щодо підозрюваних запобіжні заходи, в тому числі і у випадках взяття під варту.
         Так, ухвалою слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 18.03.2014 відмовлено в обранні запобіжного заходу щодо К.В.М., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст.296 КК України. Це рішення слідчий суддя обґрунтував тим, що надані документи лише підтверджували певні факти, але не доводили існування обґрунтованої підозри у вчиненні злочину та факту існування ризиків, передбачених ст.177 КПК 2012.
         Скасовуючи цю ухвалу за апеляційною скаргою прокурора, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на те, що слідчим суддею безпідставно не враховані докази, які указують на обґрунтованість підозри, серед яких: протоколи огляду місця події, протоколи допиту свідків та потерпілих, протокол слідчого експерименту, протокол пред’явлення для впізнання. Колегією суддів визнана наявність ризиків того, що підозрюваний може незаконно впливати на потерпілого та перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином. У зв’язку із викладеним, колегія суддів визнала необґрунтованими висновки слідчого судді про відсутність підстав для обрання запобіжного заходу. Поряд із тим, колегія суддів визнала, що прокурором не доведено те, що інші більш м’які запобіжні заходи не зможуть забезпечити належної процесуальної поведінки підозрюваного та попередження існуючих ризиків, у зв’язку із чим, ухвалою від 25.03.2014 скасувала ухвалу слідчого судді Броварського міськрайонного суду Київської області від 18.03.2014 та постановила нову, якою К.В.М. обрала запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання із покладенням на нього частини обов’язків, передбачених ст.194 КПК 2012 (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Іншим прикладом аналогічної помилки, можливо привести ухвалу слідчого судді Баришівського міськрайонного суду Київської області від 10.09.2014 щодо П.В.Г. Так, цією ухвалою щодо П.В.Г., підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.115 КК України обрано запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання, чим було частково задоволено клопотання слідчого, який просив обрати щодо П.В.Г. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
         Колегія суддів, переглядаючи цю ухвалу за апеляційною скаргою, визнала необґрунтованими висновки слідчого судді про те, що запобігти ризикам, передбачених ч.1 ст.177 КПК 2012, які є наявними може запобіжний захід у вигляді особистого зобов’язання. Так, слідчим суддею не враховані дані про особу підозрюваного, відсутність у нього соціальних зв’язків, тяжкість та обставини вчинення злочину, тяжкість покарання, яке загрожує П.В.Г. у випадку доведення його вини. За наявності таких обставин, колегія суддів Апеляційного суду Київської області скасувала ухвалу слідчого судді Баришівського міськрайонного суду Київської області від 10.09.2014 та постановила нову ухвалу, якою обрала щодо П.В.Г. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Іншими помилками, які призвели до скасування ухвал слідчих суддів протягом 2014 року були:
         - встановлення необґрунтовано великого розміру застави при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ухвала слідчого судді Сквирського районного суду Київської області від 12.12.2014, скасована ухвалою Апеляційного суду Київської області від 30.12.2014 щодо Є.М.В. у справі № ІНФОРМАЦІЯ).
         - не підписання оригіналу ухвали слідчим суддею (ухвала слідчого судді Васильківського міськрайонного суду Київської області від 13.08.2014 щодо Д.В.П., скасована ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Київської області від 20.08.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ).
         - необґрунтоване визначення розміру застави при застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочинів із застосуванням насильства (ч.2 ст.345, ч.3 ст.296 КК України) (ухвала слідчого судді Сквирського районного суду Київської області від 08.07.2014 щодо А.М.О., скасована ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Київської області від 21.07.2014 у справі № ІНФОРМАЦІЯ).
         Серед інших ухвал слідчих суддів, які скасовувались протягом 2014 року, можливо виділити наступні:
         - про повернення скарг заявникам (52 ухвали);
         - про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження (27 ухвал);
         - про застосування заходів забезпечення кримінального провадження у вигляді тимчасового доступу до речей і документів та арешту (12 ухвал, із них: про тимчасовий доступ - 3 ухвали, про арешт - 9 ухвал);
         - про відмову у відкритті провадження за скаргою (6 ухвал);
         - про залишення скарги без розгляду (2 ухвали);
         - про відмову в задоволенні скарги на бездіяльність слідчого і прокурора (4 ухвали).
         Як вбачається із цих статистичних даних, найбільшою кількістю ухвал слідчих суддів, які були скасовані протягом 2014 року, були ухвали про повернення скарг, які подавались на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора.
         Відповідно до положень ч. 2 ст. 304 КПК 2012, такі скарги повертаються якщо:
         - скаргу подала особа, яка не має права подавати скаргу;
         - скарга не підлягає розгляду у цьому суді;
         - скарга подана після закінчення строку, передбаченого ч. 1 ст. 304 КПК 2012 (протягом 10 днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності, або в той же строк з моменту отримання копії постанови, якщо рішення слідчого чи прокурора оформляється постановою), і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або слідчий суддя за заявою особи не знайде підстав для його поновлення.
         Проведений аналіз указав на те, що слідчі судді у численних випадках, положень цієї норми закону не дотримувались.
         Так, у значній кількості випадків, слідчі судді не застосовували, неправильно застосовували та неправильно тлумачили положення закону, які регламентують строки звернення із скаргами.
         Так, відповідно до ч. 1 ст. 304 КПК 2012, скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, передбачені частиною першою статті 303 цього Кодексу, можуть бути подані особою протягом десяти днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії.
         Проте, слідчі судді в багатьох випадках не дотримувались положень закону про необхідність обчислення строків із моменту отримання копії постанови, у випадку, коли рішення слідчого чи прокурора оформлялось відповідною постановою. Характерною помилкою є те, що слідчі судді ототожнювали поняття «направлення копії постанови» та «отримання копії постанови», визначаючи початок перебігу відповідного строку із моменту направлення копії постанови, що суперечить змісту ч. 1 ст. 304 КПК 2012, не вживались при цьому будь–яких дій на встановлення моменту отримання копії.
         Як приклад, можливо привести ухвалу слідчого судді Сквирського районного суду Київської області від 15.07.2014, якою була повернута скарга Б.П.І. на постанову слідчого про закриття кримінального провадження. Своє рішення слідчий суддя мотивував тим, що оскаржувана постанова була направлена Б.П.І. 09.10.2013, а скарга ним була подана після спливу 10 денного строку із моменту направлення копії постанови.
         Скасовуючи цю ухвалу, колегія суддів указала на те, що матеріали кримінального провадження не містили даних про час отримання Б.П.І. копії постанови від 09.10.2014, а посилання Б.П.І. на те, що він копію постанови отримав 16.06.2014, матеріалами кримінального провадження не спростовується. У зв’язку із цим, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 07.08.2014 ухвалу слідчого судді від 15.07.2014 скасувала, а матеріали направила до місцевого суду для виконання вимог ст.ст. 306, 307 КПК 2012 (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Розглядаючи апеляційну скаргу П.С.М. на ухвалу слідчого судді Обухівського районного суду Київської області від 08.05.2014, якою їй була повернута скарга на постанову слідчого про закриття кримінального провадження у зв’язку із пропуском строку, встановленого ч. 1 ст. 304 КПК 2012, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на те, що в матеріалах кримінального провадження відсутні дані, які підтверджують направлення заявнику копії постанови про закриття кримінального провадження. У зв’язку із цим, висновки слідчого судді про пропуск заявником строку на подачу скарги, колегія визнала такими, які не ґрунтуються на вимогах закону у зв’язку із чим ухвалою від 28.05.2014 ухвалу слідчого судді скасовано, а матеріали повернуто до суду першої інстанції для виконання вимог ст.ст. 303- 309 КПК 2012 (справа№ ІНФОРМАЦІЯ).
         Скасовуючи ухвалу слідчого судді Переяслав–Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 23.10.2014, якою було повернуто скаргу К.А.М. на постанову слідчого про закриття кримінального провадження із мотивів відсутності підстав для поновлення строку на подачу скарги, колегія суддів Апеляційного суду Київської області указала на те, що скарга слідчим суддею, в порушення вимог ст. 306 КПК 2012, була розглянута у відсутності заявника, а питання про відсутність підстав для поновлення строків на подачу скарги було вирішене без К.А.М., чим були порушені його процесуальні права. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 06.11.2014 ухвалу слідчого судді від 23.10.2014 було скасовано, а матеріали повернуті до суду першої інстанції для виконання вимог ст.ст. 306, 307 КПК 2012 (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Іншою характерною помилкою слідчих суддів, які призводять до винесення незаконних ухвал про повернення скарг, є неправильне визначення суб’єкта оскарження.
         Частиною 1–ю ст. 303 КПК 2012 визначений перелік рішень «дій чи бездіяльність слідчого і прокурора», які підлягають оскарженню та особи, які мають право на оскарження. Значна кількість скасованих ухвал слідчих суддів із підстав порушення вимог, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 304 КПК 2012, указують на те, що слідчі судді не у повній мірі дотримуються вимог ч. 1 ст. 303 КПК 2012.
         Із підстав порушення зазначених вимог закону, Апеляційним судом Київської області була скасована значна кількість ухвал. Так, ухвалою слідчого судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 19.11.2014 скаргу ПрАТ «БПП» на бездіяльність слідчого повернуто скаржнику із мотивів подання її не уповноваженою особою, оскільки К.А.М, яка подала скаргу не мала на те, відповідних повноважень. Скасовуючи цю ухвалу, колегія суддів Апеляційного суду Київської області в ухвалі від 27.11.2014 указала на порушення слідчим суддею положень ст. 303 та ч. 2 ст. 58 КПК 2012, відповідно до яких представником юридичної особи, якої є потерпілим, може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні.
         Оскільки ПрАТ «БПП» визнана потерпілими у цьому кримінальному провадженні, а на ім’я К.А.М. ПрАТ була видана довіреність, серед інших повноважень якої вона була наділена повноваженнями представництва ПрАТ, як сторони в тому числі і кримінальному провадженні, то висновки слідчого судді про подання скарги не уповноваженою особою, та повернення цієї скарги були визнані необґрунтованими, у зв’язку із чим ця ухвала була скасована (справа № ІНФОРМАЦІЯ).
         Із аналогічних підстав Апеляційним судом Київської області були скасовані: ухвала слідчого судді Обухівського районного суду Київської області від 21.10.2014, якою ПрАТ «Піб» була повернута скарга на постанову слідчого про закриття кримінального провадження (справа № ІНФОРМАЦІЯ); ухвала слідчого судді Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20.10.2014, якою ТОВ «САУ» була повернута скарга на постанову слідчого про закриття кримінального провадження (справа № ІНФОРМАЦІЯ) та декілька інших ухвал. Основною причиною скасування цих ухвал, стало недотримання слідчими суддями положень п. 3 ч. 1 ст. 303 КПК 2012 в частині того, що постанову про закриття кримінального провадження може бути оскаржено в тому числі і особою, яка заявила про вчинений злочин (заявником) та ч. 2 ст. 58 КПК 2012, яка визнає тих, хто може бути представником юридичної особи, яка є потерпілим.
         Неврахування вимог п. 3 ч. 1 ст. 303 КПК 2012 в частині можливості оскарження постанови про закриття кримінального провадження заявником, поняття якого дане у ч. 1 ст. 60 КПК 2012, стало підставою для скасування ухвал слідчих суддів про повернення зазначених скарг, які подавались фізичними особами. Так, із цих підстав була скасована ухвала слідчого судді Обухівського районного суду Київської області від 16.10.2014 про повернення скарги Л.С.М. (справа № ІНФОРМАЦІЯ); ухвала слідчого судді Рокитнянського районного суду Київської області від 22.10.2014 про повернення скарги Б.В.І. (справа № ІНФОРМАЦІЯ); ухвала слідчого судді Києво–Святошинського районного суду Київської області від 27.11.2013 про повернення скарги З.П.П. (справа ІНФОРМАЦІЯ) та декілька інших ухвал. Як встановлено Апеляційним судом Київської області, в усіх випадках слідчі судді не враховували факт того, що скарга на постанову про закриття кримінального провадження може бути подана фізичною особою, яка звернулась із заявою або повідомленням про злочин до органу державної влади, уповноваженої розпочати досудове розслідування (заявником), мають відповідні права, передбачені ч. 2 ст. 60 КПК 2012, усі зазначенні громадяни були заявниками, а тому оскарження відповідних постанов про закриття кримінальних проваджень відноситься до їх компетенції.
Висновок:
Основними причинами, які призводять до скасування вироків та ухвал місцевих судів Київської області,можливо визначити наступні:
неналежна підготовка суддів до розгляду кримінальних справ/кримінальних проваджень та вивчення їх у ході підготовки до розгляду;
слабкі знання матеріального та процесуального права;
малий досвід роботи окремих суддів;
недосконалість окремих положень закону.
 
 
 
Заступник голови
Апеляційного суду
Київської області                                                                О.В. Ігнатюк