flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Узагальнення судової практики застосування судами законодавства, що регулює набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва (ст.331 ЦК України),а також визнання права власності в судовому порядку (ст.392 ЦК України)

 Узагальнення судової практики застосування судами законодавства, що регулює набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва (ст.331 ЦК України),а також визнання права власності в судовому порядку (ст.392 ЦК України) щодо нерухомого майна, за виключенням земельних ділянок, за 2014 рік та перше півріччя 2015 року
Узагальнення практики застосування судами Київської області законодавства, що регулює набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва (ст.331 ЦК України), а також визнання права власності в судовому порядку (ст.392 ЦК України) щодо нерухомого майна, за виключенням земельних ділянок проведено на виконання плану роботи Апеляційного суду Київської області на друге півріччя 2015 року.
Метою узагальнення є з’ясування причин помилок, що допускаються судами Київської області, а також спірних та проблемних питань застосування законодавства у вказаній категорії спорів.
З цією метою з місцевих судів Київської області витребовувалась статистична та аналітична інформація, а також цивільні справи даної категорії, розглянуті протягом 2014 року та першого півріччя 2015 року.
На вивчення до Апеляційного суду Київської області надійшло 87 цивільних справ з 19 місцевих судів. 8 місцевих судів вказали про відсутність в їхньому провадженні за звітний період вказаних цивільних справ, а саме: Баришівський, Володарський, Макарівський, Миронівський, Рокитнянський, Сквирський, Ставищенський районні суди та Славутицький міський суд.
Також при проведенні узагальнення предметом вивчення була судова практика Апеляційного суду Київської області за звітний період.
 
 Ст.ст.13, 41 Конституції України закріплюють основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності.
Основоположні принципи здійснення правомочностей власника сформульовані у ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року), що набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та є складовою її правової системи відповідно до вимог ст.9 Конституції України.
Ст.41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
 
При проведенні даного узагальнення встановлено, що суди під час  розгляду вказаних спорів застосовують наступну нормативну базу, а саме: Конституцію України, Цивільний кодекс України (далі ЦК України), Цивільний процесуальний кодекс України (далі ЦПК України), Сімейний кодекс України (далі СК України), Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 року №1952-IV, Закон України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19.06.2003 року №978-IV, Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 року №461.
Також суди під час розгляду вказаної категорії справ враховують рекомендації, викладені в постановах Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 року №11, «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на житловий будинок» від 04.10.1991 року №7, «Про судову практику у справах про спадкування» №7 від 30.05.2008 року, у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» від 30.03.2012 року №6, а також рекомендації, викладені в листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування».
 
Вивчення судової практики застосування судами Київської області ст.ст.331, 392 ЦК України показує, що суди в основному вірно вирішують вказані спори. Разом з тим узагальненням встановлено наявність у судів проблем під час застосування вказаних норм права, що призводить до скасування судових рішень судами вищих інстанцій та тривалого їх розгляду.
 
1.Аналіз статистичних даних.
Звіти, що відображають статистичні відомості про кількість справ вказаної категорії, дають лише загальну інформацію про розгляд місцевими судами Київської області та апеляційним судом Київської області спорів про право власності та інші речові права («Звіт судів першої інстанції про розгляд справ у порядку цивільного судочинства» форма 2-ц, «Звіт  апеляційної інстанції про розгляд апеляційних скарг в цивільних справах» форма 22-ц). Відповідно, у вказаних звітах не виокремлюється категорія справ про розгляд судами цивільних спорів окремо за ст.ст.331, 392 ЦК України.
Так, загалом за 2014 рік місцевими судами Київської області було розглянуто 1589 спорів про право власності та інші речові права, з них 898 спорів із задоволенням позову, 125 - із закриттям провадження, 292 - із залишенням заяви без розгляду.
За перше півріччя 2015 року місцевими судами розглянуто 632 спори про право власності та інші речові права, з них 346 - із задоволенням позову, 46 - із закриттям провадження, 111 - із залишенням заяви без розгляду.
Встановлено, що частка спорів про право власності серед усіх розглянутих протягом 2014 року місцевими судами цивільних спорів є незначною (відповідно до Звіту форма 2-ц за 2014 рік), та складає 4,85%. За перше півріччя 2015 року частка спорів про право власності становить 4,15%.
З відповідей, наданих місцевими судами, вбачається, що загалом ними розглянуто протягом 2014 року та першого півріччя 2015 року за ст.331 ЦК України незначну кількість справ та дещо більшу кількість справ – за ст.392 ЦК України. Деякі суди, про що було відмічено вище, вказали про відсутність в їхньому провадженні вказаних цивільних справ.
Статистичну інформацію про розгляд місцевими судами Київської області справ за ст.ст.331, 392 ЦК України відображено в таблицях наведених нижче.
Таблиця 1
Кількість спорів, розглянутих місцевими судами Київської області за 2014 – перше півріччя 2015 року за ст.331 ЦК України
Із них
Із задоволенням позову
Із закриттям провадження
Із залишенням заяви без розгляду
133
 
98
 
6
12
 
Таблиця 2
Кількість спорів, розглянутих місцевими судами Київської області за 2014 – перше півріччя 2015 року за ст.392 ЦК України1
Із них
Із задоволенням позову
Із закриттям провадження
Із залишенням заяви без розгляду
1131
 
872
 
47
101
 
  кількість розглянутих спорів щодо нерухомого майна, за виключенням земельних ділянок
 
Таким чином, розгляд місцевими судами справ за ст.ст.331, 392 ЦК України в сукупності складає досить значну частку та становить 56,9% від кількості цивільних спорів про право власності та інші речові права за 2014 рік та перше півріччя 2015 року. З них спори за ст.331 ЦК України становлять 5,99% від кількості цивільних спорів про право власності та інші речові права, спори за ст.392 ЦК України – 50,9%.
 
Загалом за 2014 рік апеляційним судом Київської області розглянуто 544 спори про право власності та інші речові права, з них у 305 справах залишено судове рішення суду першої інстанції без змін, у 207 справах - рішення скасовано, у 32 справах - рішення змінено.
За перше півріччя 2015 року розглянуто 220 спорів про право власності та інші речові права, з них у 113 справах залишено судове рішення суду першої інстанції без змін, у 99 справах - рішення скасовано, у 8 справах - рішення змінено.
Встановлено, що частка спорів про право власності серед усіх розглянутих протягом 2014 року цивільних спорів є незначною (відповідно до Звіту форма 22-ц за 2014 рік), та складає 12,8%. За перше півріччя 2015 року частка спорів про право власності становить 11,1%.
Статистичну інформацію розгляду справ апеляційним судом Київської області за ст.ст.331, 392 ЦК України було взято з комп’ютерної програми Д-3, а також даних Єдиного державного реєстру судових рішень та відображено в таблицях наведених нижче.
Таблиця 3
Загальна кількість спорів, розглянутих апеляційним судом Київської області за ст.331 ЦК України протягом 2014 року – першого півріччя 2015 року
Із них
Апеляційну скаргу відхилено і залишено рішення без змін
Рішення скасовано
Рішення змінено
загалом
ухвалено нове рішення по суті позовних вимог
121
72
48
48
1
 
Таблиця 4
Загальна кількість спорів, розглянутих апеляційним судом Київської області за ст.392 ЦК України протягом  2014 року – першого півріччя 2015 року2
Із них
Апеляційну скаргу відхилено і залишено рішення без змін
Рішення скасовано
Рішення змінено
загалом
ухвалено нове рішення по суті позовних вимог
72
45
27
27
-
  кількість розглянутих спорів щодо нерухомого майна, за виключенням земельних ділянок
 
Отже, апеляційним судом Київської області протягом 2014 року – першого півріччя 2015 року розглянуто незначну кількість справ за ст.ст.331, 392 ЦК України, що складає 25,3% від кількості цивільних спорів про право власності та інші речові права за вказаний період. З них спори за ст.331 ЦК України становлять 15,84% від кількості цивільних спорів про право власності та інші речові права, спори за ст.392 ЦК України – 9,42%.
 
         2. Підсудність  справ.
У ході проведеного узагальнення встановлено те, що позови у справах вказаних категорій розглядалися судами в порядку виключної підсудності, відповідно до ст.114 ЦПК України.
Правила виключної підсудності поширювалися як на позови, пов’язані з нерухомим майном – будинками, у тому числі житловими та нежитловими приміщеннями, будовами, спорудами, а також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об’єкти нерухомості, об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення.
Проблемних питань при визначенні підсудності у судів узагальненням не встановлено.
 
         3. Особливості сплати судового збору.
Ч.5 ст.119 ЦПК України передбачено, що до позовної заяви додається документ, що підтверджує сплату судового збору.
Законом України «Про судовий збір» від 08.11.2011 року закріплено розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати.
Проведеним узагальненням встановлено, що суди перевіряють дотримання позивачами вимог законодавства про сплату судового збору, а також враховують рекомендації Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені у постанові від 17.10.2014 року №10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах».
У випадках, якщо заявником не подано належних доказів сплати судового збору у встановленому законодавством порядку та розмірі або (за необхідності) документів, що підтверджують звільнення від його сплати, суди як наслідок недотримання цієї умови залишають позовну заяву без руху, а у разі, якщо документ, що підтверджує сплату судового збору (ч.5 ст.119 ЦПК України), не буде поданий у строк, установлений судом, - суди визнають заяву неподаною та повертають її позивачеві (ст.121 ЦПК України) або залишають заяву без розгляду (п.8 ч.1 ст.207 ЦПК України).
Позови про набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва, про визнання права власності на нерухоме майно – це позови майнового характеру.
При розгляді даної категорії справ суди виходять із оціночної вартості майна, суми загальних внесків у будівництво новоствореного нерухомого майна, затрат на будівельні матеріали, які є документально підтвердженими, висновку експерта вартості затрачених будівельних матеріалів.
Встановлено, що загалом у справах про право власності за ст.ст.331, 392 ЦК України застосовувалась ставка судового збору відповідно до ст.4 Закону України «Про судовий збір», що складала 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.
Ціна позову відповідно до ст.80 ЦПК України визначалася з урахуванням вартості спірного майна.
Встановлено випадки, коли позивачі на момент подачі позову встановити точну його ціну не могли та просили у своїх позовних заявах суд визначити суму судового збору.
Наприклад, як вбачається з матеріалів справи (№ Інформація) Бориспільського міськрайонного суду за позовом Д.О.М. до Д.О.П. про визнання права власності на будівельні матеріали позивач сплатив 246 грн. судового збору та просив суд визначити розмір судового збору, так як на момент подачі позовної заяви не міг точно визначити ціну позову. Також встановлено, що позивач заявив клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи, одним із питань якої було визначення дійсної вартості використаних при будівництві житлового будинку матеріалів та обладнання.
Інший приклад вбачається зі справи Яготинського районного суду (№ Інформація) за позовом К.М.А. до К.І.С. про поділ спільного майна подружжя.  Як вбачається з матеріалів справи, позивач в заяві ціни позову не вказав, сплатив судовий збір в розмірі 247 грн. 25 коп. та просив призначити у справі будівельно-технічну експертизу.
 
У вказаних справах суди на основі висновків експертиз визначали розмір судового збору відповідно до вартості майна, що підлягав доплаті.
 
Також встановлено поодинокі випадки того, що позивачі всупереч вимог ст.80 ЦПК України у майнових спорах не зазначали ціну позову, не вказували вартість спірного нерухомого майна та сплачували судовий збір за мінімальною ставкою для спорів майнового характеру.
У таких випадках суди залишали позовні заяви без руху.
Наприклад, у справі Бородянського районного суду (№ Інформація) за позовом Г.С.М. до Пилиповецької сільської ради, треті особи: Б.О.В. та інші про визнання права власності на ½ частину житлового будинку позивач сплатив судовий збір у розмірі 229 грн. 40 коп.
Ухвалою від 17.12.2013 року позовну заяву Г.С.М. залишено без руху, так як до справи не був доданий технічний паспорт, не вказана вартість спадщини, крім того, не всі особи залучені до участі в справі.
Інший приклад вбачається зі справи Ржищівського міського суду (№ Інформація) за позовом Ф.В.В. до Ф.О.М. про визнання об’єкту незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя та визначення розміру частки в спільному майні. Позивач не вказав у заяві ціни позову, сплатив судовий збір в розмірі 229 грн. 40 коп.
Ухвалою від 13.11.2013 року позовну заяву залишено без руху, так як у заяві  не було вказано ціну позову, та не було сплачено судовий збір у відповідному розмірі.
 
Проте, встановлено в поодиноких випадках, що суди не звертали увагу на вказані вище порушення сплати судового збору, та не застосовували у вказаних випадках вимоги ст.121 ЦПК України.
Прикладом цього можуть бути: справа Бориспільського міськрайонного суду (№ Інформація)за позовом Б.К.П. та інших до Київської міської ради, третя особа – реєстраційна служба ГУЮ у м. Києві про визнання права власності на нерухоме майно; справа Вишгородського районного суду (№ Інформація)за позовом Ш.Г.М. до Ш.С.М. про визнання права власності на частку майна, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя; справа Бориспільського міськрайонного суду (№ Інформація)за позовом К.В.І. до Кіровської сільської ради про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом; справа Кагарлицького районного суду (№ Інформація)за позовом Ш.А.В. до Ш.Н.О., Ш.В.А., Н.Л.Д. про визнання права власності.
 
У випадках, передбачених ст.5 Закону України «Про судовий збір» суди звільняли позивачів від сплати судового збору. Зокрема, найпоширенішими підставами звільнення позивачів від сплати судового збору були підстави, передбачені п.п.9, 10 ч.1 ст.5 вказаного Закону.
Узагальненням встановлено поодинокі випадки неправомірного стягнення судами з позивачів судового збору, не врахувавши при цьому вимог ст.5 Закону України «Про судовий збір».
Наприклад, рішенням  Ірпінського міського суду від  04.02.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом  Х.Н.В. до ТОВ «Євразіябуд трейд» про захист прав споживачів, визнання майнових прав на об'єкт фінансування, в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 17.04.2014 року вказане рішення  Ірпінського міського суду в частині стягнення судового збору в розмірі 3 654 грн. скасовано, а в решті - залишено без змін.
Як вбачається з матеріалів справи, судом першої інстанції встановлено, що позивач не набув майнових прав на об'єкт нерухомості, а тому суд  прийшов до переконання про відсутність будь-яких порушень цивільних прав та інтересів Х.Н.В. та необхідності відмови у заявлених позовних вимогах.
Апеляційний суд Київської області дійшов висновку, що суд першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, зокрема, ст.ст.15, 16, 190, 635 ЦК України, ст.ст. 10, 57-60, 212-215 ЦПК України, ухвалив законне і обґрунтоване рішення на підставі належних та допустимих доказів у справі.
Проте, суд першої інстанції не врахував того, що позивач був особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 1) і відповідно до п.10 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору при подачі позовної заяви та апеляційної скарги.
 
Також проведеним узагальненням встановлено випадок різного тлумачення судами п.7 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», що передбачає звільнення від сплати судового збору споживачів – за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав. Варто відмітити, що з 01.09.2015 року споживачі не звільняються від сплати судового збору відповідно до змін, внесених законом Верховної Ради України від 22.05.2015 року №484-VIII/484-19.
Так, рішенням Ірпінського міського суду від 29.12.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом С.Н.О. до ТОВ «Євразіябуд трейд» про захист прав споживачів, визнання майнових прав на об'єкт фінансування, відмовлено у задоволенні позову.
Стягнуто із С.Н.О. на користь держави судовий збір в розмірі 3 654,00 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність доказів того, що будинок, в якому знаходилась спірна квартира, закінчено будівництвом. Позивач не набув майнових прав на зазначений об'єкт нерухомості. Позивач не був інвестором будівництва квартири, оскільки попередній договір укладений з ТОВ «Євразіябуд трейд» не був інвестиційним договором, він лише визначав умови основного договору купівлі-продажу нерухомого майна.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат по справі, суд дійшов висновку, що оскільки позивачем подано позов майнового характеру, а майнові права визначені сторонами попереднього договору в розмірі еквівалентному 53 67 доларів США, розмір судового збору становить три розміри мінімальної заробітної плати - 3 654,00 грн.
Враховуючи, що позивачем при подачі позову до суду не було сплачено судовий збір, а в позові йому відмовлено, суд стягнув з нього на користь держави судовий збір у зазначеному вище розмірі.
Суд не взяв до уваги посилання позивача на те, що позов подано на захист прав споживача, оскільки відповідно до преамбули Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Позивач не був споживачем будь-яких товарів, робіт і послуг за попереднім договором, оскільки за таким договором сторони лише домовились в майбутньому укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна. В разі укладення такого основного договору і невиконання його продавцем позивач міг би звертатись до суду за захистом своїх прав як споживача.
Крім того, Законом України «Про захист прав споживачів» не передбачено такий спосіб захисту споживачів, як визнання за споживачем майнових прав на нерухоме майно.
Проте, рішенням апеляційного суду Київської області від 13.05.2015 року рішення Ірпінського міського суду від 29.12.2014 року в частині стягнення із С.Н.О. на користь держави судового збору у розмірі 3654,00 грн. скасовано.
В іншій частині рішення залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції помилково визначив, що позивачем подано позов майнового характеру, а майнові права визначені сторонами попереднього договору в розмірі еквівалентному 53 676 доларів США, розмір судового збору становить три розміри мінімальної заробітної плати - 3 654,00 грн.
Згідно п.7 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору звільняються споживачі - за позовами, що пов'язані з порушенням їхніх прав.
Колегія суддів взяла до уваги посилання позивача на те, що позов подано на захист прав споживача, оскільки позивач був споживачем будь-яких товарів, робіт і послуг за попереднім договором.
Відповідно до ч.3 ст.88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
Оскільки у задоволенні позову було відмовлено, за такої обставини судовий збір у розмірі 3654 грн. не підлягав компенсації.
 
У даному випадку суд апеляційної інстанції вказував про те, що заявлені позовні вимоги не мають майнового характеру, проте предметом позову у вказаній справі були майнові права на нерухоме майно, а саме квартиру. Тому відповідно до ст.80 ЦПК України ціна позову визначається вартістю майна, на що звернув увагу суд першої інстанції. Також слід вказати, що позивач не був споживачем відповідно до ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» (споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника), та не міг бути звільненим від сплати судового збору за п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Крім того, як вказував суд першої інстанції Законом України «Про захист прав споживачів» не передбачено такий спосіб захисту споживачів, як визнання за споживачем майнових прав на нерухоме майно.
 
         4. Особи, які приймають участь у розгляді справи.
Узагальненням встановлено, що суб’єктами звернення до суду (позивачами) у справах про набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва, а також про визнання права власності в судовому порядку були особи, які були власниками спірного нерухомого майна або особи, які не були власниками, проте бажали ними стати.
В основному до місцевих судів у вказаних справах зверталися фізичні особи.
Відповідачами у вказаних цивільних справах була будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.
Узагальнення показало, що відповідачами у вказаних справах були як фізичні, так і юридичні особи (підприємства, установи, організації) залежно від змісту позовних вимог.
Так, у справах про визнання права власності на спадкове нерухоме майно відповідачами в більшості випадків були сільські ради.
У справах про визнання права спільної сумісної власності сторонами, відповідно, виступали фізичні особи.
У справах про визнання права власності на новостворене нерухоме майно та об’єкти незавершеного будівництва відповідачами виступали юридичні особи.
У разі втрати правовстановлюючого документа позивач на підставі ст.392 ЦК України звертається до суду, як правило, у зв’язку з неможливістю реалізації ним свого права власності.
Узагальненням встановлено незначну кількість таких справ, відповідачами у яких були особи, які не визнавали належності на праві власності майна позивачу у зв’язку з відсутністю у нього відповідного документа, зокрема ними були фізичні особи.
 
Встановлено поодинокі випадки того, що суди, посилаючись на порушення відповідачем ст.392 ЦК України, не з’ясовували належність вказаного відповідача.
Наприклад, рішенням Броварського міськрайонного суду від 18.11.2013  року у справі (№ Інформація) за позовом  Є.В.І. до Великодимирської селищної ради Броварського району Київської області, К.Л.В., К.(Ш.) Л.В., П.Т.В., третя особа: відділ Держземагентства у Броварському районі про визнання права власності на 1/2  частину житлового будинку в порядку спадкування за законом, визнання недійсними рішень селищної ради та Державних актів на право власності на земельні ділянки,- позов Є.В.І. задоволено.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов в частині визнання права власності в порядку спадкування за законом за Є.В.І. на 1/2 частину житлового будинку, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки порушенням вимог ст.392 ЦК України.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 29.01.2014 року рішення  Броварського міськрайонного суду від   18.11. 2013  року скасовано та ухвалено нове.
В задоволені позову  відмовлено.
Апеляційний суд Київської області дійшов висновку, що при вирішенні даного спору в частині визнання права власності в порядку спадкування  за законом на будинок, суд мав виходити з того, що  закон, на який посилався позивач, пов’язував визнання права власності в разі,  якщо воно оспорюється або не визнається іншою особою права.  Разом з цим право власності позивача на будинок саме в порядку спадкування  за законом не порушено відповідачами, оскільки  у позивача наявний дублікат свідоцтва про право власності на спадщину  за законом після смерті її батька, яке ніким не оспорювалось та не було визнано недійсним.  Крім того, позивач, вважаючи, що Броварське МБТІ  не визнає право власності за  нею, не зазначила його відповідачем.
 
У якості третіх осіб до участі у розгляді вказаних справ залучалися нотаріуси, реєстраційні служби, інспекції архітектурно-будівельного контролю тощо.
 
         5. Судова практика розгляду цивільних справ про набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва (ст.331 ЦК України), визнання права власності в судовому порядку (ст.392 ЦК України) щодо нерухомого майна, за виключенням земельних ділянок.
Проведеним узагальненням встановлено, що суди в основному правильно вирішують цивільні спори у справах про набуття права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва, про визнання права власності в судовому порядку, проте виявлено випадки виникнення проблемних та спірних питань під час їх розгляду, а також неоднакового застосування ст.ст.331, 392 ЦК України.
Зокрема, виявлено, що суди в окремих випадках по-різному вирішують спори, що виникають між подружжям про поділ об’єктів незавершеного будівництва; про визнання права власності на новостворене майно; про визнання права власності в порядку спадкування.
 
Узагальненням встановлено поширення позовних вимог про визнання права власності на нерухоме майно та об’єкти незавершеного будівництва у порядку спадкування.
Право власності на майно у випадку прийняття спадщини виникає з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).
Встановлено, що у справах про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування найпоширенішою причиною звернення особи до суду є неможливість спадкоємця, який прийняв спадщину, оформити своє право на спадщину в нотаріальній конторі з причин відсутності правовстановлюючих документів на спадкове майно на ім’я спадкодавця та/або відсутності державної реєстрації нерухомого майна спадкодавцем.
Як вбачається з результатів проведеного узагальнення, суди, керуючись відповідними нормами законодавства, які діяли на час виникнення права у самого спадкодавця та на час відкриття спадщини, а також на підставі доказів у справі у більшості випадків, задовольняли позови про визнання права власності в порядку спадкування.
 
Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування.
Право власності на спадкове майно набувається шляхом отримання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (ст.1297 ЦК України).
Іншого порядку набуття права власності на спадкове майно, у тому числі й шляхом звернення до суду, цивільним законом не передбачено.
Відповідно до ст.67 Закону України "Про нотаріат" свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.
Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
У випадку відмови у задоволенні позовів про визнання права власності в порядку спадкування, суди в основному мотивували причини відмови відсутністю доказів виникнення права власності спадкодавця на відповідне нерухоме майно.
Наприклад, рішенням Бородянського районного суду від  17.11.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом  О.Л.Г., Р.Т.В. до Клавдієво-Тарасівської селищної ради про визнання права власності на спадкове майно, - у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення  про відмову у задоволенні  позову, суд виходив із положень ст.ст. 392, 1216 ЦК України  та прийшов до висновку  про те, що  позивачі  не надали   належних та допустимих  доказів  підтвердження права власності  померлого на вказаний будинок та надвірні будівлі.
Судом  встановлено, що 01 серпня 2010 року помер О.В.О.. На день смерті О.В.О.  проживав в квартирі №185, що знаходиться в будинку №7 в м. Києві  разом з  донькою  Р.Т.В. та  дружиною О.Л.Г. Після смерті  О.В.О. позивачі  із заявами про прийняття спадщини   до нотаріальної контори не зверталися.
З листа приватного нотаріуса від 26.08.2014 року вбачалося, що О.Л.Г.  було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на житловий будинок (його частину) в смт. Клавдієво-Тарасово Бородянського району після смерті О.В.О., оскільки право власності на  належну померлому частину  будинку не виникло. З акта обстеження земельної ділянки від 04.11.2014 року вбачалося, що комісією було обстежено земельну ділянку за адресою: смт. Клавдієво-Тарасово, на якій  були відсутні господарські та житлові будівлі. Дана земельна ділянка парканом не огороджена, жителі селища використовують її як стихійне сміттєзвалище.    
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 03.02.2015 року рішення Бородянського районного суду від  17.11.2014 року залишено без змін.
 
У випадках, коли право власності на житловий будинок за спадкодавцем підтверджувалось лише записом в погосподарській книзі сільської ради та тривалим фактом володіння цим майном особою, яка померла, як свідчить проведений аналіз справ, суди не завжди при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позову враховували зазначені обставини.
Наприклад, рішенням Макарівського районного суду від 17.12.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом К.М.П. до Гавронщинської сільської ради про визнання права власності на спадкове майно, в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд виходив з положень ст.ст.392, 1216-1223, 1258-1259, 1261, 1268-1269 ЦК України, постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» та прийшов до висновку про те, що позивач по справі є спадкоємцем першої черги, однак належних та допустимих доказів підтвердження права власності померлого К.П.Г. на вказане домоволодіння позивач до суду не надав.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 08.04.2014 року рішення Макарівського районного суду від 17.12.2013 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позов задоволено частково. Визнано за К.М.П. право власності на жилий будинок з господарськими будівлями у порядку спадкування.
З матеріалів справи вбачається, що спірний жилий будинок з господарськими будівлями був побудований у 1977 році.
Відповідно до положень чинного на той час ЦК України 1963 року, Вказівок до порядку ведення погосподарського обліку в сільських радах народних депутатів, затверджених Центральним  статистичним управлінням СРСР 13 квітня 1979 року за №11/5, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними  нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністра юстиції УРСР від 31 жовтня 1975 року за №45/5, підтвердженням приналежності будинку, який знаходиться у сільському населеному пункті, можуть бути відповідні довідки сільської ради, у тому числі і виписки із погосподарських книг.
З наданих по справі виписок із погосподарських книг Гавронщинської сільської ради  за 1977 - 2012 роки вбачається, що головою домогосподарства був К.П.Г.
Належність спірного будинку на праві власності спадкодавцю підтверджувалось також копією рішення Гавронщинської сільської ради від 25 вересня 2012 року за №168 щодо оформлення права власності на спірний будинок на ім’я К.П.Г., копіями технічного паспорта на будинок, копією державного акта на право власності на земельну ділянку, з якої вбачалося, що земельна ділянка, на якій розташований спірний будинок, приватизована на ім’я К.П.Г.
 
Інший приклад вбачається з рішення Обухівського районного суду від 04.03.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом   Г.В.С. до Маловільшанської сільської ради про визнання права власності в порядку спадкування, яким  в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд виходив з положень ст.ст.331, 376, 1216, 1218 ЦК України, постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» та прийшов до висновку про те, що позивач по справі був спадкоємцем першої черги, однак належних та допустимих доказів підтвердження права власності померлої Г.П.П., на вказане домоволодіння позивач до суду не надав.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 29.04.2014 року рішення Обухівського районного суду від 04.03.2014 року скасовано  та ухвалено нове рішення. Позов Г.В.С. задоволено.  
Визнано за Г.В.С.  право власності  на жилий будинок, в порядку спадкування після померлої  Г.П.П.
Колегія суддів апеляційного суду Київської області дійшла висновку, що при вирішенні спорів даної категорії судам слід керуватись законодавством, яке регулювало  виникнення права власності на жилі будинки у спадкодавців на момент закінчення будівництва будинку.
З матеріалів справи вбачається, що спірний жилий будинок з господарськими будівлями був побудований у 1930 році. Відповідно до положень чинного на той час ЦК України 1963 року, Вказівок до порядку ведення погосподарського обліку в сільських радах народних депутатів, затверджених Центральним  статистичним управлінням СРСР 13.04.1979 року за №11/5, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними  нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністра юстиції УРСР від 31.10.1975 року за №45/5, підтвердженням приналежності будинку, який знаходиться у сільському населеному пункті, можуть бути відповідні довідки сільської ради, у тому числі і виписки із погосподарських книг.
Належність спірного будинку на праві власності спадкодавиці підтверджувалось виписками із погосподарських книг Маловільшанської сільської ради, довідкою виконкому Маловільшанської сільської ради від 12.01.2014 року, копіями технічного паспорта на будинок, копією свідоцтва про  право  на спадщину за заповітом, з якого вбачалося, що земельна ділянка, на якій розташований спірний будинок,  належала на праві власності  Г.П.П.
 
Як вбачається зі змісту ст.392 ЦК України відповідачі у справі повинні оспорювати або не визнавати позовні вимоги. Проте, узагальненням встановлено випадки застосування судами ст.392 ЦК України, коли відповідачі визнавали позовні вимоги.
Наприклад, рішенням Кагарлицького районного суду від 12.12.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом О. до С. , треті особи які не заявляють самостійних вимог: Горохуватська сільська рада, Реєстраційна служба Кагарлицького районного управління юстиції про визнання права власності на спадкове майно, позов задоволено.
Визнано за О. в порядку спадкування після смерті Б. право власності на житловий будинок.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 392, ч.1 ст.1233, ч.1 ст.1269, ч.1 ст. 1270 ЦК України, ч.4 ст.174 ЦПК України та дійшов висновку про задоволення позову  у зв'язку з визнанням відповідачем позову.
Інший приклад вбачається з рішення Рокитнянського районного суду від 19.08.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом  О.  до  Бушевської сільської ради про визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, набутого у порядку спадкування,- позов задоволено.
Визнано за  О., право власності на об’єкт нерухомого майна, набутого у порядку спадкування на житловий будинок, 1970 року побудови з господарськими спорудами.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції керувався ст.ст.392, 1216, 1218, 1261 ЦК України та дійшов висновку, що позивач на підставі доданих у справі доказів був спадкоємцем за законом першої черги після смерті свого чоловіка.
З копії технічного паспорту на житловий будинок вбачалося, що в АДРЕСА_1 знаходився житловий будинок 1970 року побудови з господарськими спорудами. Позивач свої вимоги підтримала, відповідач визнав.
 
Аналіз судової практики в справах про спадкування нерухомого майна свідчить, що в поодиноких випадках судами помилково трактуються правові підстави виникнення права власності на жилі будинки у спадкодавців. Такими підставами є створення майна, придбання за договорам купівлі-продажу, дарування тощо.
Наприклад, рішенням Броварського міськрайонного суду від 05.07.2012 року у справі (№ Інформація) за позовом К.Я.Т. до Погребської сільської ради Броварського району про визнання права власності на спадкове майно, позов задоволено. Визнано за К.Я.Т. право власності на 41/100 частку зазначеного житлового будинку із господарськими будівлями та спорудами та на земельну ділянку, що належали К.М.В. на підставі договору дарування від 24.03.2011 року, у порядку спадкування за законом після смерті К.М.В., який помер 10.08.2011 року.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи  рішення  про  задоволення  позову,  суд  першої  інстанції  виходив  з  того,  що   на  час  відкриття спадщини  померлому К.М.В. на  підставі  договорів  дарування  від 24.03.2011 року  належали  на  праві  власності 41/100 частина житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд та земельна ділянка,  розташовані   за  адресою: с.Погреби Броварського району.
К.Я.Т.  був  єдиним  спадкоємцем за  законом  першої  черги, який  прийняв  спадщину.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 25.07.2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що на момент смерті спадкодавця у нього не існувало права власності на нерухоме майно, оскільки договір дарування, за яким він набув право власності на нього, не був зареєстрований, тому воно не входило до складу спадщини.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.01.2014 року рішення апеляційного суду Київської області від 25.07.2013 року   скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов висновку, що апеляційний суд, застосовуючи до спірних правовідносин ст.ст.331, 334, ч.3 ст.640 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не звернув уваги, що набуте за договором дарування майно не було новоствореним,  дійшов помилково висновку про неможливість визнання за спадкоємцем особи, яка набула права власності на нерухоме майно за належно укладеним договором дарування, права власності на нього в порядку спадкування навіть у випадку, коли право власності не було зареєстроване за померлим, в т.ч. на земельну ділянку.
Таке унеможливлювало видачу свідоцтва про право на спадщину нотаріусом, однак не позбавляло можливості визнання цього права за спадкоємцем в судовому порядку.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 25.03.2014 року рішення Броварського міськрайонного суду від 05.07.2012 року залишено без змін.
Апеляційний суд  з  врахуванням  вимог ст.ст. 328, 392, 1216, 1218, 1225, 1261 ЦК України, п. «г» ч.1 ст.81 Земельного  кодексу  України  вказав, що суд  першої  інстанції  прийшов  до  законного  і  обґрунтованого  висновку  про  наявність  правових  підстав  задоволення  позову.
 
У випадках відсутності правовстановлюючих документів у зв'язку з їх втратою, суди застосовують ст.392 ЦК України та в основному на підставі доказів у справі задовольняють вимоги спадкоємців про визнання права власності на нерухоме майно.
Встановлено поодинокі випадки неправильного застосування судами ст.392 ЦК України у справах про визнання права власності у разі втрати документа, який засвідчував право власності на нерухоме майно.
Наприклад, рішенням Бородянського районного суду від 19.12.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом М.К.П. до П.Г.А. про визнання права власності та визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, відмовлено у задоволенні позову.
Як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги обґрунтовані тим, що М.К.П. є власником 2/3 частини домоволодіння в селі Язвинка Бородянського району, на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23.04.1991 року. Однак, 18.04.2001 року нотаріальною конторою було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім’я П.Г.А. після смерті І.А.С.
Право власності на частину будинку на І.А.С. було зареєстроване на підставі рішення суду, яке згодом було скасовано судом апеляційної інстанції з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Після цього позов І.А.С. було залишено без розгляду. Таким чином, М.К.П. був єдиним власником 2/3 частин будинковолодіння. Однак, свідоцтво про право на спадщину від 23.04.1991 року позивачем втрачено. КП КОР «БТІ» повідомило М.К.П. про те, що право власності попередньо зареєстроване за І.А.С., а вищезазначене позивачем рішення суду в матеріалах інвентаризаційної справи відсутнє.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що право власності позивача на 2/3 частини будинку не було підтверджено правовстановлюючими документами.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 01.04.2014 року рішення Бородянського районного суду від 19.12.2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, на підставі якого за П.Г.А. зареєстровано право власності на 2/3 частини домоволодіння з відповідною частиною надвірних будівель, що розташоване в селі Язвинка Бородянського району.
Визнано за М.К.П. право власності на 2/3 частини домоволодіння з відповідною частиною надвірних будівель, що розташоване в селі Язвинка Бородянського району.
Апеляційний суд Київської області дійшов висновку, що відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції не звернув увагу на ту обставину, що право власності М.К.П. на 2/3 частини будинку підтверджувалося записом у технічному паспорті, виданому на ім’я Ш.П.П. Крім того, з листа КП КОР «БТІ» вбачалося, що за позивачем зареєстровано право власності на спірну частину домоволодіння на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 1-ою Київською державною нотаріальною конторою.
З матеріалів справи вбачається, що батько відповідача І.А.С. звертався до суду з позовом, зокрема, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого на ім’я М.К.П. Судовим рішенням позов було задоволено та визнано за І.А.С. право власності на 2/3 частини житлового будинку, а також здійснено реєстрацію права власності в БТІ. Однак, рішення суду, на підставі якого здійснено реєстрацію, скасовано ухвалою Апеляційного суду Київської області від 25.10.1994 року та справу направлено на новий розгляд. В результаті  ухвалою Бородянського районного суду від 31 березня 1998 року позов І.А.С. залишено без розгляду.
Таким чином, 2/3 частини житлового будинку у селі Язвинка Бородянського району, які П.Г.А. успадкувала після смерті І.А.С., останньому не належали.
 
Встановлено випадки пред’явлення позовів про визнання права власності на новостворене майно та об’єкти незавершеного будівництва в порядку спадкування.
Визнання права власності в порядку спадкування на недобудований будинок відповідно до чинного законодавства України неможливе.
Моментом виникнення права власності на новостворене нерухоме майно є державна реєстрація.
Встановлено, що суди відмовляють позивачам у задоволенні їхніх позовних заяв про визнання права власності у порядку спадкування на новостворене нерухоме майно у випадках, якщо спірне майно не було прийняте в експлуатацію, або право власності на яке у встановлений спосіб за спадкодавцем не було зареєстроване.
Наприклад, рішенням Бородянського районного суду від 23.07.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом С.О.Ю.  до Клавдієво-Тарасівської селищної ради, третя особа: приватний нотаріус Бородянського районного нотаріального округу – П.Г.Д. про визнання права власності на спадкове майно, - в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд виходив з положень ст.ст.1216-1223, 1225, 1258-1259, 1261, 1268-1270 ЦК України, та прийшов до висновку про те, що позивач по справі був спадкоємцем першої черги, однак належних та допустимих доказів підтвердження права власності померлої С.К.Д. на домоволодіння позивач до суду не надав.
Судом встановлено, що померлій С.К.Д. на праві власності на підставі договорів дарування від 17 червня 1983 року та  10 червня 1992 року належав  жилий будинок з господарськими будівлями. Рішенням виконавчого комітету Клавдієво-Тарасівської селищної ради від 29 січня 1997 року було надано дозвіл С.К.Д. побудувати новий будинок та знести старий будинок. За даними технічної інвентаризації станом на 3 вересня 2010 року старий будинок, належний померлій С.К.Д., знесений, а на земельній ділянці за вказаною адресою побудовано новий жилий будинок загальною площею 220,3 кв.м. Новий будинок 2006 року забудови не був зданий в експлуатацію, технічна документація на нього відсутня.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 02.09.2014 року рішення Бородянського районного суду від 23.07.2014 року залишено без змін.
 
Норми ст.392 ЦК України не застосовуються щодо вимог про визнання права власності на об'єкти самочинного будівництва (ч. 3 ст. 376 ЦК України), оскільки особа не є власником, а лише заявляє вимогу про встановлення права власності на об'єкт самочинного будівництва.
У випадках, коли позивач просить визнати на підставі ст.392 ЦК України право власності на нерухоме майно, що було самочинно збудоване, суди відмовляють у задоволенні вказаних позовів.
Наприклад, рішенням  Ірпінського міського суду від 07.11.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом  К.Т.Ф. до Ірпінської міської ради, третя особа – Ірпінська міська державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадкове майно, - в задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи позивача про те, що померлому 11.12.2011 року К.Ю.Ф. на праві власності належало приміщення будівлі №18-а в м. Ірпені, а технічний паспорт та акти приймання-передавання не були правовстановлюючими документами, які підтверджують право власності на нерухоме майно. 
Суд першої інстанції дійшов висновку, що на час виникнення спірних правовідносин вони регулювались ЦК УРСР в редакції 1963 року, яка взагалі не передбачала права приватної власності громадян, а передбачала лише право особистої власності громадян.
З набранням чинності ЦК України  2004 року спадкодавець  К.Ю.Ф. також не оформив спірне майно у визначеному законом порядку,  не провів  його інвентаризацію, не зареєстрував в  реєстраційних органах, однак продовжував ним користуватись  без належно оформлених документів.
З технічного  паспорту на будівлю, який був виготовлений Ірпінським БТІ 01.04.2013 року, вбачалось, що виробниче приміщення складається із чотирьох кімнат загальною площею 203,7 кв.м. і було самовільно збудованим.
Колегія суддів апеляційного суду Київської області погодилась з висновками суду першої інстанції в тому, що у спадкодавця  К.Ю.Ф. не виникло права власності на спірне майно і  його спадкоємець К.Т.Ф.  позбавлена законної можливості захистити своє право на отримання у спадщину самочинно  збудованого майна.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 11.02.2015 року рішення   Ірпінського міського суду від  07.11.2014 року  залишено без  змін.
 
Потрібно визнати правильною практику судів щодо визнання за спадкоємцем майнових прав забудовника, як таких, що входять до складу спадщини.
Наприклад, рішенням Вишгородського районного суду від 15.11.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом К.О.В. до Н.М.В., треті особи: Н.Г.В., Н.В.І., Вишгородська міська рада про визнання права власності на майно в порядку спадкування, позов К.О.В. задоволено. Визнано за К.О.В. право забудовника в порядку спадкування за законом після смерті Н.В.М., померлого 23 грудня 2010 року на 1/6 частину квартири, що знаходиться в м. Вишгороді, з правом здачі квартири в експлуатацію та отримання на її ім’я документів, що посвідчують право власності.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов К.О.В., суд першої інстанції виходив з того, що 23 грудня 2010 року помер батько сторін, після його смерті залишилося спадкове майно, яке, за виключенням квартири в м. Вишгороді, було поділено між сторонами відповідно до договору про поділ спадкового майна, посвідченого 07 липня 2011 року державним нотаріусом Іванківської державної нотаріальної контори; на квартиру свідоцтва про право власності видано не було, оскільки за життя Н.В.М. самочинно переобладнав квартиру. Оскільки спірна квартира, частка позивача в якій в порядку спадкування за законом становить 1/6, при житті померлим Н.В.М. була самочинно переобладнана і у встановленому законом порядку не була введена в експлуатацію, суд першої інстанції прийшов до висновку, що до позивача К.О.В. перейшло право забудовника (введення в експлуатацію самочинно переобладнаної квартири) на належну їй частину спадкової квартири в порядку спадкування за законом.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 11.02.2014 року рішення Вишгородського районного суду від 15.11.2013 року залишено без змін.
 
Визнання права власності на новостворене майно в якості способу захисту прав на будинки, які містять ознаки самочинного будівництва, законодавством не передбачено та суперечить нормам статей 331, 376 ЦКУкраїни.
Варто відмітити те, що суди відмовляють у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на самочинне будівництво як на новостворене майно.
Наприклад, рішенням Києво-Святошинського районного суду від 26.12.2013 року, залишеним без змін ухвалою  апеляційного суду Київської області від 31.03.2014 року, у справі (№ Інформація) за позовом Ю.А.В. до Н.С.П., треті особи - Гатненська сільська рада Києво–Святошинського району, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області, про усунення перешкод у користуванні власністю, зобов’язання вчинити певні дії, встановлення порядку користування жилим будинком та за зустрічним позовом Н.С.П. до Ю.А.В. про поділ будинку, у задоволенні позову та зустрічного позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні первісних та зустрічних позовних вимог, суди виходили з того, що встановлення конкретного порядку користування частинами будинку та горища зазначеного спірного жилого будинку було неможливим, оскільки, як встановлено судом, приміщень, які позначені в технічному паспорті, станом на 6 вересня 2004 року фактично не існувало, що підтверджувалось технічним паспортом, виготовленим на 3 січня 2009 року, а існуючі приміщення були самовільно добудованими та перебудованими і не введеними в експлуатацію належним чином.
 
Інший приклад вбачається з рішення Києво-Святошинського районного суду від 22.10.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом П.А.А. до П.В.Я. про визнання права власності, яким  у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 57, 60, 61, 63, 65, 68, 69, 70, 71  СК України, ст.ст. 331, 376 ЦК України та прийшов до висновку про те, що позовні вимоги позивача були необґрунтованими, ним не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог.
Оскільки судом першої інстанції встановлено, що спірний садовий будинок був самочинно збудованим, сторони не звертались до відповідних установ щодо введення об’єкта в експлуатацію, не подано доказів відповідності проведеного будівництва будівельним, пожежним, санітарним нормам; заявлені стороною позивача клопотання про призначення експертизи стосувалось лише варіантів поділу садового будинку в натурі, не подано відмови державних установ щодо введення об’єкта в експлуатацію, не підтверджено належними та допустимим доказами завершення будівництва саме на 100% готовності.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 16.12.2014 року рішення Києво-Святошинського районного суду від 22.10.2014 року залишено без змін.
Проведеним узагальненням встановлено поширення спорів про визнання права спільної сумісної власності та поділ об’єктів незавершеного будівництва.
Найбільшу кількість, як встановлено узагальненням, такі спори складають у разі розірвання шлюбу і необхідності поділу набутого під час шлюбу майна, зокрема, житлового будинку, будівництво якого було розпочато, але на момент вирішення спору ще не закінчене.
Нормами ч.1 ст.39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та пункту 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. № 461 встановлено прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом житлового будинку як нерухомого майна.
Ч.3 ст.331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Відтак ст.331 ЦК України не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку. Зазначений висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 19.09.2011 року за результатами розгляду заяви ТОВ «Черкасизалізобетонстрой» до ЗАТ «Будсоцсервіс», підрозділу примусового виконання рішень Головного управління юстиції у м. Києві про визнання права власності на майно (справа №3-82гс11/32/14).
Відсутність у законі норми, яка б дозволяла в судовому порядку визнавати право власності на об’єкти незавершеного будівництва, викликає чимало запитань, адже спір між суб’єктами цивільних правовідносин може виникнути і до моменту державної реєстрації.
Встановлено, що у справах про визнання права власності на недобудований житловий будинок суди відмовляють у задоволенні позовних вимог за відсутності правомірності здійснення спірної забудови, завершення його будівництва та введення в експлуатацію, так як майно, будівництво якого не завершено, яке не прийнято до експлуатації або право на яке не зареєстровано у встановленому законом порядку, не може входити до складу майна, яке підлягає поділу.
Наприклад, рішенням Бородянського районного суду від 30.10.2013 року в справі (№ Інформація) за позовом О.Л.Г. до Г.А.Я. про визнання права спільної сумісної власності подружжя та виділення часток у спільній сумісній власності подружжя, - у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з відсутності жодних доказів правомірності здійснення спірної забудови садового будинку, завершення його будівництва та введення в експлуатацію.
Так, суд першої інстанції дійшов висновку, що обставини, на які посилалася позивач про те, що в період шлюбу нею разом з відповідачем було збудовано дачний будинок, який був спільною сумісною власністю подружжя, не знайшли свого підтвердження. Зокрема з повідомлення КП КОР «Бородянське БТІ» від 16 серпня 2013 року та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на  об’єкт  нерухомого майна за вказаною позивачем адресою не реєструвалось, свідоцтво про право власності не видавалось.
Доказів протилежного суду не було надано, відповідач на належній йому земельній ділянці  здійснював будівництво садового будинку, однак без відповідного на те дозволу, тобто самовільно, і дане будівництво було не завершеним.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 10.04.2014 року  рішення Бородянського районного суду від 30.10.2013 року залишено без змін.
 
У вказаних справах позовні вимоги зводились до визнання права власності на «будівельні матеріали як об’єкт незавершеного будівництва», «на будівельні матеріали з яких складається будинковолодіння», «на майнові права на нерухомість», «на незакінчений будівництвом об’єкт» тощо.
У таких випадках необхідно використовувати термінологію, яку застосував законодавець у ст.ст.331, 876 ЦК України – «об’єкт незавершеного будівництва» або «об’єкт будівництва». Однак прямого визначення вказаних понять в Законі не міститься.
Виходячи з аналізу чинного законодавства та з урахуванням характерних ознак незавершеного будівництва, слід визнати, що об’єкт будівництва (об’єкт незавершеного будівництва) – нерухома річ особливого роду: фізичне її створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб’єктивних майнових, а також зобов’язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.
 
За результатами проведеного узагальнення виявлено, що суди під час розгляду спорів між подружжям стосовно об’єктів незавершеного будівництва:
1. Ухвалюють рішення не про визнання права власності на об’єкт незавершеного будівництва, а визнають цю нерухомість об’єктом спільної сумісної власності подружжя.
         2. Визнають право власності на частину об’єкту незавершеного будівництва за кожним із сторін та виділяють його в натурі.
         3. Визнають право на частину незавершеного будівництвом будинку за кожним із сторін, без зазначення, якого права набуває позивач і відповідач.
 
Узагальненням встановлено неоднакове застосування судами ч.3 ст.331 ЦК України, рекомендацій, наведених в п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.10.1991 року №7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» відповідно до якої,  за позовом дружини, членів сім’ї і забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали та конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин залишити його одній із сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Проблемним також є визначення судами об’єкту, щодо якого визнається право власності.
Зокрема, встановлено, що в одних випадках суди визнавали право власності за сторонами на частину незавершеного будівництвом об’єкту, в інших випадках визнавали право власності на будівельні матеріали незакінченого будівництвом будинку, або вказували, що визнання права власності на будівельні матеріали є неможливим, так як вони є невіддільними елементами будинку.
Також встановлено, що суди в одних випадках за вимогами про поділ незавершеного будівництвом об’єкту вказували, що здійснення його поділу до закінчення будівництва та прийняття в експлуатацію не передбачене жодною чинною нормою законодавства України. Проте встановлено, що в інших випадках суди здійснювали відповідний поділ.
Наведемо ряд прикладів різного тлумачення судами вказаних норм:
1. РішеннямБориспільського міськрайонного суду від 26.02.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом Б.В.В. до Б.Ю.І. про поділ незакінченого будівництвом будинку, - позовні вимоги було задоволено в повному обсязі.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Бориспільського міськрайонного суду від 15.02.2013 року за позивачем було визнано право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів і конструкцій, що були використані для будівництва житлового будинку та господарських споруд.
Відповідно до висновку судової будівельно-технічної експертизи Київського науково-дослідного інституту судових експертиз № 4890/14-43 від 26.05.2014 року поділ житлового будинку, надвірних будівель та споруд, технічно можливий з відхиленням від ідеальних часток сторін. Рішенням виконавчого комітету Бориспільської міської ради Київської області № 485 від 28 липня 2014 року Б.В.В. та Б.Ю.І. надано дозвіл на переобладнання та перепланування житлового будинку № 2-а у м. Борисполі за умови їх звернення до управління містобудування та архітектури міської ради для отримання будівельного паспорту та до інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю Київської області для введення в експлуатацію завершеного об’єкта будівництва.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що існують передбачені законом підстави для проведення поділу незавершеного будівництвом житлового будинку до прийняття його в експлуатацію.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 12.05.2015 року рішення Бориспільського міськрайонного суду від26.02.2015 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Колегія суддів дійшла висновку, що здійснення поділу незавершеного будівництвом житлового будинку до закінчення його будівництва та прийняття в експлуатацію не передбачене жодною чинною нормою законодавства України. При цьому  вважала некоректним посилання суду першої інстанції на постанову Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04.10.1991 року як на підставу для здійснення такого поділу, оскільки вказана постанова не є джерелом права в його звичайному розумінні, не може встановлювати нові норми та правила, а зміст її п.9, зважаючи на численні кардинальні зміни законодавства України, що відбулися з часу прийняття вказаної постанови, не міг вважатися актуальним на даний час.
 
2. Рішенням Макарівського районного суду від 24.10.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом С.Д.І. до С.П.О.,третя особа: ПАТ «Альфа-Банк» про поділ майна подружжя, - позов задоволено частково. Визнано право власності за С.Д.І. та С.П.О. по частині за кожним на автомобіль вартістю 62444 гривні та 60 копійок, без його реального поділу та залишено вказаний автомобіль у спільній частковій власності.
Визнано право власності за С.Д.І. та С.П.О. по частині за кожним на земельну ділянку та залишено вказану земельну ділянку у спільній частковій власності.
Визнано право власності за С.Д.І. та С.П.О. по частині за кожним на будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва об'єкту незавершеного будівництва, розташованого за адресою с. Мостище, Макарівського району, вартістю 250400 грн.
Визнано право власності за С.П.О. на йогуртницю ORIONOR-YM 01. В задоволенні решти позовних вимог – відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від03.12.2013 року рішення Макарівського районного суду від 24.10.2013 року скасовано в частині визнання за сторонами по частині за кожним на будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва об'єкту незавершеного будівництва, та ухвалено нове, яким в цій частині позовних вимог відмовлено.
В іншій частині рішення залишено без змін.
Як вбачається з матеріалів справи, судова колегія не погодилась з рішенням суду першої інстанції в частині визнання за сторонами по  частині за кожним на будівельні матеріали, оскільки як вбачалося зі звіту про незалежну оцінку житлового будинку, вказаний об’єкт незавершеного будівництва було оцінено саме як цілісний об’єкт – будинок, який незавершений будівництвом, а не як будівельні матеріали, використані при його будівництві.
Так як спірний будинок не було введено в експлуатацію, в експертному звіті оцінений як одне ціле, судова колегія дійшла висновку, що даний об’єкт може бути предметом поділу в натурі, в зв’язку з чим в цій частині позивачем обраний неправильний спосіб захисту.
Оскільки позивач не ставив питання про поділ будинку, який не прийнятий в експлуатацію, а просив поділити використані матеріали на нього, тому рішення в частині визнання за сторонами по частині за кожним на будівельні матеріали було скасовано з ухваленням нового про відмову  в задоволенні позовних вимог в цій частині.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 23.04.2014 року рішення апеляційного суду Київської області від 03.12.2013 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції на новий судовий розгляд.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні позову в частині поділу будівельних матеріалів, апеляційний суд виходив з того, що житловий будинок був одним цілим і міг бути предметом поділу в натурі, а тому вважав, що позивачем не правильно визначено спосіб захисту з огляду на положення ст.331 ЦК України.
Разом з тим, у порушення вимог ст.ст.214, 303, 316 ЦПК України питання про те, чи можна, враховуючи ступінь готовності спірного будинку, визначити окремі частини для виділу та чи технічно можливо сторонами довести  це будівництво до кінця, апеляційний  суд не вирішив.
У порушення обов'язку, передбаченого ст.10 ЦПК України, у межах апеляційного розгляду справи не роз'яснив сторонам  право на звернення до суду із клопотанням про проведення експертизи з метою з'ясування ступеня готовності спірного будинку та можливості його поділу в натурі чи визнання за кожним із сторін права на будівельні матеріали.
Рішенням апеляційного суду Київської області від16.12.2014 року рішення Макарівського районного суду від 24.10.2013 року скасовано в частині визнання за С.П.О. права власності на йогуртницю, відмови в задоволенні позовних вимог та стягнення судових витрат та ухвалено в цій частині нове рішення.
Визнано за С.П.О. право власності на йогуртницю, стягнувши із С.П.О. на користь С.Д.І. вартість частини йогуртниці в сумі 74,50 грн. Стягнуто із С.П.О.  на користь С.Д.І.  40000 грн.
В решті позову С.Д.І. відмовлено.
В іншій частині рішення Макарівського районного суду від 24.10.2013 року залишено без змін.
 
3. Рішенням Ірпінського міського суду від 29.05.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом Р.Р.М. до Р.Л.О. про поділ спільного майна подружжя, зустрічним позовом Р.Л.О. до Р.Р.М. про розподіл спільного майна подружжя, - позовні вимоги Р.Р.М. до Р.Л.О. та зустрічний позов Р.Л.О. до Р.Р.М. задоволено частково. В порядку розподілу спільного майна подружжя визнано за Р.Р.М. право власності на: 50/100 частин земельної ділянки для ведення садівництва; 50/100 частин незакінченого будівництвом житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, загальною вартістю 512061,00 грн.; земельну ділянку загальною площею 0,15 га за адресою: смт. Гостомель;будівельні матеріали та конструкції, якізнаходяться на земельній ділянці за адресою: смт. Гостомель, вартістю - 127 554,00 грн.
В порядку розподілу спільного майна подружжя визнано за Р.Л.О. право власності на: 50/100 частин земельної ділянки для ведення садівництва; 50/100 частин незакінченого будівництвом житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, загальною вартістю 512 061,00 грн.; житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: м. Ірпінь, загальною ринковою вартістю - 589 273,00 гри; рухоме майно, що знаходиться в житловому будинку за адресою: м. Ірпінь, вартістю 53 375,30 грн.
В решті позову Р.Р.М. та зустрічного позову Р.Л.О. відмовлено.
Стягнуто із Р.Л.О. на користь Р.Р.М. 23 527,08 грн., як різницю вартості часток у спільному майні.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, в порядку поділу спільного майна подружжя, дійшов висновку про неможливість поділу в натурі земельної ділянки для ведення садівництва за адресою: м. Київ, та розташованого на ній незакінченого будівництвом житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами з тих підстав, що сторонами не надано суду докази про таку можливість поділу.
Крім того, суд вважав за доцільне відійти від рівності сторін в праві власності на спільне майно, враховуючи ту обставину, що позивач в недостатній кількості сплачував аліменти на утримання неповнолітньої доньки.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 18.08.2014 року рішення   Ірпінського міського суду від 29.05.2014 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Позов  Р.Р.М. про розподіл спільного майна подружжя задоволено частково.
Зустрічний позов Р.Л.О. про розподіл спільного майна подружжя задоволено частково.
Визнано спільним майном подружжя: земельну ділянку з цільовим призначенням  для ведення садівництва за адресою: м. Київ; будівельні матеріали і конструкції  незакінченого будівництвом будинку за адресою: м. Київ; земельну ділянку за адресою: смт. Гостомель; будівельні матеріали та конструкції, які знаходяться на земельній ділянці за адресою: смт. Гостомель; житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: м. Ірпінь; рухоме побутове майно, що знаходиться в будинку в м. Ірпінь; грошові кошти  від реалізації Р.Р.М.  автомобіля Тойота Авалон в сумі 198450,00  грн.; грошові кошти – вартість майна в ТОВ «АльянсРолл-Хаус» в сумі 40000,00 грн.
Визнано за Р.Р.М. та Р.Л.О. право власності на спільне майно подружжя в рівних частках, а саме по 1/2  частині за кожним.
В порядку розподілу спільного майна подружжя виділено Р.Р.М. в особисту власність наступне майно: земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення садівництва, за адресою: м. Київ; будівельні матеріали і конструкції  незакінченого будівництвом будинку за адресою: м. Київ, вартістю 374 825, 00 грн.; грошові кошти – вартість майна в ТОВ «АльянсРолл-Хаус» в сумі 40000,00 грн.
В порядку розподілу спільного майна  подружжя виділено та передано в особисту власність Р.Л.О. наступне майно: житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: м. Ірпінь, вартістю 307  764,00 грн.; рухоме побутове майно, що знаходиться в будинку в м. Ірпінь, перелік та вартість якого за погодженням сторін визначена у загальній сумі 53000,00 грн.; земельну ділянку, за адресою: смт. Гостомель, загальною вартістю 320025,00 грн.; будівельні матеріали та конструкції, які знаходяться на земельній ділянці за адресою: смт. Гостомель, вартістю 127554,00 грн.
В порядку компенсації вартості ідеальної частини майна подружжя стягнуто з Р.Л.О. на користь Р.Р.М. 24861,00 грн.
У задоволені інших вимог позивачів за основним та зустрічним позовом відмовлено.
Колегія суддів апеляційного суду Київської області дійшла висновку про те, що не можна вважати обґрунтованим висновок суду, щодо здійснення поділу незакінченого будівництвом будинку з господарськими  будівлями та спорудами за адресою м. Київ, оскільки вказаний будинок не прийнятий в експлуатацію і не зареєстрований у встановленому законом порядку, а тому в силу ч.3 ст.331 ЦК України сторони вважаються власниками матеріалів, обладнання конструкцій, що були використані в процесі створення майна.
Крім того, визнаючи за позивачем за зустрічним позовом право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, які розташовані за адресою м. Ірпінь, суд врахував не тільки вартість житлового будинку (307 764 грн.), а й вартість неприватизованої земельної ділянки (281509 грн.), яку не можна вважати спільною сумісною власністю подружжя.
Невірним був висновок суду про те, що підставою для відхилення від рівності сторін в праві власності на спільне майно було те, що відповідач за зустрічним позовом Р.Р.М. у недостатній кількості сплачував аліменти, оскільки розмір аліментів, які сплачувалися на користь Р.Л.О. на утримання доньки, визначений рішенням Ірпінського міського суду від 06.04.2012 р. Будь-які дані, що остання зверталася з відповідними вимогами до батька дитини щодо збільшення розміру аліментів, матеріали справи не містили, докази у відповідності до положень ст.57-60 ЦПК України щодо необхідності лікування дитини у спеціальних медичних та профілактичних закладах  позивачка за зустрічним позовом не надала.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.12.2014 року рішення апеляційного суду Київської області від 18.08.2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегією суддів ВССУ зазначено, що суд апеляційної інстанції безпідставно визнав право власності Р.Р.М. на будівельні матеріали і конструкції незакінченого будівництвом будинку за адресою: м. Київ, а за Р.Л.О. - будівельні матеріали і конструкції, що знаходяться на земельній ділянці за адресою: смт. Гостомель, адже не звернув уваги на те, що визнання права власності на будівельні матеріали та конструкції як на окремі від незавершеного будівництва речі є неможливим, так як будучи використаними в процесі створення майна, вони стають невіддільними від нього і не можуть бути індивідуалізованими.
Також апеляційний суд дійшов неправильного висновку щодо залишення у власності Р.Р.М. майна ТОВ «Альянс Ролл Хаус» вартістю 40 тис. грн., при цьому не зваживши на те, що Р.Р.М. та Р.Л.О. були його учасниками та внесли до статутного фонду цього товариства по 20 тис. грн.
Визнавши право власності Р.Р.М. на 198 450 грн., отримані ним від реалізації автомобіля Тойота Авалон, суд апеляційної інстанції не з'ясував наявності у нього зазначених грошових коштів на час розгляду справи та не звернув уваги на те, що у разі, коли при розгляді вимоги  про  поділ  спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Апеляційний суд при ухваленні рішення належним чином не обґрунтував висновок про відсутність підстав для відступу від засад рівності часток подружжя з огляду на те, що дочка, яка проживала з матір'ю, перебувала на диспансерному обліку з діагнозом бронхіальна астма.
Враховуючи викладене, апеляційний суд належним чином не визначився зі складом майна, наявним на час розгляду справи, яке підлягало поділу, у повній мірі не врахував інтереси сторін при поділі майна і не з'ясував можливості відступу від засад рівності часток подружжя.
 
4. РішеннямРжищівського міського суду від 26.12.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом Ф.В.В. до Ф.О.М. про визнання об’єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю подружжя та визначення розміру часток в спільному майні, позов задоволено. Визнано будівлю, що розташована по вул. П. у м. Ржищів, об'єктом незавершеного будівництва.
Визнано об'єкт незавершеного будівництва, що розташований по вул. П. у м. Ржищів, спільною сумісною власністю Ф.В.В. та Ф.О.М.
Визначено розмір часток в спільному майні Ф.В.В. та Ф.О.М., а саме: об'єкті незавершеного будівництва, розташованого по вул. П. у м. Ржищів, по 1/2 частині кожному.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов, суд першої інстанції  виходив із доведеності факту набуття у власність сторонами за час шлюбу вказаного об'єкту  незавершеного будівництва.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 16.04.2015 року рішення Ржищівського міського суду від 26.12.2014 року скасовано та ухвалено нове рішення.
Відмовлено в задоволенні позову.
Колегія суддів апеляційного суду Київської області вказала, що висновок суду першої інстанції суперечив вимогам ч.3  ст. 331 ЦК України.
Як вбачається з матеріалів справи, право власності на об'єкт незавершеного будівництва, який розташований по вул. П. у м. Ржищів, не було зареєстроване у встановленому законом порядку, а відтак  право власності на нього не виникло, у сторін виникло право власності лише на  матеріали, обладнання тощо, які були використані  в процесі цього будівництва .
За таких обставин, відсутні правові підстави для визнання спірного об'єкта незавершеного будівництва  спільною сумісною власністю  і визнання за сторонами права власності на його частину.
Разом з тим, позивач не ставив питання про визнання права власності на будівельні матеріали, які були використані в процесі створення  спірного об'єкту незавершеного будівництва, а правові підстави для визнання об'єкту незавершеного будівництва власністю – відсутні.
 
Варто відмітити правильною судову практику визнання об’єктом права спільної сумісної власності подружжя незакінченого будівництвом будинку. Зазначене підтверджується правовим висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 20.06.2012 року справа № 6-56цс12.
Наприклад, рішенням Обухівського районного суду від 24.07.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом П.В.І. до П.Д.Д. про визнання незавершеного будівництвом будинку об'єктом спільної сумісної власності подружжя, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 07.10.2014 року, - позов задоволено частково. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності подружжя П.В.І. та П.Д.Д. усі конструктивні елементи, будівельні та оздоблювальні матеріали й обладнання, які були використані в процесі будівництва жилого будинку з надвірними спорудами, що розташований в садовому товаристві «Мрія».
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, за час шлюбу П.В.І. та П.Д.Д. здійснено будівництво двоповерхового жилого будинку мансардного типу та літнього будинку для відпочинку, встановлено огорожу та ворота, благоустроєно земельну ділянку у садовому товаристві «Мрія».
Згідно з висновком будівельно-технічного експертного дослідження від 02.08.2012 року готовність об'єкту незавершеного будівництва складала 99,99%, вартість  будівельних матеріалів, інженерних комунікацій та обладнання, використаного під час будівництва та інфраструктури становила 1 504 493 грн., вартість будівельних робіт, без врахування матеріалів, становила 988 501 грн., загальна вартість будівництва становила 2 492 994 грн.
Таким чином суд, установивши, що будівництво спірного жилого будинку було розпочато та здійснювалося під час офіційно зареєстрованого шлюбу, проте на час вирішення даного спору не було завершено будівництвом,  дійшов висновку про те, що спільним сумісним майном сторін є використані у процесі здійснення будівництва конструктивні елементи, будівельні та оздоблювальні матеріали й обладнання.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача грошової компенсації за частку у спільному спірному майні, суд виходив з положень ст.71 СК України, ст.365 ЦК України та прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення даної частини позовних вимог.
 
Проведеним узагальненням встановлено збільшення кількості спорів щодо майнових прав на об’єкти незавершеного будівництва, у зв’язку з чим виникають питання стосовно майнових прав як об’єкта права власності. В одних випадках фізичні особи просять суд визнати за ними право власності на проінвестоване ними майно – вже збудований об’єкт нерухомості, який прийнятий до експлуатації, проте на який з тих чи інших підстав не отримані правовстановлюючі документи. В інших випадках просять визнати майнові права на проінвестований, але недобудований об’єкт.
При розгляді справ зазначеної категорії слід враховувати, що до майнових прав належить, зокрема, право вимоги, що виникає з приводу володіння, користування та розпорядження майном, право вчиняти дії щодо оформлення права власності на майно.
У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 січня 2013 р. у справі № 6-168цс12 зроблено висновок, що майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об’єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Відповідно до пункту 5 статті 7 та статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктом і результатом інвестицій (об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права).
У статті 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» вказано, що об'єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально - побутового призначення в об'єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.
Отже, якщо будинок інвестора ще не добудований, визнати право на нього можна як на частину в об'єкті інвестування. Звичайно, визнання прав на будинок як об'єкт інвестування не наділяє інвестора правомочностями власника, але закріплення таких прав у судовому порядку - перший крок до визнання права власності, якщо нерухомість згодом буде здана в експлуатацію.
Наприклад, рішенням Броварського міськрайонного суду від 26.03.2015 року у справі (№ Інформація) за позовом Х.Г.Б. до ТОВ «Т-Фактор» про визнання майнового права на частку в об'єкті незавершеного будівництва Позов задоволено.
Визнано майнові права на частку в об'єкті незавершеного будівництва у розмірі проінвестованої однокімнатної квартири.    Визнано за Х.Г.Б. майнове (речове) право на отримання в натурі об'єкта інвестування однокімнатної квартири.
Як вбачається з матеріалів справи, та встановлено судом, позивач Х.Г.Б. уклала з Орендним підприємством «Броварипромжитлобуд» договір №16 про пайову участь у будівництві житлового будинку.
Позивач виконала умови договору щодо оплати вартості квартири у повному обсязі.
Оскільки позивачем Х.Г.Б. були виконані умови договору, укладеного між нею та TOB «Т-Фактор» “Про участь у спільному будівництві житлового будинку в м. Бровари по вул.Ч.” перед ТОВ “Т-Фактор”, а останнім виконані не були, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
 
Узагальненням встановлено поодинокі випадки неоднакового застосування судами однієї й тієї самої норми права -  ст.392 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Наприклад, рішенням Ірпінського  міського суду від 12.05.2010 року у справі (№ Інформація) за позовом Х.Т.М. до ТОВ “Ріелторі Плюс” про визнання права власності на об’єкт нерухомого майна, позов задоволено.
Визнано за Х.Т.М. та припинено ТОВ «Ріелторі плюс»   право власності на нежитлові приміщення, що знаходяться в м. Буча.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 14.10.2013 року рішення Ірпінського  міського суду від 12.05.2010 року залишено без змін.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 01 вересня 2008 року між сторонами було укладено договір про фінансування будівництва, відповідно до умов якого позивач фінансував будівництво частини торгівельного комплексу на третьому поверсі будинку № 66-а у м. Буча, а відповідач зобов’язувався побудувати та передати позивачу об’єкт фінансування, сприяти у оформленні права власності на нього.
Х.Т.М. сплатила 100 % вартості об’єкту фінансування,  а ТОВ «Ріелторі Плюс» відповідно до акту прийому передачі передав їй збудований об’єкт інвестування – нежитлове приміщення у торговому центрі «Буча-Пассаж» загальною площею, що знаходився в будинку № 66-а у м. Буча.
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, на підставі свідоцтва про право власності від 23.10.2008 року за ТОВ «Ріелторі плюс» зареєстровано право власності на торгівельний центр № 66-а у м. Буча.
Отже, наведені обставини свідчили, що порушуючи умови договору фінансування будівництва, відповідач ухилився від оформлення на позивача права власності на квартиру, не зважаючи  на завершення будівництва та введення в експлуатацію будинку, у якому знаходилася спірна нерухомість.
Разом з тим позивач виконала умови договору та сплатила на користь відповідача всієї вартості спірної нерухомості, тобто згідно з п.2.3 договору фінансування  будівництва, укладеного між сторонами, стала власником майнових прав на об’єкт фінансування.
Розпорядження цими правами  відповідачем, який вчинив  дії щодо набуття права власності на увесь об’єкт будівництва, в тому числі і на частину майна, стовідсотково профінансовану позивачем, порушувало права позивача як власника майнових прав на спірні нежитлові приміщення.
Інший приклад вбачається з рішення Ірпінського міського суду від 27.10.2009 року у справі (№ Інформація) за позовом Г.В.В. до ТОВ "Ріелторі Плюс" про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна, припинення права власності, відповідно до якого постановлено визнати за Г.В.В. право власності: на нежитлові приміщення № 103 - 18,7 кв.м., № 104 - 2,2 кв.м., № 105 – 2,1 кв.м., що знаходяться в м. Буча, як на відокремлений об'єкт права власності № 10; на нежитлове приміщення № 106, що знаходиться в м. Буча, як на відокремлений об'єкт права власності № 11; на нежитлове приміщення № 121, що знаходиться в м. Буча, як на відокремлений об'єкт права власності № 12.
Припинено право власності ТОВ «Ріелторі Плюс» на зазначені нежитлові приміщення № 103, 104, 105, 106, 121, що знаходяться в м. Буча.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 28.11.2013 року вказане рішення залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.04.2014 року ухвалу апеляційного суду Київської області від 28.11.2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач сплатив відповідачеві повну вартість фінансування будівництва нежитлових приміщень, тому у нього виникло право власності на них після завершення будівництва, у зв’язку з чим припинено право власності на ці приміщення ТОВ «Ріелторі Плюс».
З урахуванням умов укладеного між сторонами договору та підписання акту прийому передачі об’єкта інвестування, а також відповідно до рішення виконкому Бучанської міської ради від 18 листопада 2008 року, позивач мав оформити право власності на спірне майно.
Відповідно до вимог ст.392 ЦК України не можна набути право власності на новостворену річ.  Згідно вимог вказаної норми закону з позовом про визнання права власності може звернутися тільки власник такого майна, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який посвідчує його право власності. Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «Ріелторі Плюс» вважається таким, що повністю виконало свої зобов’язання за договором з моменту підписання Г.В.В. акту приймання – передачі об’єкту фінансування.
Той факт, що Г.В.В. не оформив право власності в установленому порядку на об’єкт фінансування, не було підставою для визнання права власності за ним з підстав, передбачених   ст.392 ЦК України.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 28.05.2014 року рішення Ірпінського міського суду від 27.10.2009 року скасовано, ухвалено нове рішення. У задоволенні позову відмовлено.
Верховний Суд України у постанові від 18.02.2015 року справа №6-244цс14 виклав правову позицію, відповідно до якої ч.1 ст.328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.
За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.
На час укладення сторонами договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 року              № 978-IV та «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року № 1560-XII.
Ні зазначеними нормами, ні нормою статті 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об’єкт нерухомості на підставі судового рішення.
Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкту до експлуатації визначено зазначеними нормами.
Враховуючи, що забудовник відповідно до умов договору інвестування передав за актом позивачці нежитлові приміщення та звернувся до виконавчого комітету із заявою про оформлення права власності за інвесторами, а виконавчий комітет ухвалив рішення про оформлення права власності за інвесторами, висновок суду про необхідність захисту прав  позивачки шляхом визнання за нею права власності на новостворене майно на підставі статті 392 ЦК України не можна визнати обґрунтованим.
 Таким чином, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивачка набула права власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
 
Проведеним узагальненням встановлено проблемною судову практику застосування судами норм матеріального права, зокрема ст.ст.331, 392 ЦК України у серії цивільних справ Ірпінського міського суду за позовами фізичних осіб до ТОВ «Аверс-Сіті».
Так, встановлено, що в одних випадках суд відмовляє у визнанні за позивачем права власності на об’єкт нерухомості, коли позивачем не доведено наявність в нього права власності на вказаний об’єкт у зв’язку з тим, що таке право не зареєстроване в порядку ст.331 ЦК України.
Наприклад, рішенням Ірпінського міського суду від 25.12.2013 року у цивільній справі (№ Інформація) за позовом Р.Н.С. до ТОВ «Аверс-Сіті» про визнання права власності на нерухоме майно, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою апеляційного суду Київської області від 20.11.2014 року вказане судове рішення залишено без змін.
Ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2015 року ухвалу апеляційного суду Київської області від 20.11.2014 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з того, що до суду не надано доказів на підтвердження факту здійснення покупцем 100% оплати вартості майнових прав на зазначену у договорі квартиру, а також отримання ТОВ «Аверс-Сіті» правовстановлюючих документів на об'єкт нерухомості. Крім того, апеляційний суд як на підставу відмови у позові послався на те, що за договором купівлі-продажу майнових прав від 15 жовтня 2010 року позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно, окрім того, Р.Н.С. було порушено порядок отримання пакету документів, необхідних для оформлення права власності на об'єкт нерухомості.
Проте, встановлено, що у матеріалах справи була в наявності довідка ТОВ «Аверс-Сіті» від 15 жовтня 2010 року про відсутність заборгованості Б.О.М. за договором купівлі-продажу майнових прав від 15 жовтня 2010 року та підтвердження факту повної оплати. Також суд першої інстанції не звернув уваги на те, що рішенням виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради Київської області від 22 вересня 2011 року доручено КП «Ірпінське БТІ» оформити та видати ТОВ «Аверс-Сіті» поквартирно свідоцтва про право власності на квартири введеного в експлуатацію будинку.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 22.04.2015 року рішення Ірпінського міського суду від 25.12.2013 року залишено без змін.
Як вбачається з матеріалів справи, на обґрунтування позовних вимог, позивач посилалася на те, що відповідно до договору купівлі-продажу майнових прав та договору відступлення права вимоги вона у повному обсязі виконала свої зобов’язання та не мала заборгованості перед відповідачем, проте, незважаючи на те, що будинок, складовою частиною якого є спірна квартира, було введено в експлуатацію, однак відповідач ухилявся від передачі їй права власності на спірну квартиру з відповідною технічною документацією.
Захист майнових прав на новостворене майно, прийняте в експлуатацію та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку визначеному законодавством.
У порушення норм матеріального і процесуального права та  ч.1 ст.61 ЦПК України позивачка не довела, а матеріали справи не містять даних щодо наявності у неї права власності на спірну квартиру, зареєстроване у відповідності до ст.331 ЦК України, яке не визнано або оспорене відповідачем.
Отже, звернення позивача з даним позовом, на думку колегії суддів було передчасним, оскільки вона не набула права власності на спірну квартиру у порядку, встановленому ч.2 ст.331 ЦК України та ч.3 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а відтак, відповідач не міг оспорити або не визнати права власності, яке вона на момент звернення до суду не мала.
 
Інший приклад вбачається з рішення Ірпінського міського суду від 27.01.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом Ю.Д.Ю. до ТОВ «Аверс-Сіті», третя особа – Б.О.М., про визнання права власності на квартиру та зобов'язання вчинити дії, відповідно до якого позов задоволено. Визнано за Ю.Д.Ю. право власності на квартиру. Зобов'язано відповідача передати позивачу належним чином засвідчений акт введення будинку в експлуатацію, довідку про присвоєння адреси та технічний паспорт на квартиру.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 17.04.2014 року рішення Ірпінського міського суду від 27.01.2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ТОВ «Аверс-Сіті» у порушення умов договору купівлі-продажу не виконало свої зобов'язання щодо оформлення права власності на спірну квартиру. Оскільки Б.О.М. відповідно до ст.7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» проінвестував будівництво спірної квартири, то позивач на підставі договору про відступлення права вимоги має право володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктом інвестицій.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із того, що позивач не довів свого права власності на спірну квартиру, оскільки надана довідка про відсутність заборгованості Б.О.М. за договором купівлі-продажу майнових прав від 6 грудня 2010 року у порушення п. 4.4 цього договору не підписана директором ТОВ «Аверс-Сіті».
Апеляційний суд також дійшов висновку, що спірні правовідносини не регулювались Законом України «Про інвестиційну діяльність», тому позивач на підставі договору про відступлення права вимоги не мав права володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктом та результатом інвестицій.
У п.1.4 договору купівлі-продажу майнових прав, укладеного між ТОВ «Аверс-Сіті» та Б.О.М., під майновими правами розуміються всі права на об'єкт нерухомості після введення об'єкта капітального будівництва в експлуатацію та оформлення відповідних правовстановлюючих документів.
Крім того, позов не підлягав задоволенню з огляду і на те, що вказаним договором позивач набув право на набуття права власності на нерухоме майно, а не саме право власності.
Ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.10.2014 року рішення апеляційного суду Київської області від 17.04.2014 року залишено без змін.
 
Проте, в інших випадках суд посилається на те, що на підставі ст.ст.331, 392 ЦК України можна визнати за позивачем право власності на об’єкт нерухомості ще до отримання документів, які посвідчують це право.
Наприклад, заочним рішенням Ірпінського міського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 20.01.2014 року у справі (№ Інформація) за позовом К.В.М. до ТОВ «Аверс-Сіті» про визнання права власності, позов задоволено повністю.
Ухвалою ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.06.2014 року заочне рішення Ірпінського міського суду від 20.08.2013 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 20.01.2014 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.
Як вбачається з матеріалів справи, суди виходили з того, що ТОВ «Аверс-Сіті» в порушення умов договору купівлі-продажу не виконало зобов'язання щодо оформлення права власності на спірну квартиру та передачу її позивачу. Оскільки Б.О.М.  проінвестував будівництво квартири, то ця квартира, як об'єкт та результат інвестицій, була його власністю. Враховуючи, що відповідач не визнавав права позивача на спірну квартиру, суд дійшов висновку про задоволення позову.
Колегія суддів ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що визнання права власності на квартиру за позивачем було передчасним, оскільки фактично судам необхідно було визначитися із характером спірних правовідносин, що виникли між сторонами, які права позивача порушені зі сторони ТОВ «Аверс-Сіті» на підставі договору купівлі-продажу майнових прав, які умови договору були порушені  ТОВ «Аверс-Сіті» та чи відповідала вимога позивача про визнання права власності на квартиру тому способу захисту порушених прав, порушення яких допустило ТОВ «Аверс-Сіті».
Крім цього, колегія суддів виходила із того, що у порушення вимог  ст.ст.58-60 ЦПК України, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не долучив усі необхідні документи для розгляду цивільної справи.
Рішенням Ірпінського міського суду від 22.09.2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 05.02.2015 року  рішення Ірпінського міського суду від 22.09.2014 року скасовано і ухвалено нове рішення.
Позов задоволено частково. Визнано за К.В.М. право власності на квартиру № 53  в селищі Коцюбинське.
В іншій частині позову відмовлено.
Як вбачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що позивачка не надала доказів виникнення у неї права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку і реєстрації за нею права власності на спірне майно. При цьому суд виходив з того, що позов про визнання права власності згідно ст.392 ЦК України, якою позивачка обґрунтовувала порушення свого права, міг подати власник майна, а не особа, яка володіла майновими правами на спірне майно.
Крім того, суд послався на ненадання позивачкою доказів порушення її прав з боку відповідача.
Колегія суддів апеляційного суду Київської області дійшла висновку, що захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі ст.392 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок зробив Верховний Суд України 12.11.2014 року при розгляді справи № 6-129 цс 14, предметом якої був спір про визнання права власності на житло за позовом особи до ТОВ «Аверс-сіті». При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив правовий висновок, відповідно до якого захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі ст.392 ЦК України. При цьому рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права.
При вирішенні даного спору судом залишено поза увагою, що позивачка не могла реалізувати належні їй майнові права шляхом отримання у власність спірної квартири, оскільки право власності на цю квартиру після прийняття будинку до експлуатації вже оформлене на забудовника - відповідача ТОВ «Аверс-сіті» на підставі рішення виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради № 270 від 22 вересня 2011 року «Про оформлення та видачу ТОВ «Аверс-Сіті» свідоцтв на право власності на об’єкти нерухомого майна за адресою: смт.Коцюбинське.
Крім того, відмовляючи у позові, суд не врахував, що ТОВ «Аверс-сіті» заперечував проти визнання права власності на квартиру за позивачкою, що у свою чергу свідчило про необхідність захисту її прав.
Суд апеляційної інстанції вказав, що вимоги в частині зобов’язання ТОВ «Аверс-Сіті» передати позивачці технічну документацію (технічний паспорт) на спірну квартиру задоволенню не підлягали з огляду на те, що обов'язок передати технічний паспорт  на квартиру відсутній і згідно п.3.3 договору купівлі-продажу майнових прав від 22 серпня 2010 року оформлення права власності на об’єкт нерухомості здійснюється покупцем самостійно за власний рахунок.
Також колегія суддів виходила з того, що визнання права власності на квартиру за позивачкою надає їй право самостійно звернутися до БТІ для отримання технічного паспорта на своє ім'я.
 
Інший приклад вбачається з рішення Ірпінського міського суду від 29.07.2013 року у справі (№ Інформація) за позовом Є.О.Г. до ТОВ «Аверс-Сіті» про визнання права власності, яким в позові Є.О.Є. відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 17.09.2013 року рішення Ірпінського міського суду від 29.07.2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.
Визнано за Є.О.Г. право власності на об’єкти нерухомості, а саме квартири № № 132, 116, 406, 431, 433, що знаходяться у будинку № 26 корп. 1 в смт. Коцюбинське, та квартиру № 1, що знаходиться у будинку № 26 корп. 2 в смт. Коцюбинське.
Зобов’язано ТОВ «Аверс-Сіті» передати Є.О.Г. технічну документацію (технічні паспорти) на квартири № 132, 116, 406, 431, 433, що знаходяться у будинку № 26 корп. 1 в смт. Коцюбинське, та квартиру № 1, що знаходиться у будинку № 26 корп. 2 в смт. Коцюбинське.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано доказів того, що у нього виникло право власності на квартири №  132, 116, 406, 431, 443 у будинку № 26 корп. 1, № 26 корп. 2, смт. Коцюбинське, і це право зареєстроване у порядку, встановленому ст.331 ЦК України. Також позивачем не надано доказів втрати ним документа, який засвідчував його право власності на спірні квартири. Оскільки позивач не був власником зазначених квартир, суд не вправі визнавати за ним право власності за ст.392 ЦК України.
Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції, не врахувавши вимоги позивача щодо захисту свого права, яке не визнавалось, а саме право власності на квартири, дійшов передчасного висновку про визнання їх такими, що не підлягають судовому захисту.
Відповідач ТОВ «Аверс-Сіті» у порушення умов договору купівлі-продажу не виконав своїх зобов’язань щодо підписання актів та передачі документів на квартири.
Оскільки Є.О.Г. проінвестував будівництво відповідно до ст.7 Закону України «Про інвестиційну діяльність», позивач на підставі договору купівлі-продажу майнових прав мав право володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів України, тобто об’єкти та результати інвестицій були власністю інвестора.
Вказана справа судами касаційної інстанції розглядалась неодноразово. Так, ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 
19.03.2014 року рішення апеляційного суду Київської області від 17.09.2013 року скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.
Постановою Верховного Суду України від 12.11.2014 року зазначену ухвалу суду касаційної інстанції скасовано та направлено справу на новий касаційний розгляд.  
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11.02.2015 року вказане рішення апеляційного суду залишено без змін.
Постановою Верховного Суду України від 24.06.2015 року рішення апеляційного суду Київської області від 17.09.2013 року й ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 
11.02.2015 року скасовано, рішення Ірпінського міського суду від 29.07.2013 року залишено в силі.
Як вбачається з матеріалів справи, Верховний Суд України вказав, що суд першої інстанції встановив, що в позивача не виникло право власності на спірні квартири. За змістом пункту 1.4 договорів купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно.
Суд першої інстанції також визначив, що решту позовних вимог, крім вимоги про визнання права власності, направлено на захист прав позивача як власника квартир, а не на захист права, порушеного невиконанням зобов'язання за договорами.
Відповідно до частини першої статті 11, підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України та враховуючи, що позивач у позовній заяві вимог про зобов'язання підписати акти прийому-передачі не заявляв, а документи, необхідні для оформлення права власності на об'єкти нерухомості, відповідно до порядку, передбаченого Законами та умовами договорів про купівлю-продаж майнових прав, повинні бути передані позивачу після підписання зазначених актів, то судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій, які неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, було скасовано і залишено в силі рішення суду першої інстанції.
 
Отже, питання неоднакового застосування судами норм ст.ст.331, 392 ЦК України вирішив Верховний Суд України, надавши правовий висновок в постанові від 12.11.2014 року №6-129цс14, яким передбачено, що відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
 Новостворене нерухоме майно стає об’єктом цивільних правовідносин з моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації або державної реєстрації без урахування того, яким суб’єктом правовідносин здійснено такі дії та на якого суб’єкта цивільних правовідносин або сторону договору зареєстроване новостворене майно.
Захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі ст.392 ЦК України.
При цьому рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права.
 
Результати проведеного узагальнення свідчать, щосудами Київської області в основному правильно застосовуються ст.ст.331, 392 ЦК України.  
Проте аналіз вказаної судової практики дає змогу зробити висновок про наявність неоднакового вирішення судами спорів, що виникають між подружжям про поділ об’єктів незавершеного будівництва, про визнання права власності на новостворене майно, про визнання права власності в порядку спадкування.
 
 
Суддя Апеляційного суду
Київської області                                                                     Т.Ц. Кашперська
 
 
Аналіз підготовлено суддею Кашперською Т.Ц., провідним спеціалістом відділу судової статистики та узагальнення судової практики Криворучко І.В.