Узагальнення судової практики застосування місцевими судами Київської області строків позовної давності у спорах, що виникають з договірних правовідносин за 2014 рік та І півріччя 2015 року
На виконання п.14 плану Апеляційного суду Київської області на ІІ півріччя 2015 року проведено аналіз судової практики застосування місцевими судами Київської області строків позовної давності у спорах, що виникають з договірних правовідносин за 2014 рік та І півріччя 2015року.
Метою зазначеного узагальнення є вивчення судової практики, що виникають при застосуванні норм матеріального та процесуального права при розгляді даної категорії справ, аналіз причин помилок, що допускається судами у справах даної категорії.
У зв’язку з цим до місцевих судів області направлені запити щодо необхідності направлення до Апеляційного суду справи даної категорії.
Місцевими судами Київської області було надіслано для проведення узагальнення 65 справи.
При проведенні узагальнення опрацьовано і вивчено вище зазначені цивільні справи, рішення місцевих судів та Апеляційного суду за 2014 рік - І півріччя 2015 рік.
Проводячи узагальнення, слід зазначити, що законодавством, яке регулює застосування позовної давності у спорах даної категорії є: Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду по розгляду цивільних і кримінальних справ №7 від 07.02.2014р. внесені зміни і доповнення у постанову Пленуму № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., постанови Верховного Суду України по справі №6-20цс14 від 19.03.2014р., № 6-14цс 14 від 19.03.2014р, № 6-116 цс 13, тощо.
Позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК).
Значення інституту позовної давності пояснюється низкою причин. Насамперед, обмеження строку для розгляду спору полегшує надання доказів, підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини. Крім того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їхніми учасниками. Нарешті, позовна давність стимулює активність учасників цивільного обігу в здійсненні прав і виконанні обов'язків.
З урахуванням значення цього інституту позовна давність встановлена безпосередньо законом і може змінюватися угодою сторін лише у бік збільшення, але не скорочення. Про збільшення строків позовної давності сторони повинні укласти договір, для якого передбачається проста письмова форма (ст. 259 ЦК).
Позовна давність поділяється на 2 види: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність становить 3 роки (ст. 257 ЦК) і застосовується до всіх позовів, окрім тих, для яких законодавцем встановлені спеціальні правила.
Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих вимог. Вона може бути порівняно із загальною позовною давністю: 1) скороченою; 2) подовженою.
1) Скорочена спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:
- про стягнення неустойки (штрафу, пені);
- про спростування недостовірної інформації, вміщеної у засобах масової інформації. (У цьому разі позовна давність обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про таке вміщення);
- про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК);
- у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК);
- про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК);
- у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК);
- про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК).
2) Подовжена спеціальна позовна давність, у свою чергу, може бути 2 різновидів: а) 5 років; б) 10 років.
Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.
Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.
Оскільки позовна давність є видом строків, при її обчисленні використовуються загальні правила ст.ст. 253-255 ЦК. Правило про обчислення позовної давності сформульоване у ч. 2 ст. 260 ЦК як імперативне. Тобто, порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.
Оскільки і загальна, і спеціальна позовна давність обчислюються роками, то при їх обчисленні використовуються відповідні правила (ст. 254 ЦК). Позовна давність спливає у відповідні місяць та число останнього року строку о 24 годині. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону в місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день. Якщо закінчення позовної давності припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. Крім того, письмові заяви (позовні заяви та ін.) та повідомлення, здані до установ зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно (ст. 255 ЦК).
За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня виникнення права на позов, тобто коли особа дізналася або мала дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК). Наприклад, повернувшись додому з роботи, особа виявляє нестачу речей. З цього моменту вона дізнається про порушення її права власності. Можлива також ситуація, коли існує припущення (презумпція) щодо того, що особа дізналася про порушення права, навіть якщо сам потерпілий не звернув на це уваги. Так, якщо гроші були позичені на 2 місяці і не повернуті до закінчення цього строку, припускається, що кредитор дізнався про порушення свого права на наступний день після закінчення строку договору, хоч би сам він і забув про існування боргу.
Крім того, для окремих випадків порушення цивільних прав законом встановлюються спеціальні правила визначення початку перебігу позовної давності. Зокрема, у частинах 2-6 ст. 261 ЦК визначені такі випадки:
1) перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства;
2) перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання;
3) у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття;
4) за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання;
5) за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку;
6) за регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.
Законом можуть бути встановлені й інші винятки із загальних правил, встановлених ЦК для визначення початку перебігу позовної давності.
Варто звернути увагу на те, що згідно зі ст. 262 ЦК заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
Зазвичай, перебіг позовної давності є процесом безперервним. Однак протягом цього часу можуть виникнути обставини, що перешкоджають поданню позову. Ці обставини є підставами для зупинення (призупинення), переривання або відновлення позовної давності.
Зупинення позовної давності полягає в тому, що період часу, протягом якого діють обставини, передбачені законом, не зараховується в строк позовної давності. Тобто, враховується тільки час, що минув до і після зупинення позовної давності.
Згідно зі ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється:
1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за певних умов подія (непереборна сила). Такою подією може бути стихійне лихо (землетрус) або соціальні явища (страйки тощо);
2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом. Мораторій може бути оголошений щодо якогось окремого виду зобов'язань або за всіма зобов'язаннями в цілому. На відміну від непереборної сили, мораторій створює не фактичні, а юридичні перешкоди для подання позову;
3) уразі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини. (У цьому випадку позовна давність зупиняється, якщо законодавчий орган виносить рішення про зупинення дії закону або іншого законодавчого акту на якийсь, як правило, визначений час або до прийняття іншого нормативного акту, що регулює відповідні відносини);
4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан (наприклад, у складі миротворчих сил ООН). Проте проходження військової служби в мирний час не зупиняє перебіг строку позовної давності.
Слід зазначити, що вказана обставина є підставою зупинення позовної давності тільки у відносинах, в яких хоча б однією зі сторін є фізична особа. Що стосується відносин між юридичними особами, то для них підставами зупинення позовної давності можуть бути лише непереборна сила, мораторій та зупинення дії закону та іншого нормативного акту.
У разі виникнення зазначених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.
Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.
Варто звернути увагу на те, що на відміну від ЦК 1963 р., який передбачав, що обставини, які тягнуть зупинення позовної давності, мають настати або продовжуватися в останні 6 місяців її перебігу, ЦК 2003 р. такого обмеження не встановлює. Тобто, зазначені в ст. 263 ЦК обставини можуть виникнути в будь-який момент перебігу позовної давності, і це не впливає на визнання їх підставами зупинення позовної давності.
Переривання перебігу позовної давності полягає в тому, що час, який минув до настання обставини, з якою закон пов'язує переривання, не зараховується в позовну давність, і її перебіг після переривання починається спочатку. Обставини, що переривають перебіг позовної давності, можуть виникнути в будь-який час до її спливу.
Згідно зі ст. 264 ЦК перебіг строку позовної давності переривається:
1) вчиненням особою дії, що свідчить визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (наприклад, часткове повернення боргу, лист з проханням про відстрочку повернення боргу тощо;
2) у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників;
3) у разі пред'явлення особою позову, якщо предметом такого позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Позов має бути поданий з дотриманням встановлених вимог до його оформлення та змісту. Якщо ці вимоги порушені, то позов не приймається судом до розгляду або залишається судом без розгляду, що, в свою чергу, не зупиняє перебіг позовної давності (ст. 265 ЦК). '
Наслідки спливу позовної давності традиційно пов'язувалися з втратою права на задоволення позову про захист порушеного права. Разом з тим ст. 267 ЦК передбачає низку положень, спрямованих на більш повний захист особи, чиї цивільні права порушені.
Вони полягають, зокрема, в такому:
1) особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності;
2) заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності;
3) позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення;
4) якщо суд визнає поважними причини пропущений позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, фактично сплив позовної давності є підставою для відмови у позові лише тоді, коли про її застосування заявлено стороною у спорі, і суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності.
Оскільки позовна давність щодо головних та додаткових вимог обчислюється щодо кожної вимоги окремо, може трапитися так, що щодо головної вимоги позовна давність не пропущена, тоді як додаткова вимога (про стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) погашається спливом позовної давності. Однак якщо позовна давність пропущена щодо головної вимоги, вона вважається пропущеною і стосовно додаткової вимоги (ст. 266 ЦК).
Додатковою гарантією для осіб, чиє цивільне право чи інтерес порушені, є встановлення у ст. 268 ЦК переліку вимог, на які не поширюється позовна давність. Зокрема, позовна давність не поширюється:
1) на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
2) на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу (наприклад, за договором банківського вкладу (депозиту) - ст. 1058 ЦК);
3) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (наприклад, ст.ст. 1162, 1166, 1168 ЦК);
4) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право (ст. 393 ЦК);
5) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування) - ст. 979 ЦК.
6) на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Наведений перелік згідно з ч. 2 ст. 268 ЦК не має вичерпного характеру, а отже, інші випадки можуть бути передбачені законом. При встановленні цього переліку ЦК виходить зі специфіки певних правовідносин, оскільки предметом захисту тут, як правило, є право, яке не обмежене в часі.
ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ
Найбільше строк позовної давності застосовувався місцевими судами Київської області у спорах, що виникають із договірних правовідносин у кредитних зобов’язаннях, такий висновок можна зробити проаналізувавши надіслані справи (у 48 справах із 65 надісланих справ).
Аналіз надісланих справ свідчить про те, що як правило, місцеві суди Київської області при застосуванні строків позовної давності до кредитних зобов’язань у своїй практиці дотримуються норм ЦК України та правових позицій викладених у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №7 від 07.02.2014р. внесені зміни і доповнення у постанову пленуму № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., Постановах Верховного Суду України по справі №6-20цс14 від 19.03.2014р., № 6-14цс 14 від 19.03.2014р, № 6-116 цс 13.
Як приклад можна навести рішення Вишгородського районного суду від 22 травня 2015 року у справі № ІНФОРМАЦІЯ, за позовом ПАТ «КБ «Надра» до відповідача про стягнення заборгованості, яким відмовлено у задоволенні позову. Розглядаючи вказаний спір, судом було встановлено, що перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору про погашення боргу частинами щомісячних платежів починається стосовно кожної окремої частини від дня коли відбулося це порушення. Позовна давність у такому випадку обчислюється по кожному окремому платежу. З розрахунку наданого позивачем та пояснень представника відповідача встановлено, що з моменту укладання кредитного договору ніяких дій, направлених на погашення кредиту відповідач не вчиняв, щомісячних платежів не здійснював, а тому строк позовної давності необхідно обчислювати з моменту настання строку погашення чергового платежу, а так, як позов було подано лише станом на 13 листопада 2014 року ( в термін, що перевищував загальний строк позовної давності з моменту настання зобов’язання) останній підлягав відмові.
Аналогічна практика застосування суддями ч. 4 ст. 257 ЦК України прослідковується в справах № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ, № ІНФОРМАЦІЯ.
З матеріалів надісланих для проведення узагальнення встановлено, що в поодиноких випадках судами при застосуванні строків позовної давності допускалися помилки.
Так, наприклад у справі Таращанського районного суду № ІНФОРМАЦІЯ, за позовом ПАТ КБ «Приват Банк» до В.М.В. про стягнення заборгованості судом першої інстанції було застосовано строк позовної давності, проте без відповідної заяви відповідача, посилаючись на постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» де зазначено, що у спорах щодо споживчого кредитування кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув ( договір кредиту між сторонами укладено 15.05.2009 року, строком на 12 місяців, позивач звернувся до суду 19.06.2014 року, тому строк позовної давності минув і в задоволенні позовних вимог позивача слід відмовити).
Дане рішення ухвалою Апеляційного суду Київської області від 09.09.2014 року залишено без змін.
Проте, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03.10.2014 року рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції скасовані, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді позов було залишено без розгляду в зв’язку з повторною неявкою позивача, належним чином повідомленого про розгляд справи.
Підставою скасування рішення та ухвали є те, що строк позовної давності повинен застосовуватися лише за заявою сторони по справі. Даної заяви у справі від відповідача не було, застосування строку позовної давності у даному випадку з ініціативи суду є безпідставним.
Крім того, застосування строку позовної давності з ініціативи суду в споживчих кредитах незалежно від наявності заяви сторони у справі суперечить правовій позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 20.11.2013 року № 126-цс13.
У справі Ставищанського районного суду № ІНФОРМАЦІЯ, аналогічно було застосовано позовну давність без заяви сторони, при перегляді Апеляційним судом Київської області дане рішення було скасовано та ухвалено нове.
Підсумовуючи вище викладене слід зазначити, що частина 3 статті 267 ЦК України зазначає, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Відповідно до роз’яснень Верховного Суду України: тлумачення частини 3 статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.
Тобто цією нормою встановлюється суб’єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується у зв’язку з відсутністю відповідної заяви у спорі.
Таким чином, позовна давність, як загальна так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.
Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони. Таким чином суд з власної ініціативи не має права застосувати позовну давність.
Верховним Судом України, у постанові від 19.03.2014 року № 6-14цс14 висловлено наступну правову позицію.
Так,відповідно до правил користування платіжною карткою, яка є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не закінченням строку дії договору.
З надісланих для проведення даного узагальнення цивільних справ, можна дійти висновку про те, що місцеві суди ознайомлені з даною правовою позицією та чітко її притримуються.
Як наприклад можна навести рішення Тетівського районного суду від 25 лютого 2015 року у справі № ІНФОРМАЦІЯ за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до А.А.С. про стягнення заборгованості, яким позов задоволено частково.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з пояснень відповідача , що кредитну карту їй було видано на рік, тобто, до 10.10.2012 року. Нової картки в банку не отримувала. Також, із розрахунку заборгованості Банку станом на 31.10.2014 року встановлено, що останній платіж відповідач здійснила 11.11.2011 року, і з цієї дати позивачу було відомо про наявність заборгованості. Однак, Банк з позовом до суду звернувся лише 21.01.2015 року. Тобто, з моменту порушеного права позивача минуло більше року і причини пропущення строків спеціальної позовної давності позивачем не вказані.
Таким чином, Тетівський районний суд виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, аналізу положень чинного законодавства України, враховуючи, що відповідач визнала повністю позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за кредитом в сумі 4832,76грн., тому, суд вважав, що позовні вимоги позивача задоволено частково, а саме, стягнути з відповідача на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором №б/н від 10.10.2011 року в сумі 4832 грн. 76коп., а в іншій частині позовних вимог застосовано наслідки пропуску строку спеціальної позовної давності, і в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Аналіз надісланих справ свідчить про те, що другою, але значно меншою, категорію справ пов’язаних з договірними правовідносинами, в яких застосовувалася судами позовна давність, є спори про визнання правочинів недійсними.
З місцевих судів для проведення узагальнення надійшло до Апеляційного суду Київської області 10 справ.
Аналіз рішень зазначених справ свідчить про те, що суди І інстанції при розгляді клопотань про поновлення строку позовної давності враховували поважність причин пропуску и за наслідками прийнятого рішення вирішують чи розглядати позов по суті, чи відмовити в поновлені строку.
Оскільки, частини 4 статті 267 ЦК України встановлено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Додатково п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» № 2 від 12 червня 2009 року визначено, що причини пропуску позовної давності є предметом доказування під час судового розгляду і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Так, рішенням Вишгородського районного суду від 03 червня 2015 року в задоволені позову про визнання іпотечного договору недійсним у справі № ІНФОРМАЦІЯ – відмовлено. Причинами відмови полягали у тому, що представником відповідача до суду було подано заяву про застосування строків позовної давності, а представник позивача в свою чергу - не навів жодних аргументів щодо поважності причин пропуску позовної давності. В рішенні суду також зверталася увага на той факт, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним іпотечного договору у зв’язку з тим, що фізична особа не могла бути заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а предметом іпотеки за оспорюваним правочином була не лише земельна ділянка, а й садовий будинок. В супереч вимогам ст. 60 ЦПК України, жодних доказів, які б свідчили про неправомірність іпотечного договору в частині передачі в іпотеку садового будинку - суду не надано.
Відповідно до роз'яснень, що містяться у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» № 14 від 18 грудня 2009 року встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.
При розгляді апеляційної скарги на вказане рішення, колегія суддів Апеляційного суду Київської області ухвалою від 3 червня 2015 року рішення суду першої інстанції залишила без змін, з урахуванням тих обставин що, позивач не надав суду доказів поважності причин пропуску строку позовної давності.
Аналогічна практика прослідковується у справі № ІНФОРМАЦІЯ.
Інший приклад можна навести рішення Яготинського районного суду від 29 вересня 2014 року у справі № ІНФОРМАЦІЯ за позовом ДП «Богданівське» до С.К.В. про визнання договору недійсним, яким клопотання представника позивача про поновлення строку задоволено так, як про наявність оспорюванного договору підприємству стало відомо у червні 2014 року при розгляді іншої страви . Дана обставина визнана судом поважною причиною пропуску, тому позов розглянуто по суті. Апеляційним судом Київської області дане рішення залишено без змін , як законне та обґрунтоване.
Проведеним узагальненням виявлено те, що судами першої інстанції в поодиноких випадках, у даній категорії справ, при встановленні обставин пропуску строку позовної давності допускалися неповного з’ясування обставин, що в свою чергу призводило до висновків, які не відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Так, рішенням Таращанського районного суду від 06 травня 2014 року у страві № ІНФОРМАЦІЯ за позовом М.О.І до Б.Т.С. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування його державної реєстрації відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що М.О.І. пропустив строк позовної давності щодо захисту своїх прав.
Суд апеляційної інстанції перевіряючи рішення місцевого суду в частині задоволення судом заяви Б.Т.С. про застосування наслідків спливу позовної давності, виходив із наступного.
07 червня 2013 року Б.Т.С. звернулася до суду із заявою про застосування позовної.
Як вказував М.О.І. при звернення до суду із даним позовом, йому стало відомо про укладення його дружиною договору купівлі-продажу спірної квартири в грудні 2012 року.
При цьому судом першої інстанції не було прийнято до уваги показань свідків про те, що позивач дізнався про порушення свого права у грудні 2012 року. Замість цього суд протипоставив цим показанням пояснення Б.Т.С., Б.В.А., С. Л.С. та інших. Разом із тим, сама Б.Т.С. стверджувала в судовому засіданні, що у 2012-2013 роках звернулась до Рокитнянського районного суду із позовом про розірвання договору довічного утримання, внаслідок чого М.І.О. із побоювань втратити квартиру зізналася М.О.І. про укладення спірного договору купівлі-продажу.
Крім того, приєднані до матеріалів справи ухвали Рокитнянського районного суду Київської області за 2012-2013 роки свідчать про те, що дійсно Б.Т.С. зверталася до Рокитнянського районного суду із позовом про розірвання договору довічного утримання, які свідчать про правдивість пояснень позивача, третьої особи, свідків, що саме з цього часу у Б.Т.С. та М. І.О. виникли напружені відносини, що потягло за собою пред’явлення позовів.
Не є беззаперечними пояснення відповідача про те, що М.О.І. знав про посвідчення договору купівлі-продажу від 17 квітня 2006 року, оскільки підвозив їх до нотаріуса. Колегія суддів Апеляційного суду Київської області враховано, що при самому посвідченні вказаного договору позивач присутній не був, а факт його приїзду до нотаріальної контори в судовому засіданні спростовували М.О.І., М.І.О., С. Л.С.
Отже, Апеляційним судом Київської області встановлено, що висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом є помилковими.
Рішенням Апеляційного суду від 24 червня 2014 року рішення даного суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задовольнити частково, визнано недійсним договір купівлі-продажу. В іншій частині позову М.О. І. відмовлено.
Аналіз надісланих справ свідчить про те, що третьою, за чисельністю, категорію справ пов’язаних з договірними правовідносинами, в яких застосовувалася судами позовна давність, є спори про відшкодування шкоди.
З місцевих судів для проведення узагальнення надійшло до Апеляційного суду Київської області 7 справ даної категорії.
Проаналізувавши рішення місцевих судів можна зробити висновок, що суди першої інстанції у даній категорії правильно та обґрунтовано застосовували положення позовної давності.
Так, наприклад, справа Володарського районного суду № ІНФОРМАЦІЯ за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України до Б.А.В. про стягнення страхового відшкодування в порядку регресу.
Рішенням Володарського районного суду Київської області від 4 серпня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовував свої висновки тим, що позивач МТСБУ, як страховик, відшкодував власнику автомобіля «КІА» шкоду, завдану з вини відповідача Б.А.В., як володільця автомобіля «МАЗ-533702» внаслідок порушення останнім правил дорожнього руху при керуванні джерелом підвищеної небезпеки, а відтак у позивача виникло право регресної вимоги до відповідача у розмірі виплаченого відшкодування.
Проте право позивача захисту не підлягає з огляду на сплив позовної давності і відсутність підстав для його поновлення.
Апеляційний суд Київської області ухвалою від 23 жовтня 2014 року залишив дане рішення без змін.
Колегія суддів цивільної палати зазначила, що суд першої інстанції встановив та вбачається з матеріалів справи, що виплата страхового відшкодування власнику автомобіля «КІА» Л.Є.Г. була проведена МТСБУ 13 травня 2011 року, що стверджується платіжним дорученням № 2072 від 13 травня 2011 року, а до суду МТСБУ звернувся лише 1 липня 2014 року, пропустивши трирічний строк позовної давності. За таких обставин з огляду на відсутність поважних причин пропущення позивачем позовної давності, суд відмовив у поновленні даного строку та захисті порушеного права.
Аналогічна практика прослідковується в справі № ІНФОРМАЦІЯ.
При вирішенні спорів даної категорії слід звернути увагу на п. 27 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ « від 01 березня 2013 року № 4 « Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди , завданої джерелом підвищеної небезпеки». В якому зазначено, що при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика суди повинні розрізняти поняття "регрес" та "суброгація". Наприклад, у випадку суброгації відбувається лише заміна осіб у вже наявному зобов'язанні (заміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. У такому разі страхувальник передає свої права страховикові на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У випадку регресу одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.
При цьому регрес регулюється загальними нормами цивільного права (зокрема, статтею 1191 ЦК), а також статтею 38 Закону № 1961-IV, а для суброгації відповідно до статті 993 ЦК і статті 27 Закону України "Про страхування" встановлено особливий правовий режим.
При суброгації перебіг строку позовної давності починає обчислюватися з моменту виникнення страхового випадку, а при регресі - з того моменту, коли страховик виплатив страхове відшкодування. Розмір страхового відшкодування визначається за правилами, встановленими у договорі страхування. Страховик не має права вимагати від завдавача шкоди суму, яку він виплатив страхувальнику у зв'язку з порушенням умов договору страхування.
Як приклад врахування даної правової позиції можна навести рішення Вишгородського районного суду Київської області від 17 березня 2015 р. у страві № ІНФОРМАЦІЯ за позовом ВАТ Національна акціонерна страхова компанія «Оранта » до Н.О.В. про відшкодування шкоди ( суброгація), яким у задоволенні позову відмовлено.
Судом першої інстанції встановлено, що здійснивши 12 квітня 2012 року страхову виплату власнику пошкодженого транспортного засобу Т.А.Ю. у розмірі 50 920 грн. у позивача ВАТ НАСК «Оранта» виникло право вимоги страхового відшкодування в порядку суброгації, а не регресу, оскільки відбулася лише заміна особи у вже наявному зобов`язанні (заміна активного суб`єкта) зі збереженням самого зобов`язання. Страхувальник передав свої права страховикові на підставі договору майнового страхування, а саме договору добровільного страхування транспортного засобу № 599811 від 15 вересня 2009 року, сприяв реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. У даному випадку регресного права вимоги у позивача не виникло, оскільки одне зобов`язання не було замінене іншим, тобто нового зобов`язання не виникло.
Отже, якщо для потерпілої Т.А.Ю. у зобов`язанні щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП, перебіг строку позовної давності починається з моменту дорожньо-транспортної пригоди, яка сталася 22 липня 2010 року, заміна потерпілої (страхувальника) на страховика ВАТ НАСК «Оранта» не припиняє діючого зобов`язання і до нового кредитора переходять права, що мав первісний кредитор, в тому числі і пред`явити позов у межах вже існуючих строків позовної давності, початком перебігу яких є настання страхового випадку 22 липня 2010 року, оскільки, як зазначалося вище, відповідно до ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов`язанні не замінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
Як видно із матеріалів справи, з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, позивач - страховик ВАТ НАСК «Оранта» - звернувся до суду лише 16 серпня 2013 року, що видно із поштового штемпеля на конверті, тобто вже після спливу трирічного строку загальної позовної давності, передбаченої ст. 257 ЦК України.
Відповідно до ч.ч. 3-4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою нею до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Представник відповідача 30 січня 2015 року звернувся до суду з письмовою заявою про застосування строку позовної давності та про відмову з цих підстав у задоволенні позовних вимог ВАТ НАСК «Оранта».
Колегією суддів цивільної палати Апеляційного суду Київської області перевіряючи законність і обґрунтованість даного рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг і вимог ,заявлених в суді першої інстанції, відповідно до ст. 303 ЦПК України, не встановлено підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
З аналізу вище викладених рішень можна дійти висновку про те, що при вирішенні спорів про право зворотної вимоги страховика місцеві суди Київської області в основному розрізняють поняття "регрес" та "суброгація".
Узагальнення розгляду справ, у яких місцевими судами Київської області застосовано строки позовної давності у спорах, що виникають з договірних правовідносин за 2014 рік та І півріччя 2015року показує, що в загальному дана категорія справ розглядаються з дотриманням вимог як матеріальних так і процесуальних норм. А тому переважна більшість із оскаржуваних судових рішень залишається без змін.
Разом з тим, мала місце незначна кількість помилок, які є наслідком формального підходу деяких суддів до вирішення позовів.
Також узагальненням визначено, що вирішуючи питання щодо застосування строків позовної давності судді керувалися єдиною практикою застосування норм закону, з урахуванням постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховного Суду України.
Суддя Апеляційного суду
Київської області Л.І. Касьяненко
_03_03.png)
