Голова Апеляційного суду Київської області Юрій Нечипоренко: Неугодний той суддя, який нікого не слухає

№14 (1053) 01.04—06.04.2012
МАРИНА ЗАКАБЛУК

В офіційних біографіях представників публічних професій ніколи не знайдеш подробиць особистого життя — вони завжди поміж рядками. Не всі наважуються про них розповісти, але співрозмовник кореспондентки «ЗіБ» — голова Апеляційного суду Київської області Юрій Нечипоренко — не з таких. Він людина відверта та щира, завжди говорить те, що в нього на думці, нічого не приховує. 36 років тому, 11 квітня 1976 року, Юрій Аркадійович став суддею, і вибір цієї професії назавжди змінив його життя. В ексклюзивному інтерв’ю нашому видання Ю.Нечипоренко розповів про стосунки з дружиною та сином, про те, чому робота забирає весь вільний час і чому передбачення циганки «не пустило» його до Верховного Суду. А розмова наша розпочалась із дитячих та юнацьких спогадів.

«Я не боявся, що з голови в мене корона спаде, якщо з кимось пораджусь»

— Юрію Аркадійовичу, всі діти мріють: коли виросту, то стану, наприклад, учителем чи лікарем. Представником якої професії бачили себе ви в дитинстві?

— Конкретної думки тоді ще не було. Можливо, хотілося йти стопами батьків, які були педагогами. Але я обрав інший шлях.

— Після закінчення неповної середньої школи ви пішли навчатися до Малинського лісотехнічного технікуму, потім вирішили вступати на юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка. Що спонукало вас змінити спеціалізацію?

— У мого батька було таке правило: я допомагаю дитині з технікумом, а потім нехай вона сама обирає свій шлях. Та й продовжувати навчання в школі-десятирічці було б важко: вона розташовувалася майже за 8 км від дому, і потрібно було пішки добиратися, незважаючи на погодні умови. Тому батько сказав: «Закінчуй технікум, а там будеш бачити, як життя складеться». Так я опинився в лісотехнічному технікумі.

— Тобто ви не обрали конкретну професію, а просто продовжили навчання?

— Так. Хочу сказати, що в технікумі була солідна навчальна база. Я із задоволенням провчився 4 роки. Ми освоювали і програму середньої школи, і технічні науки. Через 10 днів після отримання диплома мене призвали на службу в армію.

— А коли виникло бажання опанувати і юридичну науку?

— Така думка з’явилася в мене під час служби в армії. У нашому роду не було юристів. Мені здавалося, що, обравши цю професію, зможу захищати права, інтереси людей.

— Захищати права та інтереси громадян може й адвокат. Чому ви обрали саме професію судді?

— У 1974 році, коли я ще навчався в університеті, мене обрали народним засідателем Ленінського районного народного суду м.Києва (нині — Печерський райсуд). Я брав участь у розгляді справ, і кожен наступний процес «затягував» мене все більше й більше. Зрозумів, що суддя — людина, котра приймає законні та виважені рішення, які впливають на долі багатьох. Мені захотілося спробувати свої сили в цій професії.

— Коли ви були народним засідателем, то уявляли себе на місці судді, думали: а яке б рішення прийняв я?

— Так, звичайно. Тому тепер я постійно підказую студентам-практикантам: «Якщо ти сидиш на засіданні, суд іде в нарадчу кімнату, то повинен думати, яке рішення прийняти в конкретній справі». Це я кажу й секретарям засідань: «Не будьте роботами, не просто механічно записуйте, а думайте: а як би я вирішив справу?»

А взагалі робота народним засідателем дала мені перші знання про суддівську професію, я побачив судовий процес, так би мовити, зсередини.

— Розкажіть про ваш шлях до посади: хто запропонував стати суддею, як перевіряли на «спроможність» носити мантію, бути чесним, об’єктивним та неупередженим служителем Феміди.

— У лютому 1976 року мене взяли на стажування до Подільського районного народного суду м.Києва. У ті часи суддів обирав народ. На цю посаду мене висував трудовий колектив комбінату азбестошиферних виробів, який розміщувався на Подолі. 11 квітня я був обраний суддею цього суду, а вже наступного дня, в День космонавтики, слухав справи. Моїм першим учителем був Петро Шевчук, який згодом став заступником голови Верховного Суду, але, на жаль, рано пішов із життя. Це була прекрасна людина і висококваліфікований суддя. Він підказував, як правильно вести засідання, зробити запит, з ним я міг порадитися стосовно розгляду тієї чи іншої справи. Я йому теж допомагав: виконував певну технічну роботу.

Претендентів на посаду судді, на мою думку, тоді перевіряв КДБ. Перевірка була ретельною, про кандидата мали знати все до найменших дрібничок. Перевіряли, що в кандидата за душею, його походження, біографію родичів, як він поводитиме себе на цій посаді. Біографія судді мала бути незаплямованою. Також у ті часи неможливо було стати суддею, якщо ти — не член Комуністичної партії.

До речі, наприкінці 1980-х років (тоді я вже був головою Київського обласного суду) в Москві на нарадах Україну критикували за те, що серед усіх республік СРСР лише в ній не було жодного судді некомуніста. Не думаю, що ті, хто мав партквиток, були поганими людьми й непрофесіоналами. Просто такі вимоги були в ті часи: досягнення 25-річного віку, наявність партквитка, вищої юридичної освіти.

Партквиток у мене був ще з часів служби в армії, а от диплом юриста я отримав через 2 місяці після обрання на посаду судді — в червні 1976 року. У ті часи таке допускалося.

У 1976-му були перевибори суддів, тому, можна сказати, мені пощастило. З нашого випуску 13 осіб пішли в суди.

— Які були вимоги до кандидатів на посади суддів?

— Людина, якій довірили здійснювати правосуддя, мала бути чесною, порядною, непідкупною, грамотною, вихованою, інтелігентною, здатною витримати тиск. Хоча раніше народ обирав суддів, однак фактично, кого призначили зверху, того й обирали. З нашого курсу не всіх охочих взяли в судді. Адже підбирали людей авторитетних, без жодної плями в біографії. Якщо претендент був неодруженим, то його могли не рекомендувати на посаду судді. Якщо суддя розірвав шлюб, то, був він винен у цьому чи ні, йому давали допрацювати 5-річний строк, а потім не рекомендували на обрання на інший строк. Якщо родичі мали судимість, то кандидатуру претендента на посаду судді, який був прекрасна з усіх поглядів людина, забраковували.

Пригадується випадок, який стався ще до перебудови. Під час перевірки з’ясувалося, що в одного кандидата батько був судимий. А судимий за те, що запізнився на роботу на 20 хв. (у ті часи діяв такий закон). Хлопця забракували. Потім ми почали розбиратись у цій справі та з’ясували: у 1948 чи 1949 році цей закон скасували, а засуджені люди були повністю реабілітовані. Ми довели, що судимість батька не повинна впливати на долю сина. І він був обраний суддею.

— Через 2 роки після закінчення університету ви стали головою Подільського районного народного суду м.Києва…

— Так сталося, що голова суду пішов на підвищення до Київського міського суду й утворилася вакансія. Взагалі-то, можу лише здогадуватися, чому вибір упав саме на мене (у той час у суді працювало 6 суддів). Можливо, рекомендували на цю посаду, бо я намагався добре й багато працювати. Справи я розглядав оперативно, якість розгляду була хорошою. Я відповідально ставився до обов’язків. Робочий день розпочинався о 8-ій ранку, а закінчувався о 10-ій вечора. Доводилося працювати і в суботу (з 8-ї до 14-ї год.). Якщо ж не встигав щось зробити в суботу, то доводилося в неділю працювати вдома — додатково вивчати справи.

— Але ж у суді були служителі Феміди й з більшим, ніж у вас, стажем роботи?

— Ні, практично в усіх був однаковий стаж роботи. У той час змінився склад суду: до нього прийшли працювати молоді люди, а старші колеги перейшли до інших судів. Перед тим як стати головою суду, я проходив співбесіди в київському міськкомі та Подільському райкомі Компартії, спілкувався з керівництвом м.Києва, з міністром юстиції. Мене запитували: «Будеш чи ні головою суду?» Я відповідав: «Призначите, то буду працювати, не призначите — не буду». Я не гнався за адміністративною посадою, не було намагання її зайняти. Чому? Тому що я не так давно закінчив університет.

До речі, після року роботи в суді мені пропонували працювати інструктором в райкомі Компартії. Я сказав: «Шановні, я хочу бути юристом, мені потрібно набиратися досвіду». Тому я етично відмовився від посади інструктора. «Думаєте, що партійна робота гірша, ніж суддівська?» — запитували. Мені вдалося тоді викрутитися. А могли б і записати в особовій справі: людина не поважає партійні органи.

Головою суду я став у 30 років. Для м.Києва це молодий вік.

— Коли стали головою, знали, що робити? Не було розгубленості, страху?

— Страху в мене не було. Я знав: колектив суду — гарні люди, відповідальні, кваліфіковані. На жаль, нас ніхто не навчав, як керувати судом. Термін «судове адміністрування» з’явився набагато пізніше, тоді про нього не чули. Колектив — живий організм, ним потрібно вміти керувати. Якщо виникали питання щодо організації роботи, я звертався до працівників: чи до секретаря засідання, чи до судового виконавця. Я не боявся запитати поради в інших, не боявся, що з голови в мене корона спаде, якщо з кимось пораджусь. І повага працівників до мене зростала: вони бачили, що голова цікавиться роботою суду, консультується, дослухається до їхніх порад, не боїться звертатися, наприклад, до секретаря засідання.

— Чого не може собі дозволити керівник?

Керівник не має права сказати судді, як вирішувати ту чи іншу справу. Я ніколи не впливав на суддів.

«Дружина завжди підтримує мене, ніколи не докоряє, що я багато часу приділяю роботі»

 — У 30 років стати головою суду — велика відповідальність: збільшується обсяг обов’язків, зменшується кількість вільного часу. Як сприйняла призначення ваша сім’я?

— З дружиною ми побралися, коли ще навчалися в університеті, вона пішла працювати в прокуратуру, а в 1998-му вийшла у відставку у званні старшого радника юстиції. Я практично не бачив сім’ї, адже майже щодня був на роботі. Син хотів частіше спілкуватися з батьком, проте часу на це не завжди вистачало. Коли я їхав на роботу, син ще спав, а коли приїжджав додому — він уже спав.

Дружина завжди підтримує мене, ніколи не докоряє, що я багато часу приділяю роботі. Вона мене розуміє. За це я їй завжди буду вдячний. Те, що я так довго працюю суддею, — велика заслуга дружини. Вона завжди з розумінням ставиться до того, що я більше часу проводжу на роботі, ніж із сім’єю. До того часу, поки дружина не пішла у відставку, ми з нею ніколи разом не відпочивали. Лише інколи на тиждень їздили в село. Всі хотіли в гарячу пору, влітку, відпочити, я ж у цей час був на роботі. Якщо й брав відпустку, то нікуди не їздив, адже через день належало бути на роботі.

Коли вже працював у Київському обласному суді, то кожен четвер був на роботі, адже саме в цей день засідала президія суду, на якій розглядались протести в порядку нагляду. Мене менше цікавила відпустка, більше уваги я приділяв роботі: потрібно було стежити за порядком, за тим, аби судді нормально працювали й не виникало ніяких надзвичайних ситуацій.

— Ваш син, як і ви з дружиною, закінчив юридичний факультет. Ви впливали на його вибір професії?

— Син вагався, яку освіту здобувати. Справа в тому, що в старших класах він навчався в економічному ліцеї, і я думав, що син стане економістом. Хлопець роздумував, не знав, обирати йому економіку чи право. Але все-таки вирішив поступати на юридичний факультет. Нині робота сина пов’язана з бізнесом, тому йому стали в пригоді й економічні знання, і юридична освіта.

До речі, я запитував сина: «Може, підеш працювати в прокуратуру чи суд?» Він відповів, що побачив, як важко працює і батько, і мати, тому ні суддею, ні прокурором бути не хоче. Син обрав інший шлях. Дітям не обов’язково йти шляхом батьків.

— Чи є речі, яких вас навчив син?

— Важко сказати. Швидше за все, більшості речей навчив його я. Мій син порядний, інтелігентний, піклується про батьків, відповідальний. Він гарно вихований. Кажу йому: «Сину, будь завжди пунктуальним. Якщо ти запросив людину на зустріч, то не повинен спізнюватися». Наприклад, син мені дзвонить і каже: «Батьку, хочу з тобою зустрітися через годину». Кажу: «Я на місці, під’їжджай». Ось приїжджає син, а я дивлюся: запізнився на 5 хв. «Чому запізнюєшся?» — питаю. Він пояснює, що затримався з якоїсь причини чи потрапив у затор. Кажу: «У тебе є телефон, подзвони, скажи, що запізнюєшся». Пунктуальність — важлива для людини риса.

Буває, що чиновники просяться до мене на прийом. Я призначаю зустріч, наприклад, на 3-ю дня. Дивлюся: вже 20 хв. на четверту, а ніхто не приїжджає. Але ж у мене теж є свої справи. Тому я сідаю в авто та їду. Дзвонять мені хвилин через 10: «Юрію Аркадійовичу, а де це ви поділися? Я приїхав, а вас немає». Кажу: «Зустріч ми призначали на 15.00, а вже 15.30. Я ж не можу чекати, мені потрібно виконувати свою роботу. Привчайтеся до порядку, і не потрібно на щось ображатися».

— У вас багато друзів? Яким має бути справжній друг?

— У мене небагато друзів — десь із десяток. З ними я дружу дуже давно. Вони вірні, так би мовити, перевірені часом.

Звісно, хтось намагається завести зі мною дружбу. Все це — через мою посаду. Бувало, хтось хотів зі мною товаришувати, а через деякий час з’ясовувалося, що людині потрібно було допомогти з вирішенням певної справи. Це не дружба, а використання людини для розв’язання власних проб­лем. Друзі — надійні люди, в будь-який час прийдуть на допомогу. Тому я не рекомендував би судді бути, як кажуть у народі, хлопцем-друзякою.

Суддя має бути обережним у спілкуванні з людьми, має усвідомлювати: його не зовсім порядний учинок вплине на думку людей не тільки щодо нього самого, а й щодо всіх суддів. Адже, буває, один суддя десь спіткнеться, а люди скажуть: «Усі судді однакові», і в них сформується негативне ставлення до представників цієї професії.

Пам’ятаю, в радянські часи за суддями стежили, оберігали від зовнішнього впливу. Якщо суддю «ловили» на вулиці в нетверезому стані, могли звільнити. Суддю, який десь щось не те сказав, могли притягнути до дисциплінарної відповідальності. До судді, який жив на широку ногу, теж були питання. Адже на суддівську зарплату не можна так розкішно жити, одягатися з голочки, їздити на дорогих авто.

Суддя завжди на виду, у нього публічна професія. Він повинен пам’ятати, що на нього дивляться люди, оцінюють його. Тому суддям розгульно жити не можна, їм треба жити скромно. Людей не переконати, що все це придбано за законні кошти. Я завжди кажу: хочеш бути багатим, носити дорогі речі, поводитися, як тобі подобається, — шукай іншу роботу, йди в політику, у бізнес чи туди, де можна зірвати великий куш. Хочеш бути суддею — дотримуйся певних правил.

— На роботі у вас чимало обов’язків. А які обов’язки вдома? Чим любите займатися?

— Я ніколи не відмовляюся від будь-якої роботи. Я виріс у селі, у сім’ї, де мене привчили робити все. У дитинстві я ніколи не міг виспатися, особливо влітку. Чому? Потрібно було вставати о 4—5-ій ранку і пасти череду корів, а потім — ще й гусей. Я так хотів спати! Мене рано піднімали, давали кухоль молока, і я йшов пасти корів. А їх ми пасли в лісі, в якому весь день було мокро. Там не можна було ходити в капцях, лише в гумових чоботах до колін. А влітку в чоботах дуже жарко. Ото йдеш по лісу за чередою, нічого не видно, тільки під ногами гілочки тріщать. Пасти корів — відповідальна робота, адже треба пильно дивитися, аби вони не зайшли на колгоспне поле. Треба було дотримуватися техніки: один пастух іде попереду, другий — позаду. Опівдні череду гнали до села, і до 4-ї вечора ми відпочивали. Я швидко їв і лягав спати. Спав без задніх ніг. Потім знову пасли череду до заходу сонця.

Мене так виховали, привчили до фізичної роботи. Коли був дитиною, і воду носив, і дрова на зиму заготовляв, і на городі працював, і сіно косив. І ягоди в лісі збирав, чорниці. Надворі спека, плюс 30, а ти в лісі ягоди збираєш, а пити хочеться. Попив з калюжі, і все добре, ніколи від цього не захворієш. Гриби любив збирати. Хотілося, мабуть, як і кожній дитині, зайвий раз і на риболовлю піти… Все можна було встигнути зробити, було б бажання.

 «Не можна, аби судді робили, що їм заманеться, і ніхто не міг привести їх до тями»

 — Уже 36 років, як ви суддя, протягом 24 років очолюєте Апеляційний суд Київської області. Був момент, коли хотілося піти як з посади голови суду, так і з посади судді?

— Траплялися різні ситуації. Доводилося переживати стрес, тиск, погрози. Все що завгодно було за ці роки. Я завжди вважав, що головне — це виконання закону. Коли пропрацював суддею місяців зо 3, стався такий випадок. До суду прийшла бабця, їй було років під 80. У суді розглядалася її цивільна справа. Якось ми з нею спілкувались, і вона сказала: «Дитинко, запам’ятай: якою б правда не була гіркою, це — правда. Тримайся правди і ніколи не забувай, що вона одна». Ці слова я запам’ятав назавжди.

За весь час роботи в судах я першим ніколи не вітався. Чому? Не тому, що не поважаю працівників суду. Просто я першим приходжу на роботу. Адже судді треба працювати багато й тяжко. Останні 5 років я вже менше працюю. Коли ж у 1985-му прийшов до Київського обласного суду, то жартував, що в мене 8-годинний робочий день: з 8-ї ранку до 8-ї вечора.

Пропрацювавши в Київському обласному суді років з 10, одного разу я вперше виходив із суду разом з іншими працівниками о 6-ій вечора. Всі на мене здивовано дивилися, не могли нічого зрозуміти. Я думав: «Що сталося? Чому на мене всі так дивляться? Може, у мене

до одягу щось причепилося?» А всі пильно дивляться та й дивляться. Тоді я запитав одну працівницю: «Що трапилося? Чому всі дивляться на мене?» А вона сказала: «Та це всі побачили перший раз, що ви о 6-ій уже з портфелем ідете з роботи».

У судді робота є завжди, її шукати не треба. Якщо суддю примушувати до роботи, користі не буде жодної. Справу можна вивчати півгодини, можна годину-дві. Все залежить від судді. Але йти на засідання він повинен тоді, коли знає, як вирішити справу, приблизно орієнтується, яким буде рішення. Звісно, під час розгляду справи можуть бути несподівані повороти, з’явитися нові факти. Але для того й відбувається засідання, аби суддя міг усе перевірити, проаналізувати. Якщо суддя глибоко вивчив справу, знає законодавство й практику, він ніколи не припуститься помилки.

— Вам пропонували продовжувати кар’єру в одному з вищих спеціалізованих чи Верховному судах?

— Пропонували, і не один раз. Перша пропозиція була десь у 1986-му —

перевестися до ВС. У той час Першим заступником Голови ВС був Петро Цупренко. Він приїжджав до мене й казав: «Пішли до нас». А я тоді займав посаду заступника голови Київського обласного суду, кілька разів виступав на засіданнях Пленуму ВС. Він мене кілька разів запрошував, згодом іще були пропозиції. Проте я казав: не маю бажання йти до іншого суду, залишати свій колектив.

Можливо, на моє рішення вплинув і такий випадок. У 1972 році, після закінчення першого курсу університету, я приїхав додому — у своє село. Для вчителів тоді були пільги — їм виділяли торфобрикет. Батькові привезли його тонни з 3. Я взявся тазиком носити торфобрикет до сараю. Надворі жарко, я весь у пилюці. Дивлюся — йде циганка й починає до мене балакати. Я їй кажу: «Не заважай мені працювати». Вона пішла до сусідки. Хвилин через 20 до нас приходить сусідка, подивилася на мене й каже: «Знаєш, циганка запитала, хто ти такий. Я відповіла — сусід. А циганка сказала: «Він буде великим начальником в області».

Коли я працював у Подільському районному народному суді, то думав: «Яка тут область? Київ — це одне, а область — зовсім інше». Але вийшло так, що в 1985-му доля привела мене до Київського обласного суду. 1 серпня буде 27 років, як я в ньому працюю. Циганка передбачила, що я буду начальником в області. Вона правду сказала. Тому я вирішив: усе, далі не піду. Якщо в мене все виходить, значить, потрібно залишатися «начальником в області».

— То ви через передбачення циганки вирішили не йти в суд вищої інстанції?

— Не знаю, але так вийшло. У 37 років я вже був заступником голови Київського обласного суду. Для юриста це зовсім не погано.

— Що потрібно робити, аби на посади суддів не потрапляли випадкові люди?

— Після закінчення 5-річного терміну перебування на посаді потрібно уважно дивитися, перевіряти, чи можна суддю обирати безстроково. Адже часто це в нас відбувається формально. Трапляється, що дехто, так би мовити, помилково потрапляє на суддівську посаду. Минає 5 років, а за суддею тягнеться шлейф тяганини, неякісної роботи, нерозуміння людей. То, може, краще не пускати таких людей далі, а сказати: «Шановний, ти людина хороша, але суддею ти не зможеш бути». До посади судді потрібно висувати жорсткіші вимоги, тоді буде більше порядку.

До речі, стосовно порядку. В останні два роки взялися за наведення порядку серед суддів. Я не хочу говорити про політику, ніколи в ній не був і ніколи не буду. Було таке явище, як рейдерство: захоплювали підприємства, інші об’єкти власності. Його можна було зупинити? Можна. Але ніхто не зупиняв, бо зацікавлені в цьому люди покривали суддів-рейдерів. Потім узялися за наведення порядку, багатьох суддів вигнали з роботи. Скажу так: судді повинні знати своє місце. Не можна, аби судді робили, що їм заманеться, і ніхто не міг привести їх до тями.

Якщо суддя знає, що приймає законне рішення, то він буде завжди захищеним. Звичайно, суддя може помилятися. Але помилка від помилки різниться. Можна щось недогледіти, а можна й навмисне вчинити.

Якщо людина стає суддею, щоб незаконно заробити великі гроші, то таких суддів не треба тримати. Лише один суддя в області, який казна-що витіває, може створити негативну репутацію всім суддям області. Я ніколи не підтримуватиму суддів, які просто, вибачте, плюють на закон.

Пам’ятаю, якось молоді судді складали присягу, і я їм сказав: є дві категорії людей, яких Бог послав на землю. Це — священики і судді. Місія священників — нести Боже слово в народ, а судді мають розсудити по закону. Перших і других апостол Петро на небі запитає: «Як ви виконували те, що вам доручили? Якщо належно виконували обов’язки — ідіть до раю, а якщо ні — ідіть до пекла». Деяких суддів ці слова здивували. Є суд земний, а є суд Божий. Не можеш бути суддею — не треба, а якщо взявся за це діло, виконуй усе правильно.

«Не люблю людей розхлябаних, тих, хто дивиться в очі й каже неправду»

 — Чи були випадки, коли люди дякували вам за справедливе рішення?

— Рік тому я розглядав одну справу: турист-білорус, власник туристичної фірми, перетинав кордон, віз із собою якусь дрібницю, і на митниці виникли деякі проблеми. Бориспільський міськрайсуд Київської області конфіскував предмет, який чоловік віз із собою. У нього також виникли проблеми з перетинанням кордону. Справа потрапила до мене. Я скасував постанову Бориспільського міськрайсуду, справу закрив.

Приблизно через місяць отримую великий конверт, відкриваю, а там грамота від туристичної фірми. На ній написано: «Голові Апеляційного суду Київської області». Далі пишуть: «У вас є такий хороший суддя — Нечипоренко, просимо вас заохотити його, дати йому премію. Він чесно та справедливо вирішив справу». Я даю їм відповідь: «Суддя Нечипоренко і голова суду — одна й та ж особа. Сам себе заохочувати й виписувати премію я не можу».

Нам нечасто дякують письмово. Іноді приходять листи з подякою суддям чи працівникам апарату. Частіше доводиться чути усні подяки. Буває, коли зачитаєш рішення, то одні дякують, а інші обурюються.

— Хто відіграв найважливішу роль у вашому житті?

— Батьки. У нашій сім’ї було 5 дітей. Батьки навчали нас любити працю, бути людяними.

— Яких людей намагаєтеся триматись осторонь?

— Не люблю людей розхлябаних, тих, хто дивиться в очі й каже неправду. Не подобаються мені зарозумілі люди, підлабузники. Люблю людей відкритих, які що думають, те й говорять. Мені часто «перепадало» за сказане. «Ну, ти й сказав!» — говорили мені, коли я висловлювався прямо, нічого не приховуючи. «Кажу, що думаю», — відповідав. А мені: «Так можуть бути наслідки». — «Наслідки завжди можуть бути».

— Який недолік допоміг вам чогось добитися, а який постійно заважає?

— Недоліки? Мабуть, вони є в кожної людини. Які в мене недоліки? Нехай про них інші кажуть.

— Чи часто при ухваленні рішень виникає конфлікт між законом і справедливістю? Що робити, коли внутрішнє переконання не збігається з нормами закону?

— Так, трапляються такі випадки: внутрішнє переконання говорить одне, а закон — зовсім інше. Закони бувають нелогічними. Розкажу про такий випадок. Я працював у районному суді, слухав справу, в якій брали участь 2 народні засідателі. Пішли ми до нарадчої кімнати, запитую: «Яка у вас думка?» Вони кажуть: будемо приймати таке-то рішення. «Так неправильно, це незаконно», — відповідаю. Переконував їх, мабуть, більше години. І все-таки мені довелося винести рішення, на якому наполягали народні засідателі, бо їх — більшість. Вони керувалися логікою, а я — законом. Я не міг нічого зробити. Народні засідателі не бачили в моїх діях умислу, зацікавленості, упередженості. Не бачив цього в них і я. Просто ми думали по-різному: я спирався на закон, а вони — на внутрішнє переконання. Потім це рішення скасували.

При розгляді деяких кримінальних справ думаєш: чи можна обрати покарання, не пов’язане з позбавленням волі?

Прокурори ж схиляють до суворого вироку. Вважаю, що в наших прокурорів є обвинувальний ухил, вони думають не зовсім по-сучасному: чим більше покарання, тим краще. Деякі прокурори справляють саме таке враження.

Біда в тому, що, позбавивши волі багатьох неповнолітніх, ми виростимо велику кількість осіб, які навчаться поганим речам у місцях позбавлення волі. Характер у них ще не сформувався, а ми вже їх позбавляємо волі.

Свого часу я слухав справи щодо неповнолітніх і казав: «Не караймо цих дітей сильно. У такому віці вони не розуміють багатьох своїх дій та вчинків».

— Ваше кредо — «Жити по совісті, по справедливості». Чи завжди вдавалося жити саме так? Чому доводилося відходити від цього принципу?

— Цікаве запитання. Було б доб­ре, якби кожна людина жила по совісті та по справедливості. Можливо, тоді б і не було потреби в такій кількості суддів. Жити так може заважати легкодухість. Думаю, що мені вдається жити, не порушуючи цього принципу.

— Вам хтось колись погрожував?

— Часто погрози бувають спонтанними, викликаними певними емоціями. Наприклад, суддя оголосив рішення, одна зі сторін, яку воно не влаштовує, покричить, а потім заспокоїться. Іноді судді своєю поведінкою викликають негативну реакцію суспільства.

Бувають швидкоплинні погрози. Я ставлюся до них абсолютно нормально, розумію людей. Адже все це — наслідок вибуху емоцій. Через день-два людина може перепросити: вибачте, я згарячу щось не те сказав.

Недавно в м.Ірпені стався такий випадок. Суддя слухає цивільну справу, десь на вулиці ввечері зустрічає її син жінки, яка є однією зі сторін у справі, і каже: «Якщо приймеш рішення, а моя мати переживатиме і помре, то й тобі не жити». Чоловік цей був у нетверезому стані. Дзвонить мені голова суду, пояснює ситуацію. Кажу: «Вживайте заходи, передбачені законом. Нехай «грифонівець» походить із суддею кілька днів, викличте на співбесіду цього сина». Може, чоловік не хотів нічого судді робити, але випив, не подумав, що говорить.

— Чого повинен боятися суддя?

— Неповаги з боку суспільства. Суддя має нести свій хрест, вирішувати справи законно, справедливо, знати, що повсякчас він у полі зору суспільства. Кожен його рух, кожен крок, кожну дію бачать усі. Суддя — носій державної влади й повинен неупереджено, об’єктивно здійснювати правосуддя. За це йому держава й платить. А що стосується оплати праці, то вважаю, що 8 тис. грн. — нормальна зарплата для молодого судді. А раніше, бувало, судді казали, що їм мало платять. У таких випадках я говорив: вас тут ніхто не тримає, йдіть шукати іншу роботу.

— У професії судді є спокуса матеріального характеру. Важко їй не піддаватися?

— Кажуть, не треба давати, а я вважаю: не треба брати. Запитання журналістів «Чи берете ви хабарі?» викликають у мене сміх. Це нагадує ситуацію, коли підсудний скаржиться, що його били під час досудового слідства. Недолугий суддя викликає на засідання оперативника й запитує: «Ви били підсудного чи ні?» Хіба він скаже, що бив? Адже за такі дії може бути засуджений до позбавлення волі на великий строк.

Дійсно, спокус багато. Колись і мені пропонували гроші. Я відмовлявся, завжди казав, що мені вистачає того, що маю.

«Не знаю, чим займатимусь у відставці, та точно знаю: не зможу не вести активного способу життя»

 — Про що шкодуєте найбільше. Можливо, колись зробили вчинок, якого б сьогодні собі не дозволили?

— Можливо, колись комусь сказав неприємні слова, від чого можна було б утриматися. Звичайно, з часом деякі речі переоцінюєш і думаєш: треба було не робити того чи іншого.

— Від якої пропозиції ви не могли б відмовитися?

— Не знаю, як відповісти. Я від багатьох пропозицій відмовлявся, зокрема від просування в службовій діяльності.

— Чого б ви собі ніколи не дозволили?

— Є десять заповідей, знехтувати хоча б одну з них — це те, від чого потрібно утриматись.

— Щастя для вас — це…

— Щастя в житті, в роботі. У мене майже 49 років трудового стажу. Я підрахував: за цей час я рівно 60 днів не працював. 30 червня 1967-го я отримав диплом, а 10 липня вже був у армії; прийшов з армії 12 липня 1971 року, а 1 вересня став студентом. За ці роки на лікарняному я був місяців із 4.

— Тобто для вас щастя — працювати.

— Так. Зараз я ще багато працюю, люблю фізичну роботу. Ось недавно на дачі ми з дружиною за два вихідні дні обробили, обрізали, побілили близько 50 дерев. Потрібно чергувати працю розумову й фізичну.

— Якби не суддею, то ким би ви могли чи хотіли б стати?

— Складно сказати. Мені професія судді сподобалась, я із задоволенням працював і працюю. Думаю, що я все одно був би юристом.

— У травні у вас закінчується строк перебування на адмінпосаді. Які плани на майбутнє, що робитимете далі?

— 5 травня цього року мені буде 64, тобто після закінчення строку перебування на адмінпосаді залишиться менше року працювати суддею. Якщо мені дозволять ще рік бути головою суду, я працюватиму. Якщо ж строк повноважень не подовжать, усе одно залишуся працювати суддею.

— Коли підете у відставку, чим займатиметесь?

— Спочатку треба буде відпочити. А якщо чесно — не знаю. Я все життя працюю. У мене будильник наведений на 5.45 уже багато років. Я прокидаюсь о 5.40, випереджаю будильник. Не знаю, чим займатимуся, коли вийду у відставку, та точно знаю: не зможу не вести активного способу життя.

— Як би ви сформулювали основні правила для молодих суддів, які допоможуть їм бути чесними, справедливими, приймати неупереджені та об’єктивні рішення.

— Переживати за кожну справу, пропускати її через серце й душу, ставити себе на місце людей. Ніколи не бути байдужим, ретельно вивчати справу, приймати рішення виважено, не піддаватися провокаціям. Якщо виконаєш одне прохання, друге, третє, то з тебе крутитимуть мотузки. Розумію, що неугодний той суддя, який нікого не слухає. Проте треба виконувати тільки закон. Якщо людина зважатиме на вказівки й прохання, не вийде з неї судді, ніхто її не поважатиме. Навіть ті, хто ці вказівки дає.

— Дякую за відверту розмову й за те, що знайшли для нас час.

І вам дякую. 

Джерело: Закон і Бізнес, №14 (1053) 01.04—06.04.2012