Юрій НЕЧИПОРЕНКО: «Судді самі винні, що піддаються тиску і не ставлять на місце тих, хто його чинить»

Питання до служителів Феміди, певно, будуть завжди. І якщо в радянські часи судді намагалися не «світитись» у ЗМІ, то в незалежній Україні правосуддя стало більш відкритим. Це, зокрема, пов’язано з намаганням захиститися від необґрунтованої критики. Адже головне завдання — захист прав та законних інтересів особи — кожен прагне тлумачити на свій лад. А коли відчуває слабинку судді — намагається натиснути на нього, аби шальку терезів Феміди схилити на свою користь.
Цього разу кореспондент «ЗіБ» завітав до голови Апеляційного суду Київської області, який більше трьох десятиліть працює в судовій системі, а отже, на собі відчув різницю між «радянським» і «незалежним» правосуддям.

«За тиск на суддю посадовці повинні нести відповідальність»

— Юрію Аркадійовичу, бути суддею — це ваше покликання чи свідомий вибір?

— Стати суддею — це мій свідомий вибір. Ще під час навчання в університеті ім. Т.Г.Шевченка в 1974 році мене обрали народним засідателем Ленінського районного народного суду м. Києва, і я близько року виконував покладені на мене обов’язки. У цей час я зосереджено вникав у справи і з кожним процесом у мене виникав дедалі більший інтерес до суддівської професії. В 1975 році, після закінчення навчання, мені запропонували посаду судді, а оскільки професія мені дуже сподобалась, я погодився.

— Чи відповідало ваше уявлення про судову систему до того, як ви наділи мантію, реаліям, з якими довелося зіткнутися сьогодні?

— У ті часи, коли я був обраний суддею, ніхто ще не знав, що таке суддівська мантія. Вона з’явилися значно пізніше — в часи незалежної України.

Щодо мого уявлення про судову систему до того, як я став суддею, і після, то воно справді різне. Те, що суддівська професія складна, я знав від самого початку, але що настільки — не міг навіть уявити. І це при тому, що суддею я починав працювати ще за радянських часів, коли меншими були і навантаження, і тиск на суддю. Сьогодні ж як навантаження, так і тиск незрівнянно більші. Дуже багато чиновників і народних депутатів хочуть «підказати», як правильно вирішити ту чи іншу справу. Це справжнісінький тиск на суддю, за який окремі посадовці повинні нести відповідальність. Але, на жаль, дотепер ні моральної, ні дисциплінарної, ні кримінальної відповідальності ніхто не поніс.

Я навіть не думав, що може бути так важко. Хоча тут багато в чому винні й самі судді, які піддаються цьому тиску, виявляють бездіяльність і не ставлять на місце тих, хто чинить тиск на них.

— Чи стикалися ви з погрозами на свою адресу чи на адресу своїх родичів?

— Взагалі-то ні. Але одного разу, близько 24 років тому, коли працював у районному суді, мені серед ночі зателефонували додому і почали погрожувати. Тільки от погрози були невизначеними. Я розумів, що це намагання вплинути на моє рішення в якійсь справі, але через нечіткість у висловлюваннях я навіть не розумів про яку саме справу йдеться. Після цього випадку мені змінили номер телефону і на цьому все закінчилося.

Років 5—6 тому в обов’язковому порядку мені було надано охорону, але я відмовився від неї. По-перше, я вважаю, що мене не потрібно оберігати від людей. По-друге, ця охорона — лише формальність, тому що вона працює лише за конкретним графіком, до кінця робочого дня, а у вихідні її взагалі не передбачено. То що це за охорона?

На мою думку, погрожувати в більшості випадків можуть лише тим суддям, які десь із кимось не розібрались, дещо пообіцяли, дещо взяли, від когось щось вимагають, чого не мають права вимагати… Тільки у зв’язку з цим.

Інший випадок, з так би мовити погрозами, зі мною стався років 25 тому. Я розглядав справу щодо підсудного-рецидивіста. Коли я йому призначив покарання — 7 років позбавлення волі — він почав кричати: «Ось я вийду і все тобі пригадаю». Що ви думаєте? Він відбув свій строк ув’язнення і з’являється до мене в кабінет зі словами: «громадянин суддя, я ваш колишній засуджений». У мене перша думка: мабуть, убивати прийшов. Питаю: «Що трапилося?» — на що він відповідає: «Допоможіть влаштуватися на роботу, мене ніхто ніде не бере через судимість». Я йому кажу: «Так ти ж мені погрожував, а з’являєшся з проханнями». А він мені: «Та то ж я дурнем був, ви мене абсолютно справедливо засудили». Навіть таке траплялося.

— Так ви йому допомогли працевлаштуватися чи ні?

— Я не поставився до нього байдуже. Зателефонував до виконавчого комітету й повідомив, що направив до них людину, якій необхідно допомогти з працевлаштуванням. Так це питання й вирішилося.

«Від обрання суддів народом, а отже, політизації судів, користі правосуддю не буде»

— Чи згодні ви з пропозиціями окремих політиків, які вимагають, аби судді обиралися народом?

— Категорично не згоден. На мою думку, ці члени чи лідери деяких партій начиталися архівних матеріалів, надивилися радянських кінофільмів, коли судді обиралися народом. Але ж вони забули, що тоді була лише одна-єдина сила, яка керувала і спрямовувала — Комуністична партія. Ця партія і направляла суддів на безальтернативні вибори. Кого партія призначала, того й обирали.

Сьогодні в Україні нараховується близько 100 партій, одні сильніші, другі слабкіші. Якщо ми будемо обирати суддів народом, то буде так, що 1—3 судді, починаючи з районних, будуть від однієї партії, інші — від другої і т.д. Це вже не на користь правосуддю, бо суди стануть політизованими, а цього не можна допустити в жодному разі.

Маємо наочний приклад «партійного» представництва в Конституційному Суді. Боюся, що у зв’язку з цим КС не зможе прийняти те чи інше рішення. Тому від обрання суддів, умовно кажучи, народом потрібно відмовитися.

До того ж сумніваюся, що абсолютно всі громадяни розуміються на судочинстві і зможуть оцінити суддю за його професійними здібностями. Якщо зараз кожен кандидат на посаду судді проходить кваліфікаційну комісію, іспити, відбір, то за умов обрання народом зробити це буде неможливо.

Призначати суддів строком на 5 років повинна найвища посадова особа у державі — Президент. Навіть міжнародна практика свідчить про те, що всенародне обрання суддів не є розумним рішенням.

— Питання про незалежність суддів, мусоване на різних рівнях влади, сьогодні особливо загострилося. Яка незалежність, на вашу думку, потрібна суддям і як вона на них уплине?

— По-перше, така незалежність потрібна, щоб суддя міг нормально працювати, дотримуючись букви закону і йому в цьому ніхто не зміг перешкодити. По-друге, якщо суддя працює і виносить рішення, керуючись законом, а на нього намагаються вплинути, то потрібно пустити в хід передбачену законом відповідальність осіб, які чинять тиск на суддю.

З іншого боку, суддя має чітко усвідомлювати, що незалежність не всепрощення і він не може коїти все, що заманеться. Тому, разом з незалежністю треба передбачити й відповідальність судді за незаконні дії, які порочать звання судді.

— Останнім часом стало популярним гасло про скасування недоторканності, зокрема й суддів. Чи виправдано це?

— Яка ж у судді недоторканність? Її немає. Проти судді будь-яка людина може порушити кримінальну справу. Тільки коли потрібно взяти під варту суддю, на це потрібен дозвіл Верховної Ради. Але були окремі випадки, коли чинилися неправомірні дії проти судді, коли Вища рада юстиції за тиждень звільняла суддю. Цей вчинок, звичайно, не прикрашає ВРЮ.

«Суддівський авторитет підірвали судді, які прийшли, аби заробити гроші непра-ведним шляхом»

— Кого, на ваш погляд, можна назвати авторитетним суддею? Сьогодні суддя — це авторитет?

— Професія судді завжди була авторитетною. Авторитетний суддя — людина, яка розглядає справу відповідно до закону. Він повинен бути справедливим, чесним, об’єктивним і оперативним у розгляді справ.

Але сьогодні, на мій погляд, авторитет судді підірвано. І підірвали його ті судді, які прийшли на посади не для того, щоб чинити закон, а щоб заробити гроші у неправедний спосіб, шляхом хабарництва.

Та попри все існує й ще одне, інше глобальне тлумачення цього слова — рейдерство. Я вважаю, що неправомірні рішення будуть прийматися доти, доки до відповідальності не притягатимуться самі замовники — організатори рейдерства. Прокуратура та міліція виявляють бездіяльність у цьому питанні. А чому? Бо замовниками рейдерських захватів є високопосадовці та народні депутати. Сама влада і є замовником, яка, не побоюся цього слова, купляє суддю.

Звичайно, в такому випадку суддя має понести відповідальність, але замовників обов’язково має бути притягнено до кримінальної відповідальності. Тому що в Кримінальному кодексі є таке поняття, як співучасть у злочині, за що організатор, як співучасник, повинен нести кримінальну відповідальність.

Іноді навіть гидко дивитися телевізор. Політики між собою сперечаються, лаються, здається, що вони самі не розуміють, про що говорять, а наостанок сходяться на думці, що «в усьому винні судді». Чому ж вони не говорять вголос і про тіньових замовників, яких потрібно вже вивести на чисту воду? Тому що українська виконавча влада не зацікавлена в авторитетності судової влади. Все це і підриває авторитет судді.

— Чи стикалися ви зі спокусами на посаді судді? Якщо так, то які це були спокуси?

— Звичайно, кожен суддя стикається з різного роду спокусами. Як правило, вони мають під собою матеріальний грунт. До мене часто звертаються громадяни зі скаргами на суддів, мовляв, суддя затягує справу, і в мене виникає підозра, що він щось хоче мати, щоб швидше її вирішити.

Суддів області я знаю непогано і, як то кажуть, знаю, хто на що здатний. Такі випадки з затримкою розгляду справ дійсно бувають, і головна причина цього — завантаженість. Просто суддя має себе тримати так, аби у людей не виникало навіть підозри в тому, що він прагне отримати від своєї діяльності щось, що не передбачене законом, якусь особисту вигоду. Суддя не повинен давати привід для таких підозр.

— Що саме потрібно вдосконалити, аби честь і репутація судді завжди брала гору?

— Мабуть, потрібно більш конкретно, чітко підходити до питання підбору кадрів. На мою думку, серед великої кількості юристів, які приходять на посаду судді, проскакують і такі, які мріють надіти суддівську мантію не заради зарплати, тому що вона порівняно невелика, а заради лівого заробітку — хабара. Тому підбір кадрів є дуже важливим питанням.

До того як я обійняв посаду судді, мене перевіряли майже півроку. КДБ і міліція пройшли всіма моїми шляхами, починаючи з навчальних закладів, армії, попередніх місць роботи. І якби щось було не так, на посаду судді мене не було б рекомендовано.

«На жаль, особиста думка або відчуття не завжди збігаються з логікою закону»

— Якими досягненнями за роки своєї судової практики ви особливо пишаєтеся?

— Які взагалі можуть бути досягнення в судді? Якщо питання стосується безпосередньо розгляду справ, то це справедливі й об’єктивно винесені судові рішення. На мою думку, суддя має пишатися тільки цим.

Коли я тільки починав працювати суддею, то чув, як деякі судді вихвалялися, хто в сукупності більше років присудив. Один каже: «Я тисячу років позбавлення волі присудив», а інший: «Я — дві тисячі». То це досягнення, якими можна пишатися?

Якби хтось сказав: «Я з 1000 справ неповнолітніх, кожну скрупульозно і уважно вивчав, витратив багато часу, але все ж таки не дарма, бо зрозумів, що цей неповнолітній — не пропаща людина. Я його не позбавив волі і він зараз живе у суспільстві як порядний громадянин», тоді я сказав би, що цей суддя має повне право собою пишатися.

Свого часу, перебуваючи на посаді судді районного суду, я мав багато неприємностей за те, що намагався за будь-якої можливості не позбавляти неповнолітніх волі.

— Чи доводилося вам переживати внутрішню боротьбу між необхідністю дотримуватися букви закону і відчуттям справедливості? Що брало гору?

— Були такі випадки. Особливо в розгляді справ щодо неповнолітніх. Розглядаючи справу щодо неповнолітньої особи я, приміром, розумів, що справу можна вирішити, не позбавляючи неповнолітнього волі, а прокурор каже: «Тільки в тюрму!». Річ у тім, що закон іноді несправедливий.

— Чи знайоме вам відчуття вини за винесене рішення?

— Як я вже казав, я відчував докори сумління, коли за законом потрібно було позбавити волі неповнолітнього, а почуття справедливості й розуміння того, що в цьому випадку можна було б уникнути такої міри покарання, не давало спокою. На жаль, особиста думка або відчуття не завжди збігаються з логікою закону.

«Якщо суддя починає байдуже ставитися до когось, для нього вже не повинно бути місця в суді»

— Які особливі риси характеру повинен мати суддя?

— Я помітив, що суддями працюють емоційно стримані люди. А, наприклад, холерики, на мою думку, не зможуть працювати суддею. Суддя повинен через себе все пропустити і при цьому залишитися врівноваженим і спокійним. Також суддя має бути небайдужий до кожної людини. Якщо суддя починає байдуже ставитися до будь-кого, то вважаю, для нього вже не повинно бути місця в суді.

— Чи може настрій людини в мантії вплинути на судове рішення?

— В жодному разі! Навіть коли сторони в процесі ставляться зневажливо не тільки одна до одної, а й до самого судді. Така неповага до суду може бути від незнання закону та невихованості. Але через це людина не повинна страждати і це жодним чином не повинно вплинути на рішення. Настрій судді може змінюватися кожного дня, але настрій повинен залишатися вдома.

— Чи існує, на ваш погляд, суддівська етика і чи дотримуються її судді?

— У 2002 році з’їздом суддів був прийнятий Кодекс професійної етики судді. Це моральний бік професії судді. При цьому суддя не несе дисциплінарної відповідальності за порушення тих чи інших положень кодексу. Але за порушення присяги, що виписана в законі «Про статус суддів», суддя навіть може бути звільнений з посади.

«При такому недофінансуванні на будь-якого голову місцевого суду можна скласти протокол за корупційні діяння»

— Чи є недофінансування однією з причин ухвалення неправосудних рішень? Чи згодні ви з тим, що шляхом підвищення зарплат служителям Феміди можна уникнути корупції в судах?

— Недофінансування — це взагалі велика проблема в судовій системі України. Наприклад, цього року воно становить близько 50%. Про яке правосуддя можна говорити, коли суди не мають коштів для відправлення повістки?! Вже не кажу про приміщення судів, які як мінімум потребують ремонту.

На будь-якого голову місцевого суду можна скласти протокол за корупційні діяння лише за те, що судді користуються папером, на який не було виділено державних коштів. Якщо ж суд забезпечений канцтоварами — одразу виникають питання: за які кошти куплено папір, за які кошти відправляються повістки? А те, що за всіма цими необхідними речами головам судів доводиться звертатися до місцевих адміністрацій, ніхто нібито не помічає.

Всі знають, що забезпечення судів не входить до обов’язків місцевої влади, та виконавчій владі байдуже — аби тільки до неї за коштами не зверталися. Зверніть увагу: по кошти, передбачені законом.

— Чи вірите ви в те, що суди все ж таки фінансуватимуться на всі 100%?

— Хочеться вірити, що так і буде, і що влада нарешті зверне увагу на суди. Адже забезпечення судів потрібно не для самих суддів, а для функціонування судової влади в цілому. Потрібно будувати приміщення, тому що недостатня кількість залів судових засідань гальмує своєчасне розглядання справ.

Приміром, у Білоцерківському суді працює 24 судді, а зали засідань має лише п’ять, то про яке правосуддя можна говорити, коли передбачені приміщення для здійснення правосуддя відсутні. Якщо хтось вважає, що у фінансуванні зацікавлені лише особисто судді, то він помиляється.

Я згоден з тим, що заробітна плата суддів не є відповідною, та я сумніваюся у тому, що за рахунок її підвищення можна буде уникнути корупції. На мою думку, все одно знайдуться люди, які ставитимуть собі за мету корупційну діяльність. Мабуть така природа людини — не мати меж.

— Чому ж ви, судді — люди, які чинять правосуддя, не можете допомогти самим собі, — тим більше, якщо правда на вашому боці?

— Судді можуть звернутися до суду, по захист своїх інтересів і прав. Непоодинокими є випадки, коли судді відсуджували в органів виконавчої влади і приміщення для суду, і житло, і заробітну плату. Але влада не повинна залишатися бездіяльною, адже судді будуть змушені звертатися до суду з позовами проти неї.

— Чи задоволенні ви роботою ДСАУ щодо забезпечення судів області?

— ДСАУ — це бюджетна установа, яка не є прибутковою. В неї немає можливості заробляти кошти. Вона розподіляє між судами те, що виділено з державного бюджету.

Якщо порівнювати ДСАУ з Мін’юстом, то зі створенням ДСАУ забезпечення суддів, звичайно, покращилося. Можливо, було б краще, щоб вона була не центральним органом виконавчої влади, а підпорядковувалася Верховному Суду. Тоді б Голова ВС більш-менш міг контролювати забезпечення судів, зателефонувавши до Кабміну і запитавши, чому не виділяються тим чи іншим судам кошти.

Я не хочу критикувати ДСАУ, бо вони дійсно працюють і намагаються покращити становище судів, але коли немає коштів, то що робити? Можна їм дорікнути, що вони недостатньо активно зверталися у Верховну Раду, в Кабмін, але це не завжди справедливо.

Кожен має займатися своєю справою і виконувати свої обов’язки.

«Син заявив, що ні в прокуратурі, ні в суді працювати не хоче»

— Що ви можете порадити студентам юрфаків, які бажають згодом обійняти посади суддів?

— Майже 30 років я спілкуюся зі студентами юрфаків, які проходять у мене практику. Я намагаюся їм показати, як працює суд на справжніх процесах, а не на розіграних. Побажання, звичайно ж, добре вивчати теорію, бо вона завжди знадобиться в практиці та прискорить здійснення мрії стати суддею.

Пам’ятаю, як навчалися студенти за моїх часів: цей предмет мені потрібен — я його вивчатиму, цей не потрібен — не буду». Всі передбачені предмети потрібні, тому що, крім знання законів і права, майбутній суддя має бути загально розвиненою людиною, щоб при спілкуванні з ним було зрозуміло, що це культурна й освічена людина.

— Чи доводилося вам як судді чимось жертвувати? Якщо так, то чим?

— По-перше, доводилося жертвувати особистим часом. Я знаю чимало випадків, коли брак особистого часу руйнував сім’ї. По-друге, спілкуванням у позаробочий час і навіть дружбою. Коло моїх друзів дуже обмежене.

Звичайно, є багато охочих товаришувати із суддею, та коли випадає нагода, «товариш» між ділом скаже про якусь справу. Тому суддя не повинен мати багато друзів. Моє оточення дуже обмежене — родичі й колеги, інших я не допускаю.

— Чи хотіли б ви, щоб ваші діти стали суддями?

— Моєму синові вже 30 років. У 21 рік він закінчив юридичний факультет Київського національного університету ім. Т.Шевченка — і, як кажуть, пішов моїми стопами. Та, виховуючись у сім’ї, де батько — суддя, мати — старший радник юстиції в прокуратурі (зараз — у відставці), і бачачи як важко працювати на обраних нами професіях, якось сказав: «Ні в прокуратурі, ні в суді працювати не хочу».

— Щоб ви побажали читачам «ЗіБ»?

— Здоров’я і щастя, матеріальних благ і задоволення від обраної ними роботи.

Особисто суддям побажав би, щоб вони спільними зусиллями вдосконалювали судову владу, завойовували авторитет серед простих людей, а не влади. Щоб держава, у свою чергу, дбала про судову систему і приділяла їй велику увагу.

Довідка
Юрій Аркадійович НЕЧИПОРЕНКО народився 5 травня 1948 р. в с. Степанівка Житомирської області.

У 1976 р. закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка за спеціальністю «Правознавство». Свою професійну діяльність розпочав на посаді народного судді Подільського районного народного суду м. Києва. У 1978—85 рр. виконував обов’язки голови суду. За цей час, завоювавши авторитет серед своїх колег, у1985 р. був призначений на посаду заступника голови Київського обласного суду, а у 1988-му став його головою.
Дотепер Юрій Аркадійович очолює Київський обласний суд (з 2001 р. — Апеляційний суд Київської області)
У 1993 р. він отримав І кваліфікаційний клас судді, а 1996-го — йому присуджено звання заслуженого юриста України.
Нагороджений медалями «За трудову відзнаку», «В пам’ять 1500-річчя Києва» та орденом Преподобного Нестора Літописця.

Автор: Ірина ЧАЛЬЯН
Джерело: Закон і Бізнес. — 2007.10.13. — № 41